Цього показного зі шляхетними манерами й поставою чоловіка в Долині знає або бодай візуально помічав чи не кожен, чия дорога хоч раз стелилася до міської центральної публічної бібліотеки. Адже Любомир Чорномаз працює вахтером у найбільшій книжковій скарбниці міста. Але його можна без перебільшення величати майстром на всі руки – вправний вишивальник, чудовий швець, добрий столяр, самобутній маляр, цікавий скульптор. Важко сказати, що не до снаги змайструвати Любомирові Мирославовичу ЧОРНОМАЗУ своїми золотими руками. За що не візьметься – все вдається і виходить до ладу.

Ще до знайомства з ним я щоразу під час відвідин бібліотеки в Долині з неабияк задивлявся на його цікаві саморобки, виставлені на невеличкому столику у гардеробній. Передовсім привертали увагу талановито і з любов’ю змайстровані куполи дерев’яних церков, витончені арки каплиць, інтригували різні дерев’яні і до блиску відполіровані дощечки тощо.

Наміри поспілкуватися з Л. Чорномазом зародилися відразу, та минув не один рік, поки я зблизька ознайомився із захопленням майстра. Тож і пропонуємо читачам «Галичини» інтерв’ю з людиною, яка, обдарована у житті розмаїттям талантів, не змарнувала дари Божі на земних стежках, а зберегла своє захоплення й сьогодні дарує собі та людям радісні миті творення і споглядання рукотворної краси.

Уже з перших слів я зрозумів: мої враження від робіт Любомира Мирославовича були вельми поверховими. Образно кажучи, я бачив лише верхівку айсберга його численних обдарувань, що плекалися в родині. А народився він і зростав у невеличкому – на кілька сотень жителів – опільському селі Колоколин Букачівської ТГ на Рогатинщині, якому вже виповнилося майже 600 років (з часу першої письмової згадки). Та вже три десятиліття Л. Чорномаз з дружиною Аллою і донькою Наталею живуть в осерді Східної Бойківщини – Долині.

– Закінчив Львівський технікум промислової економіки (тепер це Техніко-економічний фаховий коледж Національного університету «Львівська політехніка»), – оповідає пан Любомир. – Роки минали, і я відтак часто жалкував, що замолоду вибрав не ту дорогу у житті – не свою. Але тоді в тому технікумі навчалося багато хлопців з моїх родичів у селі, тож і мене мої батьки «відрядили» туди. А я ж був ще надто дитиною, щоб по-дорослому думати, а тим паче – перечити рідним.

Після навчання у технікумі і служби у війську довелося заробляти на хліб насущний і на будівництві, і ковалем у кузні, й шевцем, і вишивальником, і столяром, і дизайнером меблів. Коли переїхав до Долини, то спершу працював у столярному цеху заводу «ЖБІК» (тепер ТДВ «Долинський завод залізобетонних виробів»).

– Любомире Мирославовичу, чи задумувалися Ви колись, звідки у Вас так багато талантів?

– Навіть не знаю, що сказати. Батько мій був чудовим муляром-будівельником. У нашій сім’ї було четверо братів. Старший світлої пам’яті Роман за життя добре столярував, а Славко ще до відходу у засвіти належно знався на електриці й автомобілях, як і Богдан. Всі мої брати – і ті, хто вже у засвітах, і нині сущий – мали чи мають золоті руки. Але образотворчим мистецтвом не займався у нашій родині ніхто з чоловіків. Тільки я таким вродився. Пригадую, у нашому селі був гіпсовий кар’єр і виготовляли гіпсоблоки. Я змалку спеціально розклепаним цвяхом любив вирізати з гіпсу різноманітні дитячі вироби чи забавки – якусь військову техніку, автомобілі, фігурки тощо.

– А що Ви як майстер найперше у житті виготовили власноруч – храм, корабель, замок чи якийсь інший виріб?

– Важко так відразу згадати. Бо я вже пенсіонер, а моє захоплення сягає ще дитячих років. Виготовляв усе впереміш – і кораблі майстрував, і церкви будував, і зводив каплиці, і замки споруджував тощо. Але всі церкви чи каплиці, які є у моєму набутку, вже майстрував у Долині після 1996 року. Образотворче мистецтво – то моє життєве захоплення, а не бізнес. Від такої роботи я отримую величезну радість і відчуваю внутрішній спокій. Одну церкву, яку я свого часу змайстрував, вже відвіз у рідне село, і тепер вона зберігається у соборі Святого Івана Хрестителя УГКЦ у Колоколині. Виріб досить великий – сягає метра висоти. Корабель також по метрові заввишки і завдовжки, а каплиця має 60 см висоти.

Тепер я з уяви майструю велику церкву. Двері вже є. А далі крок за кроком виготовляю всю дрібноту. Вже знаю, якою має бути кожна деталь – колони, сходи, софіти тощо. Звісно, в такому порядку, як я, справжні церковні майстри ніколи храми не зводять – починають з фундаментів. А я намагаюся ще до завершення виробу відчути насолоду від роботи. Тож не додаю по одній деталі за порядком, а спочатку їх накопичую, щоб відтак відразу зібрати докупи і бачити готовий виріб.

– Що має статися, щоб Ви взялися за якийсь новий проєкт?

– Буває, як мовлять, що ні з того ні з сього прийде в голову – і все. Наприклад, до великої церкви, яку будую, церковні двері я зробив значно швидше, ніж усе інше. І тільки згодом уже уявив готову церкву – розташування куполів, дах, арки, притвір, хори, ганок… Разом з ганком довжина церкви сягатиме 85 см, ширина – 60, а висота матиме,1,12 м. Уже маю всі заготовки на стіни й боковини, сходи, хрест. Готові також усі куполи – чотири довкола й один центральний, а також буде ще по одному спереду й позаду.

Я також змайстрував вже і три куполи для каплиці. Площа самого майданчика, на якому буде встановлено знімну церкву й каплицю, – 1,2 м на 90 см. Перед храмом ще поставлю дві каплиці – з Ісусом Христом і Пречистою Дівою Марією. А навколо буде огорожа з каменю і з латунними ланцюгами. Я традиційно спочатку виготовляю всю дрібноту деталей, а відтак – усе докупи збираю. Їх дуже багато. На виготовлення однієї церкви потрібно не менше тисячі різних деталей.

Мені нецікаво робити потроху. Працюю так, щоб мене робота захоплювала, тоді легше працювати. Всі деталі майструю вдома, а якщо потрібно виготовити щось велике, то послуговуюся тестевою майстернею. Проте механічні інструменти для роботи ніколи не використовую. Якщо все нормально піде, то для завершення виробу, над яким тепер працюю, – великої церкви, потрібно ще два роки роботи.

– А така довга у часі, марудна, скрупульозна і водночас відповідальна робота Вас не дратує?

– Навпаки, робота мене дуже заспокоює. Але потребує й великого терпіння. Адже деталей потрібно дуже багато. Наприклад, згадану церкву майструю вже чотири роки. Почав працювати відразу після повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну. Використовую у роботі передовсім дерево і пап’є-маше. А також акрилову фарбу. Хоч маю багато різних наборів різців, але, на диво, мій найзручніший і найефективніший інструмент – канцелярський ніж. Він дуже гострий – ріже рівненько і не завдає проблем.

Відтак поверхні усіх дерев’яних деталей обробляю шліфувальною шкіркою. Буває, що навіть суцільна суха дерев’яна поверхня розсихається і тріскає – дерево ж деформується. Довелося не раз робити паперові форми церковних куполів – вужчі на сантиметр, а відтак використовувати дерев’яні палички для морозива, відрізаючи і приклеюючи ребром кожну грань. Виходила ніби вертикальна сантиметрова фанера, яка ніколи вже не потріскає. Матеріал – унікальний. Дерево дихає і дуже реагує на температурні перепади. Багато деталей вирізаю лобзиком з дошки-шістнадцятки. А на дах і стіни використовую фанеру-десятку. Всі заготовки для церкви потрібних розмірів вже нарізані і чекають свого часу. Просто у житті часто бувають непередбачені паузи – ми ж люди.

– З чого зазвичай Ви починаєте свою роботу?

– Звісно, у душі завжди кажу: «Боже, допоможи мені…» Оту церкву, що тепер у храмі мого рідного Колоколина, священник спочатку освятив. А де поміщу той виріб, над яким працюю тепер, ще не знаю. Бог підкаже.

– Чи виставляли Ви десь свої роботи або презентували авторські виставки?

– Представляв свої роботи тільки у нашій публічній бібліотеці.

– Як ставляться до Вашого захоплення найрідніші – дружина Алла і донька Наталія?

– Вони – тільки за. Їм також подобаються мої вироби, і рідні мене підтримують. А донька Наталія добре малює… Не хочу свою роботу присвячувати перемозі у війні з московітами, бо над нею ще треба працювати й працювати, а перемоги і завершення війни хочу вже й невідкладно. Не хочу, образно кажучи, щоб війна чекала, поки я дороблю церкву. Я вірю в Бога, але не вивищую жодної української релігійної конфесії з-поміж інших. Звісно, це не стосується московських церков, але для мене кожна церква – і православна, і греко-католицька – то передовсім храм Божий.

Люблю наш сільський храм у Колоколині. І завжди з-поміж інших підтримую ту народну легенду, що село наше колись назвали Колоколином через те, що тут колись відливали унікальні церковні дзвони. Було у нас п’ять різних дзвонів на дзвіниці, їх спів чули у всіх селах навколо. Такого не пам’ятаю у жодному селі на Рогатинщині…

Звісно, наші захоплення не панацея від лих і не готова інструкція для використання. Проте за 12 років війни України з російськими загарбниками чимало історій на шпальтах «Галичини» засвідчили: улюблені заняття та буденні хобі можуть стати тією рятівною соломинкою чи шляхом до катарсису, що допомагає емоційно розвантажитися і вибратися з прірви негативів і стресів.