Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського у Коломиї цього року відзначає поважний ювілей – 100-річчя від дня заснування. Як на мене, це чудова нагода завітати до мальовничого міста, щоб наживо ознайомитися з багатством цього колоритного культурного центру. Тут можна, немов на машині часу, перенестися в минуле й через побутові та мистецькі артефакти побачити, як колись жили й творили гуцули та покутяни. Забігаючи наперед, зауважу, що побачене справді вражає своїм різноманіттям, багатством форм і глибоких смислів.

Збудований громадою

У середмісті Коломиї височіє архітектурно довершена будівля Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. Я приїхала сюди в понеділок – вихідний день для відвідувачів, але тільки не для музейників, особливо тоді, коли підготовка до відзначення 100-річного ювілею іде повним ходом. Загалом заклад відкритий для містян та гостей Коломиї щодня, з вівторка до неділі, з 10:00 до 18:00.

За важкими дерев’яними різьбленими дверима розпочинається захоплива мандрівка у світ мистецтва Покуття та Гуцульщини. Свою подорож починаємо з першого поверху, де відвідувачів одразу зустрічає погляд із портрета Йосафата Кобринського – священника, громадсько-політичного діяча та мецената, чия постать є знаковою не лише для закладу, а й для всього українського державотворення. Важко повірити, але до справи будівництва Народного дому в місті він приступив у поважному 70-річному віці.

Історія заснування музею – це яскравий приклад масштабного збору народних пожертв, або, як кажуть сьогодні, фандрейзингу. Йосафат Кобринський розробив цілу систему залучення коштів: у церквах розставляли спеціальні металеві скарбонки, а в пресі того часу регулярно з’являлися заклики до громади.

«Це був неймовірний підйом свідомості, – розповідає заступниця генеральної директорки музею з наукової роботи Ірина Федів. – Люди, не маючи власної держави, відчули, що мусять мати свій осередок на рідній землі. Збереглися списки з прізвищами жертводавців: хтось давав гроші, а хтось просто привозив каміння для будівництва. Це був перший український музей, заснований не приватним колекціонером, а саме громадою, на народні кошти».

Шлях до відкриття був тернистим. Хоча музей заснували у 1926 році, його двері для відвідувачів офіційно відчинилися лише через дев’ять років – 1 січня 1935-го. Проте польська влада, вбачаючи загрозу в українському музеї, закрила його вже того ж року, натомість спробувала створити альтернативний осередок у Верховині (тодішньому Жаб'є) з польським трактуванням гуцульської культури.

За свою столітню історію заклад пережив австро-угорські часи, польську владу, нацистську окупацію та радянський період. Через це чимало експонатів зазнали нелегкої долі: безліч раритетів доводилося переховувати, архіви за часів срср нищили свідомо, аби прищепити українцям комплекс меншовартості.

Музей вистояв завдяки вірі місцевої громади та духовенства. Священники закликали парафіян не викидати старі речі, а нести їх до музею, пишаючись своїм корінням.

«Люди йшли на війну і приносили свої речі, зроблені власними руками, аби вони залишилися тут, якщо самі не повернуться, – розповідає мистецтвознавиця, генеральна директорка закладу Ярослава Ткачук. – Коли ж нависла загроза знищення колекції, перший директор музею і племінник Йосафата Кобринського Володимир рятував експонати, віддаючи їх на зберігання надійним друзям. Через десятиліття ці скарби почали повертати. Зокрема, передали унікальну записку від Володимира Кобринського, прикріплену до фрагмента дерева, всередині якого під час розколу виявили хрест. У ній він благав зберегти цю річ, аби вона не стала «поліном для вогню», як це траплялося з роботами Пінзеля та іншими безцінними пам’ятками».

Оновлення експозиції

Прямую далі і якраз потрапляю на початок екскурсії, яку Я. Ткачук проводить для команди, що працюватиме над ювілейною реекспозицією. Над новою айдентикою та маркетинговою стратегією закладу працює топова агенція «Fedoriv Group», а окрема IT-команда створює сучасний сайт музею. Словом, до сторіччя тут готують масштабну трансформацію, аби зробити простір сучасним, комфортним, доступним та зрозумілим для різних поколінь.

«У рамках відзначення сторічного ювілею плануємо масштабну реекспозицію. Наразі працюємо над концепцією та формуванням візуального ряду: оглядаємо фонди, відбираємо експонати, визначаємо їхню кількість і навіть майбутню структуру залів. Це складне завдання – знайти правильні форми для подачі нашої спадщини, – роз’яснює пані Ярослава. – Теперішня експозиція добра, але настав час оновити простір. Прагнемо не просто зробити ремонт, а адаптувати музей до сучасних вимог. Важливо, щоб він був зрозумілим для різних відвідувачів, адже сучасні люди, особливо молодь, мислять іншими категоріями та зовсім інакше сприймають інформацію».

Хоча офіційна дата заснування музею припадає на 26 листопада, святкування ювілею заплановане на 15-16 жовтня 2026 року. Головна мета ювілейних заходів – показати світові не просто музейні експонати, а справжню душу краю, яку керівниця закладу влучно називає «золотом Карпат».

«Хочемо, щоб кожен побачив цю неймовірну красу. Це наше «золото Карпат», але не як грошовий еквівалент, а як неоціненне багатство нашої культури, що вражає своєю самобутністю та глибиною», – наголошує Я. Ткачук.

Завдяки спільним зусиллям колективу, а також підтримці колег і друзів закладу питання святкування ювілею вдалося підняти на найвищий, державний рівень. Як зазначає директорка, сторіччя музею офіційно відзначатимуть на підставі відповідної постанови Верховної Ради України. Крім того, фінансову підтримку надасть і місцева влада, зокрема Івано-Франківська обласна рада виділить на урочистості 200 тисяч гривень.

Від сволоку – до строю

Встигаю на захопливу розповідь про давній сволок, який розмістили під самою стелею в першій залі. Артефакт датований 1836 роком. Раніше він прикрашав гуцульську хату. «Це літопис вірувань, життя та цінностей гуцулів, де релігія давніх богів об’єднана з християнством. Вони не «сваряться», не заперечують одна одну, а навпаки – взаємодоповнюють та збагачують», – зауважує пані Ярослава. Вона додає, що знайшли сволок у хліві чи підвалі, коли розбирали давнє помешкання. Тепер ця унікальна знахідка – на чільному місці в музеї.

Далі мій погляд падає на свічник-трійцю невимовної краси та унікальності. «Цих підсвічників практично більше немає ніде, вони залишилися тільки тут, у Карпатах. У них і досі живе давня дохристиянська культура. Вона присутня в християнському обряді винятково на Водохреще, коли запалюють цей священний вогонь і освячують воду. Отакий «живий» вогонь люди забирали із собою до хати, обкурювали житло, проганяючи злих духів. Також цей свічник супроводжував людину в останню дорогу», – розповідає мистецтвознавиця.

У наступній залі «живе» і веде діалог поколінь мистецтво Шкрібляків-Корпанюків – видатної гуцульської родини майстрів-токарів та різьбярів по дереву XIX–XX століть із села Яворова на Косівщині. Основоположником династії є Юрій Шкрібляк. Поруч на стіні розмістили плакат із генеалогічним деревом цієї родини, тож найуважніші відвідувачі можуть детальніше дізнатися про кожного з її представників. За склом по периметру кімнати – різноманіття витворів мистецтва: ажурні тарелі, скриньки, миски, пістолі… Трохи вище, майже під стелею, висять портрети авторів цих дивовижних артефактів.

«Крайова господарська виставка 1880 року, яка тут відбулася, стала доленосною для майбутнього музею, – розповідає Ярослава Ткачук. – Після неї вдалося отримати дозвіл викупити землю, виготовити документацію на будівництво Народного дому і згодом відкрити в ньому музей. Більшість експонатів у цій залі – саме з тієї виставки, коли Шкрібляки вперше так голосно заявили про себе».

А далі на нас чекають музичні інструменти. За склом представлені давні експонати, але поруч за допомогою сучасних технологій можна почути, як звучить кожен із них. Кілька хвилин – і музейну залу наповнює колоритна мелодика Карпат. До речі, ці звуки записували спеціально у відомих гуцульських музик, зокрема в унікального майстра народних інструментів Михайла Тафійчука. Це справжня магія, яку, за словами музейників, найбільше полюбляють діти і можуть годинами не відходити від інтерактивного апарата.

Наступна зупинка – косівська кераміка, яка вражає своїм розмаїттям. У цій залі височіє скульптура народної майстрині художньої кераміки з Косова Павлини Цвілик, створена Василем Одрехівським. Дуже імпонує, що в музеї не забувають і про найменших відвідувачів. Для них тут облаштували цікаві магнітні пазли. У зібраному вигляді ці елементи утворюють характерні для косівської кераміки сюжети. Загалом у двох залах, присвячених кераміці, можна «застрягнути» надовго, розглядаючи яскраві пташечки, квіти, рослинні та інші традиційні орнаменти. Але ми йдемо далі.

Заходимо до найбільшої та найвеличнішої зали, стелю якої підпирають скульптури атлантів. Свого часу тут давали концерти Микола Лисенко та Соломія Крушельницька. Сьогодні ж по периметру за склом тут експонують гуцульські та покутські строї, справжньою окрасою яких є весільне вбрання.

«Стиль життя наших предків відобразився в їхньому одязі. Гуцули називають його «лудинє», бо це вбрання нібито повторює саму людину. Знаєте цю приказку: «На людині лудинє»? І цей стрій чітко показував, звідки людина родом, – розповідає Ярослава Ткачук. – Якщо, наприклад, гуцулка мала постійно долати складний рельєф: високогір’я чи рівнини, перестрибувати через струмки, перелазити через перелази, то мусила мати й відповідний одяг. Тому її поясне вбрання складалося з двох полотнищ, що дозволяло зручно рухатися: сидіти верхи на коні, підніматися вгору чи перестрибувати перешкоди. На відміну від них, наші покутянки в різних локальних центрах мали дещо інший поясний одяг. Це були фоти, якими повністю обмотували стан. І лише за потреби вони підтикали так звані «хвости» чи «вуха», запинаючи їх ззаду й декоруючи запаскою. Тобто все було абсолютно продумано. У народному мистецтві чітко бачимо, як кожна деталь пройшла тривалий шлях шліфування, досягнувши ювелірної практичності».

Піднімаємося поверхом вище, де на відвідувачів чекає не менш унікальна експозиція. У першій залі представляють традиційну хату-ґражду з внутрішнім інтер’єром та обійстям. Зайти всередину не можна, але через вікна та відкриті двері чудово видно тодішній інтер’єр. Поруч із ґраждою розмістили господарський реманент і приладдя: вози, діжки, граблі тощо. Серед одних з найцінніших експонатів – два чумацькі вози, початку XVIII століття, які розповідають про історію солеварних промислів Покуття. А полонинське життя гуцулів ілюструє інсталяція вівчарського стада, вироби із сиру та живописні полотна. Наступна кімната презентує міські меблі та інтер'єри, наочно демонструючи, що українці розвивали свою культуру не лише в селах, а й у містах.

Від народного побуту переходимо до сакрального мистецтва. Тут експонується чимало старовинних ікон, давні Євангелія, хоругви, процесійні хрести... Далі зали з живописом та скульптурою. До речі, саме тут зберігається один із шедеврів найзагадковішого майстра епохи бароко – Йогана-Георга Пінзеля.

«Чи багато відвідувачів у музеї?» – запитую в музейників. «Тепер не дуже, – відповідає генеральна директорка. – Раніше за рік музей відвідували 200-250 тисяч людей, бувало, що цифра доходила й до 350 тисяч. Жартували, що в середньому це виходить по тисячі гостей щодня. Цього року зафіксували близько 60 тисяч відвідувачів. На зменшення їхньої кількості однозначно вплинула війна. Проте ця статистика охоплює не лише наш головний заклад, адже до структури Національного музею входять іще чотири філії: Музей писанкового розпису в Коломиї, Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини, Яремчанський музей етнографії та екології Карпатського краю та Музей-садиба родини Шухевичів у Тишківцях на Городенківщині».

Так поступово, рухаючись експозицією, наближаємося до застиглої в часі кімнати, присвяченої Андрієві Чайковському – письменникові, громадському діячу та адвокату, який прожив у Коломиї останні 16 років свого життя.

«Він береться за судову справу проти поляків, які відібрали приміщення Народного дому, веде її впродовж цілого року і зрештою виграє. Попри те, що влада була окупаційною, міжнародне право в європейських країнах діяло. Тож українцям повертають Народний дім, – розповідає Я. Ткачук. – Тоді члени управи закладу запрошують адвоката сюди на довічне проживання. У цих стінах він мешкав і написав чимало своїх відомих творів».

Серед експонатів меморіальної кімнати Андрія Чайковського автентичними є його робочий стіл, крісло, годинник, пера, якими він створював свої тексти, а також особистий портрет і картина – дарунок Богдана Лепкого. Особливе місце посідає похоронний вінок, що символізує історію боротьби за незалежність та його творчість. Далі прямуємо до стенду зі світлинами з похоронної процесії письменника. Мистецтвознавиця розповідає, що того дня 1935-го року в Коломиї зібралося понад 10 тисяч людей, аби провести видатного діяча в останню путь.

Однак після огляду другого поверху екскурсія не завершується. Прямуємо у фондосховище музею. Це унікальна можливість побачити закулісся закладу. Загалом у тутешніх фондах зберігається понад 50 тисяч предметів, тоді як у діючій експозиції представлено лише дві тисячі. Варто зауважити, що після майбутньої реекспозиції ця кількість може зменшитися на користь кращого візуального сприйняття.«Сьогодні ми дискутуємо й шукаємо ту правильну лінію та оптимальну кількість експонатів, яка не перевантажуватиме простір, не заважатиме цілісному спогляданню й розумінню кожного об’єкта», – зауважує пані Ярослава.

У фондах усі експонати чітко структуровані за категоріями: текстиль, кераміка, дерево, живопис, метал тощо. Заходимо до просторої зали з масивними шафами.

«У цій залі у нас зберігається вишивка, переважно сорочки. З одного боку – Покуття, з іншого – Гуцульщина», – роз’яснюють музейні працівниці. Підходимо до однієї з шаф. Відкриваємо її. З внутрішнього боку дверцят на спеціальному аркуші детально описано кожну річ та вказано її регіон походження. «Коли беремо звідси експонат на виставку чи в постійну експозицію – обов'язково все фіксуємо. Кожна річ обліковується і має свою унікальну історію», – каже директорка.

Рухаємося далі через коридор. Мою увагу привертають тумби з великою кількістю невеличких шухлядок. У кожній із них «живе» писанка. Це надзвичайно цікавий та оригінальний спосіб зберігання тендітних розписаних яєць.

Враження від відвідин фондосховища важко передати словами, адже тут відчувається неймовірна концентрація шедеврів, які яскраво демонструють унікальність та самобутність української культури.

Серед величезної кількості музейних експонатів складно обрати якийсь один, найцінніший, адже всі вони по-своєму унікальні. Ірина Федів зауважує, що її найбільше захоплює орнаментика витворів із дерева, кераміки та текстилю, створених звичайними людьми.

«Завжди дивувало їхнє вміння й глибоке розуміння гармонії. Як із таких простих елементів народні майстри могли створювати вишукані орнаменти та так філігранно розташовувати їх на предметах побуту, якими користувалися фактично щодня», – констатує вона.

Для випадкового відвідувача візерунок на гуцульській скрині чи покутській сорочці – це лише гарний декор. Проте для музейників це «письмо», що передавалося поколіннями.

«Тут збереглася правда старого віку наших Карпат. Тут живе автентика, яка характеризує світогляд гуцулів і покутян ще з дохристиянських часів, – стверджує Я. Ткачук. – Мова орнаменту – це наше оригінальне письмо. Не випадково гуцули «пишуть» усе: скрині, верети, писанки, вози, одвірки, сволоки на хатах, тарниці для коней… Це своєрідні послання, символи захисту й обереги, а естетика була вже другорядною. Проте в комплексі все це створювало неповторний, естетично довершений і локально відмінний образ».

Директорка також наголошує, що музей створювали з чітким усвідомленням того, наскільки важливо зберегти й показати світові власний самобутній світогляд. Це є свідченням того, що українці є автохтонами на цій землі, які ні в кого не запозичили й не відібрали своєї культури.

У музеї зберігається чимало творів, які сьогодні вже ніхто не зможе повторити. Одним із найбільш щемливих експонатів є унікальний вінок, сплетений із першого зрізаного волосся дітей із відомих родин Кобринських та Шухевичів.

«Кожна квіточка тут присвячена одній дитині. Це свідчить про неймовірну шану до роду, про ту любов та відповідальність, з якою українська інтелігенція дбала про власну історію навіть у найважчі часи», – розповідає пані Ярослава.

Нині музейна колекція – це не просто збірка декоративно-прикладного мистецтва, а глибокий пласт етнографії. Як зазначає Я. Ткачук, фонди наповнені утилітарними речами, які вражають своєю естетикою та довершеністю форм, хоча першочергово слугували людині в побуті: для зберігання зерна, обробки врожаю чи рибальства. Проте сучасний музей давно вийшов за межі суто «народного» спрямування.

«Це також є нашим важливим надбанням. Адже за своїм статусним визначенням і початковим призначенням музей мав би колекціонувати лише народне мистецтво, – пояснює пані Ярослава. – Але нам вдалося вийти за ці межі та зібрати справді вражаючі колекції іконопису, сакрального й образотворчого мистецтва, а також професійні доробки митців, починаючи з кінця XIX століття і до сьогодення».

За словами генеральної директорки музею, таке розширення горизонтів стало можливим завдяки наступності поколінь. Збереження цих пам’яток – результат титанічної, часом непомітної праці попередників. Саме вони зуміли не просто вберегти артефакти, а й систематизувати їх, описати та залишити в спадок те, що сьогодні називаємо національним надбанням.

«Ми щиро завдячуємо колегам, які стали для нас учителями. Сьогодні відчуваємо велику відповідальність за цей спадок. Нам дуже хочеться вірити, що зможемо так само гідно передати ці знання та цінності наступній генерації фахівців, які нині працюють пліч-о-пліч із нами», – підсумовує розмову Ярослава Ткачук.

Івано-Франківська обласна рада ухвалила рішення «Про політику національної пам’яті на Прикарпатті у 2026 році» задля утвердження української національної ідентичності, збереження та популяризації історичної пам’яті про визначні події, ювілейні дати та постаті, пов’язані з історією Прикарпаття, а також для забезпечення належного вшанування культурної, духовної та суспільно-політичної спадщини краю. Серед цьогорічних ювілейних дат, що мали вплив на суспільно-політичний, культурний і духовний розвиток краю – 100 років з часу заснування Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського, що зберігає цінні й рідкісні твори народного мистецтва гуцулів і покутян, першого на теренах Західної України музею українського мистецтва.