Якщо чесно, то я, по-перше, був здивований, що у бойківському селі з давньою «нафтовою» історією, яка сягає ще ХVIII ст., заснували музей саме лемківсько-бойківської, а не бойківсько-лемківської спадщини. По-друге, я щиро сподівався, що у пам’яті людей після помпезних входин залишаться не лише кльоцки-рекордсмени чи враження від виступу народної артистки України Оксани Білозір та вітань Надзвичайного і Повноважного Посла Чорногорії в Україні пані Борянки Симічевич та інших поважних гостей. А чи урухомив або оживив музей у громаді щось вагоміше – те стрижневе й найдорожче, що передається з діда-прадіда? Тож мої травневі відвідини Ріпного мали на меті почути, побачити й поміркувати над цим, а передовсім – вклонитися горянам за їхній актуальний почин.

Якщо тебе чекають, то й дорога стелиться. А мене із фотокореспондентом брошнівчанином Василем Твардовським чекали. Ще на повороті до Ріпного нас зустріла берегиня й опікунка сільського приватного Музею лемківсько-бойківської спадщини Віра Червак (Кісіль) – молода усміхнена жінка з велосипедом. Неквапом шпацируємо гостинцем у село. Відтинок дороги до початку Ріпного – проблема навіть для пішого мандрівника. Але тішуся, що до квітневого приїзду у село поважних гостей місцева влада не вдалася до звичної у таких випадках показухи і не кинулася притьмом латати-перелатувати розлізлий від часу й недоглянутості асфальт. То краще гірка правда, ніж прицукрована лукавість. Звертаю увагу на в’їзну «браму» на сільському гостинці – нафтові вишки по обидва боки дороги. Хтось колись придумав добру цікавинку, що вшановує історію нафтогазового промислу у Ріпному. Проте замінити вигорілий від часу й погоди напис «Ласкаво просимо!» між вишками, виявилося, мабуть, проблемою, бо нема кому. Уздовж дороги аж до музею-садиби світлої пам’яті Ганни та Івана Гарадим помічаємо чимало архітектурно цікавих і незвичних хат.

– То «півторачки», – каже Віра Михайлівна, – у такі хати з невеличкою кімнаткою на другому поверсі колись переселяли насильно депортовані з Польщі лемківські родини. До речі, світлої пам’яті Ганна та Іван Гарадими, у чиїй садибі заснували музей, також 1946 року були депортовані з етнографічно українських регіонів Лемківщини, зокрема із села Зубрач на Краківщині…

На вході до обійстя – з того боку музейної «півторачки», де під час відкриття виступали найповажніші гості свята і лунали пісні, читаємо: «Музей лемківсько-бойківської спадщини у селі Ріпне на Івано-Франківщині – це простір збереження та популяризації традицій, побуту й духовної спадщини двох етнографічних регіонів України – Лемківщини і Бойківщини. Тут зібрані автентичні речі, що відображають повсякденне життя, звичаї та культурну ідентичність українського народу, передані крізь покоління. Музей відкрито у будинку Ганни Гарадим – на знак вшанування її пам’яті та внеску у збереження національної культури. Ініціатива створення музею належить її родині – онучці, похресниці та доньці, які прагнуть зберегти й передати спадщину лемків і бойків наступним поколінням…».

Лише півтора десятка офіційних рядків, та за ними – потужна й потрібна праця багатьох людей. Адже кожна добра справа, як кажуть, має своє прізвище, ім’я і по батькові. Віра Михайлівна Червак (Кісіль) – жителька Ріпного, товарознавиця за фахом, працює кухаркою у дошкільному навчальному закладі, та головне – дружина воїна-добровольця ЗСУ. Вона – похресниця світлої пам’яті Ганни Гарадим, сусідка і натхненниця створення музею в її помешканні.

– Приватний Музей лемківсько-бойківської спадщини відкрили у садибі, власницею якої є Ганна Крисюк – внучка Ганни Гарадим, яка живе у Києві, – каже берегиня музею Віра Червак, щиро запрошуючи перед оглядом експозицій підкріпитися з дороги й скуштувати її яблучного пирога. – А водночас світлої пам’яті Ганна Гарадим – то моя хресна мама.

– Віро Михайлівно, як народився задум створення музею?

– Ще з дитинства я любила старовинні речі: збирала їх і дбайливо берегла роками. Проте не було приміщення, де можна було б їх належно упорядкувати та зберігати. Я мала багато вишитих рушників і серветок, а також чимало старовинних глечиків, куфер, ваги тощо. Все тримала на горищі. А Ганна Крисюк часто приїжджала у Ріпне. Тож після смерті бабусі Ганни я запропонувала їй, аби хата не пустувала, зробити у помешканні Гарадимів світлицю минувшини.

– Чи добре я зрозумів, що саме Ви у Ріпному стали ініціаторкою створення музею в оселі Ганни Гарадим?

– Так, а внучка Ганна Крисюк мене щиро підтримала – і ми почали роботу з обладнання експозицій з найменшої кімнати на другому поверсі. Бо на першому поверсі наші сини на той час влаштували собі тренувальну залу. А коли хлопці виросли і пішли вчитися, ми зробили кілька інших кімнат. Все, що залишилося у хаті після відходу у засвіти Ганни Гарадим, то лемківське, а решта – бойківське. Люди із села, довідавшись про створення музею, зносили нам різноманітні предмети бойківської минувшини з надією, що це найнадійніший спосіб їх зберегти. Ми нічого не купували – все з Ріпного. Якось Ганна Крисюк, побачивши велику кількість експонатів і маючи бажання, щоб якомога більше охочих могли навідатися до садиби, запропонувала розширити задум – створити приватний музей. Тож це і її ініціатива, й організація, й документальне оформлення тощо. А ми вже фізично втілили ідею у життя. Під час відкриття музею висадили Алею пам’яті за полеглими воїнами ЗСУ. Були у нас родини зі Стрийщини, Львівщини, які хотіли взяти участь в акції. Суть у тому, що ті люди, які готували лемківські кльоцки на рекорд – понад десять тисяч штук – не ріпняни, а представники стрийської лемківської громади. Страва цікава – борошно, яйця, картопля, як наші бойківські галушки. Але бойкині додають до страви більше бульби, а менше борошна, а у лемкинь – навпаки. Відтак їх нарізають. Наші галушки акуратніші за формою. Зрештою, ми й не робили їх тисячі. Газдині-стриянки заправляли кльоцки шкварками, фасолькою з томатом чи перцем тощо. А ще чотири тисячі смаколиків ми передали нашим прикордонникам на Львівщину. Після концерту у Долині напередодні Ганна Крисюк запросила на відкриття музею й народну артистку України Оксану Білозір. Були й інші поважні гості.

– Офіційно йдеться про Музей лемківсько-бойківської спадщини, а не навпаки. Чому?

– Очевидно, тому, що лемків переселяли в селі у бойківські хати. Таким чином з часом поєдналися бойківська й лемківська культури. Та й бабуся і дідусь Ганни Крисюк були лемками – щирими і працьовитими людьми. І шляхетними – віддавна зверталися до односельців «пані» чи «пане». Тож йдеться передусім і про лемківсько-бойківську родинну спадщину. У Ріпному живе і донька з чоловіком Ганни Гарадим – Марія та Ярослав Юрчишині.

– Що найголовніше, на Вашу думку, у цій спадщині?

– У кожного, звісно, свої цінності і пріоритети: хтось ніколи не бачив Оксану Білозір і прийшов її послухати, а хтось хотів висадити фруктове деревце пам’яті. На цій алеї, до речі, висадили саджанці на пам’ять і про нашого полеглого односельця Любомира Придатка та воїнів-героїв усієї Дубівської громади. Також ростуть тут дерева пам’яті про Ірину Фаріон, Ігоря Білозіра, інших. Ми мали на меті створенням музею продемонструвати, як у нас переплелися дві культури – лемківська й бойківська. Лемки у нашому селі знайшли шляхи та способи поєднатися з громадою і стати її доброю частиною. Дуже дружні люди. Я переконалася у цьому вкотре під час підготовки до відкриття музею. Боюсь когось не назвати, але хочу подякувати за допомогу всім і кожному із ріпнян, а щонайперше – родині Оксани Бабець, Івана й Оксани Гонзяків, Романни Клімчук, Ігоря й Ганни Малочковських, також Марії та Івану Поліникам, Меланії Червак та іншим. Адже роботи було дуже багато, а над музейними експозиціями ми працювали лише рік.

Такі вже вони ріпняни, що гостей без гощення ні впустять до хати, ні відпустять у дорогу. Мовляв, людину з дороги передовсім слід нагодувати і у путь голодним не відпустити. І Віра Червак, у родоводі якої також буди лемки, перед тим, як провести коротеньку екскурсію музеєм, гостинно запрошує нас у свою родинну альтанку по сусідству скуштувати її яблучного пирога по-бойківськи, спеченого спеціально до нашої зустрічі, та оцінити компот з чорної смородини. І я зізнаюся щиро, що коли надворі спека, то такий перекус смакує за милу душу, а особливо за лемківсько-бойківським рецептом. А відтак вже можна було й поринути у минувшину лемківсько-бойківської спадщини у садибі Ганни Гарадим. У музеї, крім кімнатки на другому поверсі, є ще три приміщення з експозиціями. Все облаштовано так, як було звично для ґаздів. Що не світлиця – то диво небесне! Ви тільки уявіть собі: на стіні відразу зо два десятка вишиваних образів, багатезно маленьких яськів і пузатих подушок, світські картини… А поруч – кілька давніх куфрів – один кращий за інший, маса побутового начиння й реманенту: різні за віком місцеві та іноземні куделі, глечики, дерев’яні коновки, кухлі, лозяні кошики для збору ягід, а ще – розмаїта лемківська і бойківська одіж тощо. Таке враження, що господарі просто вийшли на хвильку поратися біля дому й незабаром повернуться: на столику – Біблія та молитовники господині, усе розкладено до ладу і зі знанням ґаздівства. Думаю, що крапку в музейній справі ще не поставлено, адже збереглися на обійсті стайня та інші господарські прибудови. Тож я не здивуюся, якщо невдовзі лемківсько-бойківським скарбам Ріпного стане затісно в одній оселі й постане питання про створення музею-садиби.

– Ми хотіли максимально правдиво відтворити обстановку у лемківській хаті, – каже Віра Червак, – тож зібрали багато експонатів. Маємо намір створити і експозицію, присвячену розвитку в селі нафтопромислу. Вже надійшли до нас перші експонати від Івана Кремінського, дідуся Валерії, – моєї активної помічниці. Чоловік за роки зібрав масу публікацій про нафтовий промисел у Ріпному і нафтовиків. Адже й родина баби Ганни та діда Івана, а також інші депортовані з Польщі лемки свого часу працювали у цій сфері.

…Колись село Ріпне завдяки багатим нафтовим родовищам процвітало. За переказами, саме «ропа» – давня назва нафти – дала назву селу, хоч деякі сучасні краєзнавці схиляються до того, що слово «ропа» у цьому разі слід тлумачити як «соляний розчин». Та попри все, люди й досі пам’ятають, що саме нафтовидобуток колись дав поштовх розвитку громади. Інфраструктура була настільки розвиненою, що навіть із сусідніх сіл ходили охочі до ріпнянської лазні. Місцеве нафтове родовище – одне із найдавніших і сягає майже двох з половиною століть. Та все минає – і «чорне золото» виснажилося. Утім, як на мене, найціннішим скарбом Ріпного є не нафта, а люди – творці та хранителі лемківсько-бойківської спадщини.