Івано-Франківська обласна рада ухвалила рішення «Про політику національної пам’яті на Прикарпатті у 2026 році» задля утвердження української національної ідентичності, збереження та популяризації історичної пам’яті про визначні події, ювілейні дати та постаті, пов’язані з історією Галичини, а також для забезпечення належного вшанування культурної, духовної та суспільно-політичної спадщини краю. Серед цьогорічних ювілейних дат, значущих для суспільно-політичного, культурного і духовного поступу Прикарпатського краю, – і 145-річчя від дня народження відомої педагогині й письменниці Марійки ПІДГІРЯНКИ з Білих Ослав Делятинської громади.

Чи знають бодай жителі Прикарпаття, хто така Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська? Переконаний, що навіть з-поміж найосвіченішої інтелігенції нашого краю правильну відповідь дасть лише обмежена її кількість. А хто така Марійка Підгірянка? Належну відповідь знає чи не кожен гідний українець Галичини – відома українська культурно-просвітницька діячка, знана освітянка й самобутня письменниця…

Марія Ленерт-Домбровська, яка згодом взяла собі творчий псевдонім Марійка Підгірянка і яким прославилася не лише на Прикарпатті чи Закарпатті, а й загалом в Україні, народилася 29 березня 1881 року за Австро-Угорщини. Якийсь час проживала в Західно-Українській Народній Республіці, відчула реалії польської, чеської та російської окупацій України, а відійшла у засвіти 18 травня 1963 року у селищі Рудно (Рудне) на Львівщині. Українська патріотка й громадська активістка Марія Ленерт-Домбровська залишила по собі глибокі й шляхетні уроки передовсім на педагогічній ниві, а як письменниця Марійка Підгірянка – у літературному просторі. Проте стрижневий урок її пам’яті – це урок патріотизму, безмежної любові до рідної землі та самовідданого служіння громаді.

У часи СРСР Марійку Підгірянку представляли половинчасто – суто як дитячу письменницю та ще й атеїстку, навіть попри те, що виховувалася у родині дідуся-священника. Вперше її постать я відкрив аж у 80-х роках на Закарпатті, де Марія Омелянівна з 1919-го по 1928-й працювала на освітянських теренах сіл Зарічево й Порошково Перечинського повіту, а також с. Довге Іршавського повіту. Як вчителька молодших класів навчала дітей базових предметів та проводила культурно-просвітницьку роботу. Серед її учнів у Довгому на Закарпатті були й онуки Івана Франка Тарас і Мирон – сини Ганни Франко-Ключко, а згодом у прикарпатському селі Антонівка на Тлумаччині – Стефан Терлецький, визначний британський політик і радник колишньої прем’єр-міністерки Великої Британії Маргарет Тетчер, та інші відомі особистості. Учителювала Марійка Підгірянка і у Братишеві, Вікнянах на тій же Тлумаччині.

Свого часу й уявити собі не міг, що мої журналістські дороги колись проляжуть у родинну колиску Марії Ленерт-Домбровської – гуцульське село Білі Ослави на Надвірнянщині, де завдяки її гречним землякам, почесним жителям села і дослідникам творчості різних років – передовсім світлої пам’яті Василю Слезінському та Ірині Слезінській, Василю Левицькому, Тамарі Лейбюк, Валентині Боднарук, о. Василю Ужитчаку, Ганні Данилюк, Галині Філіповій, Світлані Овчаровій (Суховій), Марії Дорожон, Остапу Трощуку, Віталію Кибинцю, Юлії Юзьків, Наталії Храбатин та іншим педагогам, просвітянам, краєзнавцям і культурно-освітнім працівникам Прикарпаття – кожен кутик ніби одухотворений іменем великої вчительки й поетки. А осердям творення живої пам’яті про життєві і творчі сліди шляхетної трударки у наш час є Білоославський музей Марійки Підгірянки на чолі з його засновником і завідувачем Василем Левицьким. Заклад розміщений у будинку священничої резиденції, більшу частину якої громада люб’язно віддала під музей своєї великої землячки. Цьогоріч музей офіційно відзначив 30-річчя від часу заснування.

У Білих Ославах споруджено також перший і єдиний у світі пам’ятник Марійці Підгірянці роботи делятинця Володимира Довбенюка, її іменем названі центральна вулиця завдовжки понад п’ять кілометрів та Білоославський ліцей, а словом письменниці означені чи не всі історично важливі місця села. Першовідкривачем постаті Марійки Підгірянки для Білих Ослав та рушієм дослідження її життя і творчості був відомий педагог, краєзнавець і громадський діяч білоославець В. Слезінський. У її книжечці поезій «Безкінечні казочки», яка побачила світ у столичному видавництві «Веселка» 1970 року, зазначено, що вона є дарунком йому від вдячної родини Марійки Підгірянки: «Вельмишановному Василю Степановичу Слезінському, організаторові музею Марійки Підгірянки, невтомному збирачеві її поезій...».

У невеличкому бойківському селі Завадка Верхнянської громади на Калущині – на вулиці Івана Франка, частину якої я б означив Лелечою через облюбованість птахами, живе 82-річна дружина Василя Степановича – Ірина Слезінська (Федорів), уродженка села Сівка Калуська. Ми навідалися з поклоном до жінки, яка все своє подружнє життя з Василем Слезінським, образно кажучи, ділила з радістю і гідно з іншою жінкою – Марійкою Підгірянкою. В. Слезінський відійшов у засвіти 2007 року і похований у Завадці. Йому було тільки 66.

– З Василем ми запізнались у Білих Ославах, куди 1964 року мене направили на роботу вчителькою математики після закінчення Ужгородського державного університету, – розповіла Ірина Марківна. – У сільській школі на той час Василь Степанович працював учителем історії. Наша донька Наталія народилася у Білих Ославах. Але уроків історії у школі майже не було, тож ми переїхали у Завадку. Мені дали уроки фізики, бо математики бракувало, а чоловіка призначили директором школи.

– Коли й за яких обставин у Вашому з Василем Степановичем житті появилася Марійка Підгірянка?

– Ще у Білих Ославах. І досі зберігаю той альбом, в якому вклеєні перші статті Василя Степановича про Марійку Підгірянку. Тоді її постать ще була призабута чи частково заборонена, хоч статті про неї час від часу й виходили – здебільшого вітання до ювілеїв. Мій чоловік збирав усе друковане про Марійку Підгірянку. Пригадую, як у надвірнянській районній газеті «Радянська Верховина» у квітні 1969 року вийшла стаття О. Долішняк з Делятина «Хто така Марійка Підгірянка?». І редактор газети звернувся до Василя Степановича за коментарем для читачів. Так з’явилася його перша публікація про Марійку Підгірянку.

Відтоді робота з повернення із напівзабуття постаті цієї великої українки тривала ще активніше. Збирав і записував все про Марійку Підгірянку і кожне її поетичне слово. Василь Степанович був першим, хто у Білих Ославах почав повертати громаді постать її землячки. Він переписував у нумеровані за роками шкільні зошити все, що торкалося особи Марійки Підгірянки. А я йому допомагала. І навіть не уявляла собі нашого життя без такої праці.

– Про що мріяв Василь Слезінський?

– У сільській школі він ще, напевно, наприкінці 1969-го чи на початку 1970 року створив кімнату-музей Марійки Підгірянки. Василь Степанович зв’язався з її родиною – чоловіком Августином Домбровським, дітьми Дарією та Остапом і одержав від них дуже багато матеріалів для нього. А в пошуках нових експонатів побував на Косівщині, Верховинщині, Тлумаччині, у Львові, об’їздив Закарпаття тощо.

У підсумку – кімната-музей у школі була дуже багата експонатами. Там зберігалися її портрети, газетні публікації, журнали «Жіночий голос», рукописи, вітальні телеграми, оригінали листів, домашні предмети для в’язання і вишивки, книжечки, зокрема «Наш родний край», «Зоря», «Читанка», «В чужому пір’ю», «Вертеп» із подарунковим написом митрополиту Андрею Шептицькому, багато світлин. Значну частину матеріалів я відтак передала вже до Білоославського музею Марійки Підгірянки, який заснував і яким нині опікується Василь Левицький.

Ми також добре запізналися з родиною Марійки Підгірянки. До нас додому і у шкільний музей приїжджали і її чоловік Августин, і діти. Ми постійно листувалися з ними й гостювали в них у Львові…

– Що не влаштовувало Василя Степановича в офіційному висвітленні постаті Марійки Підгірянки?

– Передовсім те, що її подавали головно як дитячу поетесу. А як авторку глибоко патріотичних творів, які будили національну свідомість, замовчували. Якось у Львові на одному з форумів і мені звернули увагу, що я вважаю Марійку Підгірянку тільки дитячою поетесою. Чому? Бо я цитувала її дитячі поезії. Насправді ж я вважала і вважаю, що найперше вона була патріоткою. Для нас вона залишається, образно кажучи, членом родини. На творах поетеси виросли всі мої діти – Наталія, Тетяна й Олег. Саме письменство, а не учительство зробило її знаною ще за життя – 1963 року відійшла у засвіти 82-річною й відомою на всю Україну. Письменницю за радянщини представляли однобоко й намагалися зробити все, щоби про неї забули у суспільстві. Моєму чоловікові було непросто. Він був депутатом районної ради, працював у районному відділі освіти, заступником директора ПТУ №7 на Калущині, заступником голови народного контролю, але ніколи не був членом тієї партії, яка висіла тягарем на українцях. Якось, пригадую, навіть і ювілей Марійки Підгірянки негласно заборонили відзначати в Івано-Франківську. «Ти що? Ти про кого говориш?», – дорікнули Василеві Степановичу за ініціативу. Адже він повертав з небуття не лише свою односельчанку, а й Костянтину Малицьку – Віру Лебедову із сусіднього Кропивника, о. Антіна Могильницького з Підгірок, досліджував побутування і творчість Івана Франка та Марка Боєслава на Калущині, видав серію книжечок-образків до портрета Марійки Підгірянки і її твори «Мати-страдниця», «Марійчин Великдень» та багато-багато інших. Свої статті про неї Василь Степанович друкував усюди, де тільки міг.

– Чи була Марійка Підгірянка учителькою і для Вас, і для Василя Степановича? Які її уроки ви найдосконаліше засвоїли?

– Важко навіть виокремити якийсь урок. Мені здається, що все наше життя тривало поруч з Марійкою Підгірянкою. Ми у школі і відтак у Завадці часто ставили вистави «В чужому пір’ю» або «Святий Миколай на Підкарпатській Русі», а до кожного заходу чи наради учителів району я старалася підготувати якийсь твір письменниці, щоб ознайомити з ним присутніх. Навіть працюючи у ПТУ №7 у Калуші, ми ставили її «Вертеп» чи «Сон на могилі». Я знала матеріал, жила ним і пропагувала. І для людей це ставало відкриттям.

Стільки патріотизму, як у творчості Марійки Підгірянки, я не віднаходила у жодного автора її часу. І це почуття патріотизму живе у мені й досі. Саме цей патріотизм радянщина ховала від українців, роблячи з письменниці тільки дитячу авторку чи навіть атеїстку. І це тоді, коли її твір «В чужому пір’ю» виконували навіть на церковних урочистостях у Святій Софії в Римі.

Василь Степанович упорядкував її релігійні твори, присвячені Великодню чи Різдву, у книжці «Чотири віночки» і розвінчав міф про її атеїзм, за що донька Марійки Підгірянки Дарія була йому дуже вдячна. Люди побачили, що письменниця у душі була глибоко побожною людиною. А мій життєвий урок – у словах чоловіка, який свого часу сказав мені: «Хочеться зробити так багато, бо мені часу залишилося небагато». Ніби відчував щось…

У Білих Ославах Василь Левицький зустрічає мене ще біля цілющого і знакового джерела «Цюркало», увінчаного поетичними рядками письменниці, і з якого, як свідчить дбайливо виготовлена ним таблиця, ще маленькою могла смакувати воду й Марійка. Втамовуємо спрагу – і прямуємо селом осягати уроки великої білоославської учительки. Вона покинула рідне село семирічною дитиною, а повернулася… лише у пам’ятнику, музеї, назвах школи та центральної вулиці села. Рядки з віршів Марійки Підгірянки викарбувані на меморіальних дошках по Білих Ославах. А також не забута її постать і в тиші Личаківського кладовища у Львові, де поетка спочиває неподалік могили Івана Франка, і в численних пам’ятних знаках на її прикарпатських, львівських чи закарпатських дорогах – у гідній і живій пам’яті нащадків. А на місці родинного обійстя Ленертів у селі тепер будівля колишнього Білоославського лісництва. На одній з її стін – меморіальна таблиця з білої мармурової крихти з барельєфом роботи О. Желєзняка. Тут 29 березня 1881 року народилася авторка збірки «Відгуки душі», поеми «Мати-страдниця» та багатьох творів для дітей, яка прославила Білі Ослави на всю Україну, – Марійка Підгірянка.

– За своє життя письменниця змінила 13 місць проживання, – розповідає засновник і завідувач Білоославського музею Марійки Підгірянки Василь Левицький. – Спочатку її родина переїхала до Утороп на Косівщині – батько лісничий Омелян Ленерт змінив місце роботи. Тут Марія прожила майже 20 років. У сільському музеї Тараса Мельничука є куточок пам’яті і про Марійку Підгірянку. Вчилася у сільській однокласній державній школі. А у львівській жіночій семінарії здобула фах педагога й відтак знову повернулася до Утороп. Тут вийшла заміж за Августина Домбровського. Згодом учителювала у Рибному – селі над Черемошем на Косівщині. Коли чоловіка перевели вчителювати до Ворони на Коломийщині, переїхала туди вже з первістком Остапом.

У роки Першої світової війни їх із чотирма малолітніми дітьми як біженців переселили в австрійське таборове містечко Гмінд, а Августина мобілізували в австрійську армію. Після трьох років гіркого перебування у Гмінді Марійка Підгірянка написала свій відомий твір «Мати-страдниця», у передмові до якого зазначила, що це правдивий твір про долю матері, яка втратила дітей, і що 15 тисяч українських дітей спочивають у гміндській землі.

У 1919 році, коли табір розформували, Марійка Підгірянка повернулася на Закарпаття. Спершу жила у Зарічеві Перечинського повіту. А після повернення чоловіка з російського полону родина переїздить у сусіднє село Порошково, де подружжя вчителювало. Згодом А. Домбровський, нелегально перейшовши кордон, прибув до Львова і працював в управі «Рідної школи». Через відсутність необхідних документів Марійку Підгірянку чеська влада звільнила з роботи. Для неї то були гіркі часи. Завдяки допомозі її подруги Костянтини Малицької Марійка стала гувернанткою у родині Ганни Франко-Ключко, доньки Івана Франка, яка жила у закарпатському селі Довге на Іршавщині.

Там упродовж року виховувала онуків Каменяра – Тараса й Мирона. А 1929 року повернулася в Галичину – в Антонівку на Тлумаччині. Тепер школу в цьому селі, де вона працювала, на жаль, закрили. Далі стала директоркою школи у сусідньому Братишеві. Але тут якийсь час була прикута до ліжка через травму – потрапила під упряж коней у Нижневі.

Син Марійки Підгірянки Маркіян розповів, що 1943 року німецькі окупанти вивезли родину – маму, батька і сестру Дарію – на примусові роботи знову до Австрії у місто Рехберг, де вони працювали на взуттєвій фабриці. Втім, дехто з дослідників, зокрема Микола Васильчук із Коломиї, ставить цей факт під сумнів. Адже Августинові й Марійці було вже за шістдесят.

В Україну повернулися 1945 року. Осіли у Вікнянах на Тлумаччині. Марійка там уже не працювала – займалася творчістю, а Августин викладав німецьку мову, донька Дарка – українську. До речі, торік школу і в цьому селі закрили. Через політичні мотиви 1957 року Домбровські переїжджають на Львівщину – у містечко Рудне (тепер мікрорайон Львова, – авт.), де 1963 року й відійшла у засвіти Марія Ленерт-Домбровська…

– Коли Марійка Підгірянка цілковито повернулася на Прикарпаття як письменниця?

– Її твори й не було заборонено, як мовлять, на сто відсотків. Адже ще 1970-го її «Безкінечні казочки» побачили світ у київському видавництві «Веселка». Але ж це були віршики про потічки, смерічки… Натомість твори на релігійну й патріотичну тематику Марійки Підгірянки замовчували і не друкували. Друкували лише те, що підходило тодішній радянській владі. Коли 1996 року на Зелені свята ми відкривали музей у Білих Ославах, то на урочистості мала приїхати донька Марійки Підгірянки Дарка, а селом «пошта» рознесла, що має приїхати сама Марійка Підгірянка. Що й казати!? Ба більше, навіть у 2004 році, коли я перевидавав твори письменниці, деякі безпосередньо причетні до коломийського видавництва «ВІК» не знали нічого про цю постать. Це мені осібно розповідав директор видавництва – лауреат Шевченківської премії Михайло Андрусяк. Я був надзвичайно подивований.

– Коли у Ваше, Василю, життя прийшла Марійка Підгірянка?

– Це був 1967 рік, коли у нашій надвірнянській газеті «Радянська Верховина» (тепер «Народна воля», – авт.) я прочитав допис педагога й дослідника Василя Слезінського «Поетеса з Білих Ослав» як відповідь читачам з Делятина й Ланчина, які запитували редакцію, чи справді Марійка Підгірянка народилась у Білих Ославах. Свої перші кроки для популяризації її імені я зробив у десятому класі – 1975 року, написавши замітку «У селі Марійки Підгірянки». А досліджую її постать уже майже сорок років – з 1989-го. Працював у львівських архівах, а 1996-го, перед відкриттям Музею Марійки Підгірянки, видав у Коломиї її двотомник – поему «Мати-страдниця», книжечку віршів на релігійну тематику «Мелодії дитинства», які тоді вперше побачили світ. Свого часу богоборча політика тоталітарної радянської держави не сприймала й забороняла таку творчість письменниці, тож подавала її вихолощено й однобоко. В Івано-Франківському видавництві «Нова Зоря» мені також вдалося перевидати свого часу загалом шість книжок із творами Марійки Підгірянки. А 2009 року – однотомник «Для Вкраїни вірно жиймо», який тоді був найповнішим виданням її письменницького спадку. І за цю ґрунтовну й гідну працю я дякую редакторові «Нової Зорі» о. Ігореві Пелехатому…

Педагогічну і письменницьку спадщину Марійки Підгірянки досліджували й пропагували та й нині студіюють, окрім названих вище, й інші відомі науковці: Федір Погребенник, Ірина Вільде, Володимир Лучук, Василь Микитась, Степан Жупанин, Володимир Полєк, Мирослав Стельмахович, Оксана Нахлік-Стельмахович, Олена Рудловчак, Степан Гостиняк, Михайло Шалата, Микола Васильчук, Василь Курищук та інші. Але, на мій погляд, жива пам’ять про уроки Марії Підгірянки – громадянські, педагогічні й письменницькі – то передовсім конкретні справи її популяризації.

Із заслуженою журналісткою України Тамарою Лейбюк-Поварчук – засновницею і заступницею голови ГО «Рідне наше село» дорогою у Білі Ослави ми часу не марнували, а спілкувалися про гідне пошанування у селі пам’яті Марійки Підгірянки.

– Завдяки Василю Левицькому 1996 року у Білих Ославах відкрили музей Марійки Підгірянки, – вдалася до спогадів Тамара Лейбюк-Поварчук. – Відтоді громада мріяла про спорудження у селі пам’ятника славній землячці. Працюючи тоді в Івано-Франківській ОДА і маючи за приклад громадської праці свого світлої пам’яті батька, розуміла, що добрий задум треба урухомити. Адже Марійка Підгірянка була не просто поетеса, а провадила потужну роботу як народна вчителька, громадська активістка, просвітянка. Ми ще зі школи виховувалися на її творах, інколи навіть не знаючи, хто їхній автор.

Її постать на початку 70-х років відкрив мені наш шкільний вчитель історії Василь Слезінський, який заснував у школі світлицю Марійки Підгірянки – прообраз майбутнього музею її пам’яті. Він – уродженець нашого села і походив з патріотичної національно свідомої родини, проводив величезну роботу, щоб заслужено повернути її ім’я громаді. Адже вона маленькою дівчинкою покинула Білі Ослави і відтак більше сюди не поверталася. Василь Левицький гідно продовжив справу нашого вчителя.

У те, що в селі постане пам’ятник Марійці Підгірянці, і в доречність заснування нашої громадської організації вірили не всі. Ми почали з того, що 2012 року видали перший номер щомісячної газети «Рідне село Білі Ослави» і роздарували його примірники односельцям. Згодом першим головою громадської організації став Михайло Шкрумеляк – чудова і національно свідома людина, а я і Валентина Боднарук – його заступницями. Газета стала офіційним органом громадської організації. Наше перше й основне завдання було – збудувати пам’ятник Марійці Підгірянці.

Правда, великі обіцянки відкрити їй монумент в Івано-Франківську біля лялькового театру, який названо її ім’ям, давали освітяни. Адже акцентували, що постать Марійки Підгірянки має не містечкове, а значно ширше значення. Але як показав час, то були пусті слова. Ми не стали чекати, і 2012 року у Білих Ославах офіційно відкрили рахунок і почали збір коштів на будівництво пам’ятника. І вже через два роки його урочисто відкрили. Автор монумента – уродженець Делятина Володимир Довбенюк, талановитий майстер і відомий творець композиції «Руська трійця» в Івано-Франківську. А творив він пам’ятник у своїй майстерні в селі Опришівці біля Івано-Франківська, де мешкав. Про все ми інформували громаду у своїй газеті – про кожен крок і аж до відкриття першого в Україні пам’ятника Марійці Підгірянці.

– Які уроки Марійки Підгірянки Ви вивчили, образно кажучи, на «відмінно»?

– Перший урок – це величезна любов до рідної землі, на якій я народилася. Марійка Підгірянка називала себе дитям Підгір’я, любила свою вітцівщину і передала нам цю глибоку любов. Другий урок – як зробити працю для громади своєю життєвою позицією, я засвоїла також завдяки Марійці Підгірянці. Географія її добрих громадських справ як просвітительки й народної вчительки вражає...

Уроки патріотизму і служіння громаді Марійки Підгірянки не завершені, а тривають і досі, бо актуальні.