Навіть приїзд воїна з фронту додому через списання у запас за станом здоров’я, відповідний вік чи інші передбачені об’єктивні чинники ще не означає, що він повернувся – попереду у ветерана зазвичай ще не один складний бій. Як повертатися воїнові з війни, щоб повернутися? Мандрований репортаж із Брошнева-Осади і розмова з учасником Революції Гідності, добровольцем АТО, воїном ООС та бійцем ЗСУ Назарієм СЕМАНІВИМ, який нещодавно, повернувшись з фронту за станом здоров’я, заснував у селищі ветеранську АРТ–майстерню «4.5.0.», – не готова покрокова інструкція дій чи стовідсотково помічні ліки від усіх негараздів і бід реінтеграції колишніх захисників України у громадянську спільноту. Матеріал «Повернення після повернення» – дружня і перевірена досвідом порада побратима побратимам.

…Де шукати обійстя Назарія Семаніва у мікрорайоні «Лазки» Брошнева-Осади, нам сусіди підказали відразу. То добрий знак – якщо односельці знають колишнього воїна. На просторому обійсті ветерана нам з фотокореспондентом Василем Твардовським найперше впадає в око активне будівництво – дізнаємося згодом, що то молодий ґазда зводить для родини двоповерховий дерев’яний будинок на ділянці, яку в перші роки війни йому за законом виділила селищна рада. А поруч – готове дворове піддашшя для зручності зберігання обладнання, верстатів, інструментів, матеріалів та інших господарських предметів чи обслуговування авто, а також помічаємо вже збудований чималий гараж, переобладнаний під майстерню.

Неподалік – на краю двору – видніється маленький ставочок – вудка на березі свідчить, що то не зливна яма, а справжня і зарибнена водойма. Кількох побратимів Назарія застаємо у роботі – пораються на обійсті. Нас зустрічає ґазда і знайомить зі своїми друзями й помічникам – колишніми воїнами-ветеранами з навколишніх сіл – Євгеном Боднарем, Богданом Феняком, а також з чинним військовослужбовцем ЗСУ з позивним «Вальдемар».

У створеній майстерні обстановка – як зазвичай буває у творчій робітні. У центрі приміщення привертає увагу незвичний на вигляд і об’ємний за габаритами верстат української фірми «Домінант», а навколо – вже готові деталі до декоративних столиків, заготовки деревини тощо. Пахне деревом, чутно аромат епоксидної смоли, а про війну нагадує і воєнний «декор» інтер’єру – військовий шолом зі слідом від влучання відламка міни чи кулі, понівечений магазин від автомата, посічений скалками підсумок, набір відстріляних гільз від патронів великого калібру...

Ми з Назарієм влаштовуємося зручніше у кутку майстерні, а тим часом Василь Твардовський непомітно полює за цікавими світлинами. Дізнаюся, що ветеран війни – уродженець села Брошнева, а дитинство його минуло у селі Вільхівка Рожнятівського району – тепер Дубівська ТГ, де й навчався до восьмого класу. Відтак юнак вступив у військово-спортивний ліцей у Богородчанах.

– Життєва історія мого героїчного земляка – уродженця Перегінська світлої пам’яті Ореста-Методія Дичковського («Кривоноса»), співзасновника військово-спортивного ліцею у Богородчанах і, до речі, як і я – сина священника, мене дуже у ті роки надихнула, і я ще більше загорівся бажанням стати військовим, – згадує Назарій Семанів. – Проте у мене, попри успішне навчання, неочікувано з’явилися проблеми зі здоров’ям, тож про військове майбутнє треба було забути. Я дуже любив малювати і вступив в Інститут мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника на спеціальність «дизайн інтер’єру». А коли почалися події Революції Гідності, то я брав активну участь у подіях Євромайдану у Києві. А 2014 року я вирішив піти добровольцем в АТО, але не взяли через стан здоров’я. Я був дуже розчарований. Та попередньо ми домовилися з друзями об’єднатися, якщо у державі будуть якісь серйозні виклики. Тож я правдами-неправдами таки пройшов медкомісію і згодом уже воював на Луганщині. А після демобілізації у 2016 році і звільнення ми з побратимом поїхали у Португалію, де я активно розвивав свої творчі ідеї.

– А де тебе, Назаре, застало повномасштабне вторгнення російських загарбників у 2022 році?

– Я тоді перебував у Німеччині, але вже 27 лютого прибув у військову частину у Білій Церкві – у 72 окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців.

– Розумію, що сьогодні – вже чотири роки по тому – нема сенсу таке запитувати, бо у кожного своя історія війни, але ж ти міг не повертатися з Європи і мав для цього всі можливості?

– Та ні, якраз не їхати в Україну у той час – я не міг. Не знаю, як Вам пояснити, але свій порив патріотизму я відчував і постійно відчуваю зсередини – із самого серця йде розуміння, що хто, як не я. Пригадую, що мені було дуже приємно бачити у 2022 році на кордоні, як багато українських хлопців поверталися в Україну, щоб її захистити від російських загарбників. А вже у березні того ж року ми безпосередньо зіткнулися з ворогом біля Києва – у селі Мощун Бучанського району. Через три роки я вже звільнився через стан здоров’я.

– Як виник задум створити арт-майстерню?

– Коли я повернувся на якийсь час із Португалії, де перебував після АТО, то в Україні тривала епідемія коронавірусу. Я мріяв вдома відкрити щось своє. І почав виготовляти гіпсові 3D-панелі. Сам їх виливав і встановлював. Батько мого побратима із Рожнятова надав мені приміщення. Там я зробив перші свої кроки до відкриття арт-майстерні. Тож у Німеччину поїхав, щоб підзаробити на обладнання і початок якоїсь серйознішої справи. Але наступним етапом стало повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну. І я повернувся, щоб стати до лав її захисників.

Перебуваючи у відпустці після поранення чи на реабілітації, я зрозумів, що найкраще повертає додому і очищує від важких емоцій пережитого цікава робота і спільна справа. Я ж сам пережив багато неприємних моментів. Тож вирішив гуртувати навколо себе і побратимів. Я не можу звинувачувати державу і чекати допомоги, якщо війна ще триває. Так я згуртував невеличкий колектив побратимів, з якими ми були разом і в окопах, і у бою. А для того, щоб нас побільшало, потрібні ресурси і підтримка, а передовсім – громади і підприємців. Неприємно відчувати, що на нас дехто хотів би зекономити – заплатити менше чи мати якусь іншу вигоду. Люди забилися у свої кутики і творять бізнес. Тож ми не маємо сторонньої допомоги. Я не чекаю хвальби чи пошани, але нам потрібні елементарні речі – поради, як провадити бізнес, юридичний супровід підприємництва тощо. Ми 2025 року подалися на ґрант і виграли 500 тис. грн. Обладнали приміщення майстерні, придбали спеціальний верстат…

– А хто, на Вашу думку, передовсім мав би вам з побратимами допомогти зорієнтуватися у підприємництві після повернення з війни?

– Думаю, що передусім – місцева влада. Але, як виявилося, їм бракує і спеціалістів, і ресурсів. Я наразі відчув підтримку тільки своїх побратимів. Свого часу я вже приходив до голови Брошнів-Осадської ТГ (голова – Тарас Манорик, – авт.) і пояснював, хто ми та якої допомоги хотіли б. Я дізнався, що можу за законом отримати фінансову допомогу від місцевої влади через свого часу одержані поранення на фронті. Тож таким чином я домігся тільки тієї допомоги від селищної ради, яку й допомогою не назвеш, бо мав на неї передбачене законом право, навіть про це не знаючи. Як кажуть, випросив те, що мені належалося, – десять тисяч гривень за поранення і п’ять – разової допомоги.

– Скільки Ви заплатили за придбаний для майстерні станок – навіть не здогадуюся про його призначення? – показую у бік новенького «Домінанта».

– Цей апарат коштує понад триста тисяч. Ми використали ґрантові кошти на відповідних умовах – працевлаштували двох осіб. Тож двоє моїх побратимів тепер працюють у ветеранській АРТ-майстерні «4.5.0». «Домінант» – це продукція українського виробника із Білої Церкви. Має програмне управління і виконує найвибагливіші функції сучасної декоративної обробки деревини. На ньому можна різьбити чи вирізати з дерева навіть портрети. Але щоб працювати на такому обладнанні, нам потрібна конкретна практична допомога підприємців, які мали чи мають справу з такою технікою. Знаю, що в районі таких є достатньо. Потребуємо елементарної практичної допомоги спеціалістів і їх порад. Не дуже хочемо експериментувати на такому дорогому обладнанні. Закликаю тих фахівців, які уміють і знають, а передовсім – мають можливості, допомогти нам хоч мінімально освоїти нову техніку. Для виготовлення декоративних журнальних столиків, наприклад, ми використовуємо деревні відходи з різноманітними вадами, а також епоксидну смолу, різноманітні ялинкові шишечки, сушені квіти, зерна кави. Заготовки обробляємо смолою у кілька шарів, відповідно шліфуємо. Марудна робота і потребує часу та терплячості. Плануємо створити і експериментальний столик з назвою «Наслідки війни». У виробі буде представлена деяка використана фронтова атрибутика. Хочемо його представити на аукціоні, а за виручені кошти придбати авто для бойових побратимів. Не можемо бути осторонь їхніх проблем. Щоб мати кошти для розвитку, ми також надаємо різноманітні додаткові послуги жителям громади – зі зрізання чи обрізання дерев. За домовленістю можуть господарі розраховуватися з нами і деревиною. Працюємо також і з арт-бетоном для облицювання стін, відпочинкових туристичних будиночків, альтанок чи різноманітних огорож тощо. Думаю, що наші вироби своєю ексклюзивністю будуть дарувати радість кожному господарю. Наразі моїми головними помічниками у роботі і поверненні додому з війни є дві сім’ї – по-перше, майбутня дружина Валентина і донька Софія, а по-друге, мої фронтові побратими.

– Знаю, що ви з побратимами маєте цікавий задум чи ініціативу щодо залучення молоді до роботи в арт-майстерні?

– Моя думка така, що у часі війни нашу українську молодь потрібно направляти у правильне русло для розвитку і розширення їх світогляду. Мені видається, що їм було б цікаво працювати поруч із ветеранами війни і слухати їх життєві фронтові історії. Адже війна – це не тільки біль чи трагедії, а й любов, симпатії, дружба, побратимство і, звичайно, зрада, ницість, боягузтво тощо – справжнє життя без рожевих окулярів. Головна умова – дозвіл батьків. А також потрібне бажання. Діти матимуть матеріальну винагороду за поміч. У нас в арт-майстерні також є розгалуження, де молодь займається виготовленням декоративних свічок, а згодом почнуть заливати і свічки окопні. Бракує приміщення для ширшого розвитку. Але працюємо з тим, що маємо.

– Чи думав ти, що тобі давало і дає сили у часі війни?

– Дев’яностий псалом... Я вірю у Бога.

– «Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього!»...

– Так і є... Свого часу під Києвом, коли нас троє залишалося на самоті в окопі, а навколо вже нікого не було – тільки ворог на відстані кілька десятків метрів і за підтримки двох БМП, тоді ми з побратимами безперестанку молилися дев’яностий псалом. Для мене ці хвалебні для Бога слова Давида – як військовий шифрований код «4.5.0.», що означає «все добре».

– Та ні, особливо вночі ще не повертаюся – воюю... Тож саме, образно кажучи, для повернення ветеранів після повернення я й започаткував таку арт-майстерню – цікава робота найбільше відволікає і забирає тягарі негативних емоцій та думок.

– Дякую всім воїнам ЗСУ – і полеглим, і живим за життя. А тобі, Назаре, ще й за відверту розмову і бажаю щонайшвидшого повернення додому після повернення...