У широкий прокат вийшов фільм Костянтина Коновалова «Довженко. Перший погляд». Стрічка розповідає про роботу Олександра Довженка над «Сумкою дипкур’єра» – його першим повнометражним фільмом, що дійшов до наших днів. Для мене ця прем’єра стала важливою й довгоочікуваною подією, адже хотілося побачити, як сучасне українське кіно розповість про одного зі своїх найвідоміших і водночас найскладніших творців. Стрічка залишила приємне враження, хоча після перегляду не полишало відчуття, що до самої постаті Довженка автори наблизилися надто обережно.
Фільм переносить глядача на сто років назад. За сюжетом, 1926 року Олександр Довженко приїжджає до Одеси, сподіваючись зняти «Звенигору». Проте реальність радянської України трохи інша. На кінофабриці на нього чекає інше завдання – державне замовлення на пропагандистську стрічку «Сумка дипкур’єра». Щоб отримати можливість реалізувати власний задум, потрібно виконати вимоги системи. Довженко спершу відмовляється, але згодом береться за роботу та намагається перетворити пласку радянську агітку на захопливе пригодницьке кіно. І все це під пильним наглядом чекістів.
Так історія створення фільму перетворюється на розповідь про спробу зберегти власне мистецьке бачення в умовах тотального контролю. Паралельно з цією лінією розгортається особиста драма – любовний трикутник між Олександром Довженком, балериною Ідою Пензо та письменником Юрієм Яновським.
Одеса тут – значно більше, ніж просто місце дії, це окремий колоритний персонаж. Море, легкість і тонкий гумор створюють атмосферу міста, в якому хочеться залишитися довше. Воно справді нагадує «Голлівуд на Чорному морі», де молоді й амбітні творці мріють про власне кіно. Ця екранна Одеса 1920-х настільки переконлива, що цілковито занурює глядача в атмосферу епохи. Однак ця безтурботність оманлива, адже «довга рука Кремля» нікого не відпускає й примушує всіх грати за своїми правилами.
У фільмі чимало відсилань до творчості Довженка та Яновського. У діалогах прямо звучить назва майбутнього роману письменника «Майстер корабля», а яблука, які кілька разів ніби випадково потрапляють у кадр, натякають на одну з найвідоміших картин кіномитця – «Землю». Але це точно не всі символи та асоціації, які «зашиті» у байопіку. У цьому контексті стрічка працює ще й як кінематографічний та літературний ребус, який дуже цікаво розгадувати, а згодом ділитися своїми відкриттями, вести дискусії та перевіряти свої здогадки.
Один із найвдаліших ходів стрічки – показ фрагмента оригінальної «Сумки дипкур’єра». Цей «фільм у фільмі» дає змогу скласти власне уявлення про режисерську майстерність та авторський почерк Довженка. Таке рішення справді працює без зайвих слів і пояснень. Адже можна довго розповідати, яким талановитим і непересічним режисером був Довженко, проте краще це один раз побачити.
Імпонує і стилізація окремих кадрів під німе кіно. У певний момент репліки перестають звучати, і увага зосереджується на пластиці, рухах та міміці акторів. Про те, що говорять персонажі, залишається лише здогадуватися. Такий прийом додає стрічці особливого шарму та невидимою ниткою пов’язує сучасну розповідь із кінематографом, у якому починав працювати Довженко. Завдяки цьому минуле присутнє тут і як тема, і як художній засіб.
Водночас «Довженко. Перший погляд» виходить за межі історії про одного режисера. У фільмі є штрихи до біографій Юрія Яновського та Іди Пензо, показано спільне творче середовище та обставини, в яких ці люди намагалися працювати. Тож біографічна розповідь перетворюється також на картину про життя талановитих митців під тиском репресивної системи. Автори лише трохи привідкривають завісу постаті Довженка, окреслюють його портрет легкими мазками, залишаючи простір для подальшого знайомства з його генієм. Цим стрічка ніби запрошує глядача до самостійного дослідження і відкриття багатогранних постатей як самого Довженка, так і Яновського.
Коли шукаю найвлучніше означення цієї стрічки, на думку спадає слово «обережна». Саме обережно, з великою шаною та пієтетом творці фільму ставляться до постаті Довженка. Часом навіть здається, що вони трохи побоюються масштабу його особистості. Тож у результаті виходить несміливий доторк до постаті режисера, хоч особисто мені хотілось би глибшого розкриття його характеру.
І декілька слів про не менш важливу складову будь-якого кіно – акторську. Стрічка зібрала потужний склад виконавців, які вже встигли здобути впізнаваність у театральному та кінематографічному світі. Григорій Бакланов зіграв Олександра Довженка, Максим Самчик – Юрія Яновського, а Поліна Василина – балерину Іду Пензо.
Здається, Григорій Бакланов зробив усе правильно і був переконливим, проте мені до кінця не вдалося повірити, що на екрані саме Довженко, а не актор, який його втілює. Схоже відчуття виникало і тоді, коли в кадрі з'являвся Максим Самчик.
Поліні Василині роль балерини личить. Її Іда красива та надихає. В таку жінку справді легко закохатися. Проте самої привабливості героїв виявилося недостатньо, щоб любовний трикутник став переконливим. Хотілося більше драми та навіть надмірної емоційності. Це додавало нерівності у сприйнятті цієї кіноісторії.
Натомість Богдан Бенюк у ролі директора Одеської кінофабрики Павла Нечеси – одна з найбільших акторських удач фільму. Його гра – це суцільний майстер-клас для колег із того, як треба розчинятися в кадрі і ставати тим, кого граєш. Він майстерно грався з інтонацією, гучністю голосу та мімікою. На нього хотілося дивитися ще і ще. У Бенюка багато характерних і знакових ролей, і ця – одна з них.
Роман Ясіновський переконливо втілив чекіста Якова Лівшиця. Його герой харизматичний і водночас викликає стійку відразу. Впродовж перегляду моя неприязнь до нього лише зростала. Проте образ видається надто однозначним: негативні риси настільки переважають, що за ними важко розгледіти складнішу людську природу. Через це сам персонаж вийшов дещо схематичним та однобоким.
Український кінематограф час від часу звертається до біографій видатних українців і перетворює їх на художні стрічки. Серед них є як вдалі спроби, так і не дуже. «Довженко. Перший погляд» – радше перше, ніж друге. Його головна перевага в тому, що картина не намагається вмістити у 100 хвилин екранного часу все, що відомо про Довженка, а фокусується на конкретному періоді. Це робить кіно цілісним і не дозволяє історії розпорошуватися. Це справді лише перший погляд на Довженка, його творчість та життєвий шлях. Після нього однозначно можна створювати інші фільми, які винесуть на перший план якийсь інший фрагмент біографії видатного режисера.
Творцям стрічки варто віддати належне за те, що і Довженко, і Яновський постають тут привабливими та амбітними людьми, а не шаблонними образами зі шкільного підручника. Вони справжні та живі: закохуються, прагнуть творити, шукають можливості здійснити задумане. А це, погодьтеся, велика удача для фільмів про реальних історичних постатей. Попри певні недоліки, «Довженко. Перший погляд» залишає по собі приємний післясмак. Автори доволі якісно і зрозуміло розповіли свою історію. І зробили це без зайвого пафосу та карикатурності.
