Схоже на те, що владним структурам області, а тим паче держави та й громадським організаціям за проблемами воєнного часу не до того, щоб згадати важливу річницю, пов’язану з історією давнього Галича. 885 років тому, 1141-го, це місто стало столицею єдиного Галицького князівства: князь Володимир Володаревич переніс її на Прикарпаття зі Звенигорода, на місці якого в наші часи – село під Львовом.

Отож престол Галицького князівства спершу посів він, а відтак його змінив син Ярослав Осмомисл. З-поміж тих, хто надалі правив князівством, особлива історична роль належить великому Київському князю Романові Мстиславовичу, який об’єднав Галицьку і Волинську землі в одне Галицько-Волинське князівство і чиїм спадкоємцем на престолі став його син і онук візантійського імператора Ісаака II Ангела Данило Романович із династії Рюриковичів. Завдяки цим князям Галич, уперше згаданий у давньоруському літописі 1138 року, піднісся до рівня відомого в Європі великого столичного міста з пристанню на Дністрі. А Данило Романович 1253-го прийняв від Папи Інокентія IV корону короля Галицько-Волинської держави.

Цей вступ історичного характеру я зробив невипадково – далі буде розповідь про тематику давнього Галича у творчості івано-франківського художника Назара КАРДАША. Напередодні Дня художника його персональну виставку відкрили в Івано-Франківській дитячій художній школі, де митець уже 35 років навчає дітей, які мають здібності до образотворчого мистецтва, за щирої підтримки їхніх батьків. На початку нинішнього року цю виставку, приурочену до 60-літнього ювілею митця, розгорнули в Музеї мистецтв Прикарпаття, а донедавна ознайомлювалися з нею відвідувачі Національного заповідника «Давній Галич». Певна річ, у цій широкій і змістовній експозиції є роботи Назара Кардаша й на інші теми, проте саме картини, на яких бачимо Данила Романовича – від дитини до князя й короля, – привертають особливу увагу та здобувають схвальні відгуки поціновувачів живопису. І не просто тому, що вони – мов «віконця» із XXI століття в нашу сиву минувшину. Ці картини завдяки фаховій майстерності автора беруть за живе тонким психологізмом у відтворенні постаті Данила Романовича, визначальних рис його характеру як державотворця.

«Після Михайла Фіголя, визначного майстра пензля, засновника тодішнього художньо-графічного факультету Івано-Франківського педінституту, який помер 1999 року, а 2027-го відзначатимемо 100-річчя від дня його народження, ще ніхто з українських художників не розкривав тематику давнього Галича так повно, як Назар Кардаш – живописець потужний і неординарний. І цим, на мою думку, він уже вписав своє ім’я в історію мистецтва в регіональному, а можливо, й у всеукраїнському масштабі», – наголосив доцент Інституту мистецтв Карпатського національного університету ім. В. Стефаника, заступник голови Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Володимир Шпільчак, якому директорка художньої школи Ольга Шутка першому надала слово на відкритті виставки. Він також вручив Назарові грамоту від об’єднання за подвижницьку просвітянську роботу.

Ще один заступник голови міської «Просвіти», член Національних спілок письменників, журналістів та краєзнавців України – Іван Гаврилович, а також художник Юрій Осудар, директор видавництва «Лілея-НВ» Василь Іваночко поділилися враженнями від робіт Назара Кардаша й високо оцінили, зокрема, картини «Роман Мстиславович із сином Данилом», «Король Данило Романович», «Повернення Данила Романовича зі ставки Батия», «Пристань на Дністрі», «Давній воїн», а також «Чагр і його донька» (Настя Чагрівна, як відомо з історії, була коханкою Осмомисла).

– От епізод повернення князя Данила Романовича від монгольського хана Батия як саме сформувався у вашій творчій уяві? – запитав я пізніше в автора картини. – Із давнього літопису взяв я її сюжет. Князь Данило Романович, приїхавши зі ставки монгольського хана й зустрівши свого брата, заплакав, бо вже й не сподівався, що повернеться від Батия додому живим.

– Ця робота щемлива і для мене, автора. Бо на ній глядач бачить обох братів на тлі ікони – Галицької Богоматері з Дитятком. Ікона надає картині символічного змісту. У мене така творча манера: я беру пензель у руку одразу після того, як у моїй голові виникне – під впливом прочитаного, почутого, побаченого – цілісний образ майбутньої картини. Він же виникає в моїй уяві, відкривається миттєво, нараз і загалом – я не придумую поступово в процесі роботи окремі деталі для поєднання їх на полотні. Такий імпульс до творчої праці називають у середовищі сучасних художників методом інсайту.

– Як так сталося, що Ви, пане Назаре, уродженець сусіднього з Івано-Франківськом села Загвіздя, захопилися темою давнього Галича над Дністром, що був у часи князя Данила Романовича, як видно на іншій Вашій картині, досить повноводним, доступним для річкових суден?

– Ідеться не про якийсь географічний, а мій внутрішній духовний зв’язок із давнім Галичем. У цьому сенсі я, школяр, перебував під чималим впливом свого тата Миколи. Він ще юнаком у 30-ті роки минулого століття на заходах у читальні «Просвіта», яка активно діяла у Загвізді, не раз чув, що Галицько-Волинська держава на чолі з королем Данилом була нашою першою українською державою. Мій майбутній батько тоді навіть їздив із зацікавленими просвітянами Загвіздя до Крилоса, на місце княжого Галича, щоб подивитися на археологічні розкопки, які там проводив видатний український вчений Ярослав Пастернак. Певна річ, батько за радянської влади виховував мене в українському патріотичному дусі, застерігав, щоб я не вірив постулатам комуністичної ідеології, вигадкам московської пропаганди. Мій нахил до малювання він всіляко заохочував та підтримував. Тож я успішно закінчив не лише загальноосвітню, а й Івано-Франківську дитячу художню школу, відтак художньо-графічний факультет педінституту. Мені пощастило мати чудових учителів і викладачів із фаху, що обрав. Власне у рідній для мене художній школі я сам тепер навчаю дітей – це стало улюбленою справою мого життя, її поєдную з професійним малярством. Як художник не перестаю вчитися й самовдосконалюватися.

– Експоновані на виставці роботи засвідчують Ваш чималий малярський потенціал і як портретиста, а пейзажі заворожують глядачів дивовижними барвами і формами – чи це швидкоплинна гірська річка, чи хмари на небі у світлі призахідного сонця. Ваші картини тематики Давнього Галича, зокрема сюжетні, безперечно, належать до художнього стилю реалізму, а пейзажні полотна, схоже, позначені і певним впливом авангардних напрямів малярства.

– У своїх живописних роботах на теми Давнього Галича я вірний передовсім зафіксованим літописцями фактам, тій моделі тогочасних історичних подій і тій екзистенції буття наших пращурів-галичан, уявлення про які випрацювали дослідники української минувшини. Вірний усталеним традиціям, коли в реалістичній манері зображаю князя, а відтак короля Данила Романовича та інших своїх персонажів. Проте це, звісно, не означає, що ті картини можна порівняти з кольоровою світлиною чи кадром із кінофільму. Бо кожне зі згаданих мистецтв має свою специфіку. А пейзажні роботи, звісно, дають ширший простір для творчої фантазії, замилування довколишньою природою, усвідомлення єдності з нею кожної людини на чуттєвому й духовному рівнях. У цих мистецьких роботах як дитя свого часу я застосував і певні художні засоби та прийоми модерного малярського мистецтва.