«Любіть Україну, а любов – це чин», – із цією думкою у перші дні повномасштабної війни Віталій ПЕРЕВІЗНИК за кілька хвилин ухвалив рішення долучитися до лав Збройних сил України. Нині військовослужбовець та голова «Громадського інституту аналітики» продовжує займатися культурно-просвітницькою працею. Зокрема організовує літературні читання та опікується конкурсом «З точки зору осені». В інтерв’ю газеті «Галичина» він розповідає, чому для нього важливий кожен надісланий на конкурс вірш, пояснює, як мова стає питанням національної безпеки, розмірковує про мовний вибір під час війни і про те, чим поезія відрізняється від римування.

– Пане Віталію, Ви щороку долучаєтеся до Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Як гадаєте, в чому його головна цінність?

– Його цінність – це ота одномоментна спільнота, яка робить велику справу. Добре й те, що диктант проводить «Суспільне», адже це потужний об'єднавчий фактор. Диктант приваблює тим, що дає відчуття духовного єднання. Як, наприклад, коли ми всі разом колядуємо на Різдво Христове або вітаємо далеких родичів із Великоднем. Це дуже хороша річ, такий собі своєрідний флешмоб, і його обов'язково треба робити. Хтось дуже хитро придумав: щойно починаєш говорити про українську мову, одразу зчиняється незрозуміла політика, стогони про те, аби ми й далі жили в російськомовному середовищі. Думаю, річ тут лише в тому, що багатьом просто зручно розмовляти російською.

– Автором тексту цьогорічного диктанту був наш земляк, письменник і ветеран Артур Дронь. У ньому є такі слова: «Коли в теперішньому страшно, мова захищає нас – і то не впівсили, а намагаючись сконструювати майбутнє». Як розумієте ці слова?

– Ми часто боїмося про це говорити, хоча це важливо і для нас, і для представників інших національностей. Зрештою, нас нищать саме за мову, тому вона для нас надважлива.

Згадую такі слова: якщо людина не любить Англію, вона не розмовлятиме англійською. А якщо говорить, то ставиться до Лондона чи Манчестера не обов'язково з любов'ю, але принаймні нейтрально. Але якщо ненавидить – точно не говоритиме англійською. Тому, коли чимало наших громадян переходять на мову північно-східного сусіда і кажуть, що «в цьому нічого такого немає», то це насправді не так. Це свідчить про нейтральне ставлення до москви, до московії, а це небезпечно. Нині ми маємо чинити опір.

– На п’ятий рік повномасштабної війни досі є люди, котрі свідомо не переходять на українську в побуті, розмовляють зі своїми дітьми російською або переконані, що мова «не має значення». Що б Ви їм сказали?

– Колись я прочитав чудовий вислів: «Якщо мова не має значення, то нехай тоді буде українська» (сміється). А насправді мова – це погляд на світ. Для людини, яка виросла в російськомовному середовищі, перейти на українську – це величезний внутрішній крок. Це боротьба, яка часом важить більше, ніж боротьба з автоматом у руках.

А батьки, які й далі розмовляють зі своїми дітьми російською, самі створюють їм проблеми. Незрозуміла позиція – вони ж знають мову, то чому далі розмовляють російською? Чого вони чекають? Що все повернеться назад і буде так само? Такого вже не буде.

Фактично це питання так і не стало державним пріоритетом. Завжди були лише скарги, а також ота бульбашка інтелектуалів, які й без того говорять українською і про це постійно нагадують. Хотілося б, щоб і найвищі посадові особи у новорічному зверненні сказали: «Шановні друзі, одне з важливих завдань цього року – підвищити рівень володіння українською мовою».

– Хтось каже, що мова – це зброя, для когось – оберіг, а дехто вважає її маркером «свій – чужий». А що мова означає особисто для Вас?

– Думаю, усе разом. Але оберіг – це найперше. Людина може розмовляти українською, але залишатися чужою. Та в умовах збройної агресії цей маркер «свій – чужий» стає критично важливим. Чув історію про одного командира, який сказав підлеглим, що питання мови – це питання безпеки. І напівжартома, напівсерйозно додав: «Якщо в темряві чую мову північно-східного сусіда – стріляю на звук». І тоді навіть ті, що не дуже вміли говорити українською, про всяк випадок навіть удень розмовляли по-нашому.

Насправді розмовляють мовою ті, кому вона дорога. А ті, хто не розмовляє, зазвичай не проти неї, проте не можуть собі пояснити, чим вона є для них. Колись відпочивав на Азовському морі, і був очевидцем того, як гарна дівчина продавала солодощі, вигукуючи російською: «Пахлава медовая». І я кажу місцевому інтелектуалу, з яким познайомився: «Така вродлива дівчина, якби ж вона ще казала: «Пахлава медова». А він сказав феноменальну річ: «Чий бізнес – того й мова. Якщо власник платитиме їй за те, щоб казала «пахлава медова», то вона так і казатиме». Російською мовою Україну люблять інакше, ніж українською.

– Цього року відкритий літературний конкурс «З точки зору осені» відбувся вже втридцяте. Як він змінився за цей час? І чи пригадуєте, яким був перший конкурсний рік?

– Усе починалося у 1996 році, тоді було дві номінації: «поезія» і «проза». Першим переможцем у прозі став Сергій Борис, а в поезії – Олег Короташ. А далі конкурс проводився щороку. Єдиним винятком став 1999-й, коли він не відбувся. Ініціатором конкурсу була організація «Молодий Рух». Нас підтримали світлої пам'яті Леонід Гах і Марія Микицей із газети «Світ молоді». Так усе й тривало: до 2010 року – під егідою «Молодого Руху», а 2011-го конкурс оголошувала лише газета «Світ молоді». У 2012 році ми створили громадську організацію «Громадський інститут аналітики», яка й опікується конкурсом уже останніх 15 років. Якраз рівно половину його історії.

– Як за роки конкурсу змінилася поезія про осінь – її теми, меседжі, інтонації? Як у цьогорічних текстах відбиваються війна, втрати та надія?

– Так, у творах, які надсилають уже під час повномасштабного вторгнення, щороку звучить воєнна тематика – болі війни, втрати, надії, переживання.

Люди переважно сприймають осінь як зажурливу пору. Вона якраз дуже добре надається до поезії. Як правило, у роботах чимало символів такої світлої зажури.

Останні десять років «З точки зору осені» – це, по суті, конкурс одного вірша. Сказати, що всі тут у рівних умовах, важко, бо це ж не математика, і кожна наша об'єктивність до непристойності суб'єктивна (усміхається). Але, розумієте, людям, які беруть участь, звичайно, хочеться перемогти. Хоча вони мають розуміти, що ця перемога також умовна. А для нас, організаторів, співорганізаторів та меценатів, головне те, що в Україні попри все триває літературний конкурс осінньої поезії і наш переможець отримує приз за український вірш. Поки триває робота зі словом – доти живе мова.

– Наскільки популярним видався ювілейний конкурс-2026, з якою географією учасників?

– Цього року робіт було небагато, бо тут усе, як за синусоїдою: то 170, то близько 90, а цього разу тих, що відповідали всім вимогам, набралося десь до трьох десятків. Щодо географії, то надходили роботи з Німеччини, Естонії, а також із Житомирщини, Вінниччини, Прикарпаття, Києва... Траплялися й анонімні вірші – досі не знаємо, чиї вони.

Публікуємо роботи переможця та кількох лауреатів на фейсбучній сторінці «Громадського інституту аналітики». Колись цю місію виконувала газета «Світ молоді». Власне, так усе й задумувалося. «Фейсбуку» тоді ще не було, і це був, так би мовити, єдиний вихід у світ. Адже не всі знали, як звернутися до редакції, а дехто не мав змоги це зробити. А коли журі визначало найкращі твори, то вже згадувана Марія Микицей, яка, мабуть, десь споглядає за нами згори, готувала цілу газетну сторінку та публікувала їх.

Це допомагає познайомитися не так із повноцінною творчістю, як із самим автором, адже один вірш – це ще не вся творчість. Але після цього хтось відкриває людину для себе і починає шукати її інші твори. Тобто ми все одно сприяємо тому, щоб люди знайомилися між собою чи відкривали нові імена.

Для людей участь у таких конкурсах – це можливість розширити свою бульбашку або ж знайти власний інтелектуальний простір і переконатися: «Я в цьому світі не сам». Думаю, це потрібно. Адже якби це було не так, люди не надсилали б роботи, і на тому все б і завершилося.

– Хто цього року переміг у конкурсі?

– Світлана Телицина – викладачка української мови та літератури Краматорського вищого професійного торгово-кулінарного училища. Переїхала з Краматорська у Дніпро, а саме училище тепер у Тернополі. Пише вона дуже гарно. Якщо зайдете до неї на сторінку у «Фейсбуці», то побачите сильний вірш про мову – справді потужний. Поезію, а не оте примітивне римування на кшталт «малина – калина».

– Хто з нині відомих письменників свого часу брав участь у конкурсі?

– Богдан Ославський, Василь Карп'юк, Наталія Ткачик, Катерина Бабкіна, Сергій Борис, Тетяна П'янкова, Іванна Стеф’юк, Галина Гулієва. До речі, Тетяна П'янкова – єдина учасниця, яка перемагала у конкурсі двічі: у 2004 і 2015 роках. Серед переможців був і Михайло Плосковітов – учитель із Житомирщини, який нині служить у ЗСУ.

– За правилами конкурсу, учасники надсилають лише один вірш осінньої тематики. Як гадаєте, чи можна за однією поезією розпізнати справжній талант?

– Ні. Буває так, що людина за все життя пише лише один вірш і з ним перемагає. Переконаний, що хороші вірші приходять немов із небес. От вони народжуються тоді, коли тобі нестерпно хочеться висловитися, коли щось переповнює зсередини – ти записуєш, а вже за день чи через якийсь час просто редагуєш. Але цей імпульс має звідкись узятися. А якщо ти просто сів і починаєш допасовувати рими – це не творчість. І це завжди відчувається.

– Що допомогло зберегти цей конкурс упродовж стількох років?

– Якщо був 15-й конкурс, то чому б не оголошувати 16-й?! А головне – людям це потрібно, інакше вони не надсилали б віршів. І тут у нас взаємний інтерес і спільна робота з українським словом. Багато в чому сам процес – написання чи пошук серед власних творів того єдиного, який хочеться надіслати, – для автора може бути навіть важливішим за перемогу. За кожним надісланим віршем стоїть людина, її щоденна праця та любов до мови. Великі речі без любові не народжуються, особливо в мові. Саме це нас і надихає. Дякую усім, хто допомагає проводити конкурс.

Треба враховувати, що незалежність нашої держави відновлено давно, але українська мова досі залишається обділеною увагою, мов сирота. Хоча мова – це і є Україна! Але дехто поводиться сором'язливо, а хтось не хоче когось «дратувати», і через це далі панує мова сусіда. Тому потрібно набагато більше працювати з українським словом.

До речі, до Дня української писемності та мови отримав подяку від уповноваженої із захисту державної мови Олени Івановської за принципову й послідовну діяльність, спрямовану на захист, утвердження та розвиток української мови як державної.

– Чому в діяльності «Громадського інституту аналітики» стільки уваги приділяєте саме українській мові та літературі?

– По-перше, тому, що маю філологічну освіту. А по-друге, одним із завдань «Громадського інституту аналітики» була боротьба із «совком» у всіх його проявах. Хотілося відкрити справжніх Франка та Шевченка, а не сприймати їх так, як це нав’язували за «союзу».

Також проводимо читання творів Лесі Українки, кілька разів декламували поезії Стуса. А загалом це робиться для того, щоб люди зустрічалися з літературою. Для нас це організація заходу, а для когось – перше знайомство з творами письменника. Адже це не так легко: треба вийти в центр міста, стати біля пам’ятника й прочитати вірш. Так людина може відкрити для себе творчість того ж Івана Франка або й узагалі просто почати читати його вірші та повісті. Хтось буде йти повз пам’ятник Франку, побачить, що там тривають Франкові читання, – а прийшовши додому, підійде до книжкової шафи, візьме з полиці і розгорне на якійсь сторінці «Перехресні стежки» чи «Борислав сміється». І це вже буде саме те, заради чого ми все це робимо.

– Яких проєктів від ГО «Громадський інститут аналітики» варто чекати найближчим часом?

– Є задум створити школу аналітики, щоб навчати людей фахово аналізувати події чи публічні виступи. А також – школу державності, в якій готували б майбутніх членів виборчих комісій, незалежно від того, коли саме будуть вибори. Цю роботу потрібно вести постійно.

Отож кожен на своєму місці – зі своєю дитиною, у своїй справі – самі читаймо й залучаймо до того інших, працюймо зі словом, тримаймо економіку, культуру та освіту. Тримаймо незалежність!