Я мав за честь запросити до жовтневої «Літературної світлиці» «Галичини» педагогиню, поетесу й краєзнавицю Оксану ЛЕСЮК – уродженку селища Перегінського, а нині жительку Рожнятова. Це інтерв’ю – своєрідне повернення мого журналістського боргу цій невтомній трударці слова, котра десятки років віддала служінню рідному Рожнятівському Підгір’ю та загалом Прикарпаттю. Як авторка півтора десятка поетичних і краєзнавчих видань, лауреатка премії ім. І. Вагилевича та відзнаки «Найкращі люди Рожнятівщини» вона часто залишалася на окресах медійної уваги і її й досі, на мій погляд, гідно не оцінено – ні як поетесу, ні як культурологиню…

О. Лесюк за фахом – учителька історії. Закінчила Івано-Франківський державний педагогічний інститут ім. В. Стефаника. Працювала у навчальних закладах сіл Рожнятівщини, а відтак – 36 років у методичному кабінеті Рожнятівського районного відділу освіти.

– Спочатку хотіла навчатися на філологічному факультеті, але чомусь ніяк туди не проходила. Тож якийсь час працювала у школі в Ясеновці, – згадує пані Оксана. – Згодом вступила на історичний факультет педінституту на заочне навчання. І не жалкую, бо дуже – на все життя – полюбила краєзнавство. Під час навчання читала багато краєзнавчих робіт. Бо ж у школі нас не вчили історії України. А поетичним словом я замилувалася і почала віршувати ще у шкільні роки. Віршовані рядки завжди були моїм порятунком у важкі миттєвості життя.

– Чи задумувалися Ви, Оксано, що стало поштовхом до поетичної творчості?

– Навіть не знаю. Мій світлої пам’яті брат Омелян гарно співав, а додому часто приносив різні пісенники і я їх читала. Згодом у мені народилося бажання написати щось своє. Так я і почала творити. А перша моя поетична книжка «Перевесла надій» побачила світ ще 1996 року. Доти ж свої твори друкувала у місцевій періодиці, зокрема у районній газеті «Новини Підгір’я» та різних колективних літературних збірниках.

Після Ясеновця мала уроки історії в Ясені. Навіть замолоду проводила семінари для учителів історії району. Щодня доїжджала з Перегінського. Бувало, повінь руйнувала міст між Перегінським і Небиловом. Добиралися до Ясеня як могли. Пригадую, як світлої пам’яті директор школи Роман Левицький виходив на дорогу і виглядав нас, жартома називаючи «туристами».

– Як самі себе представили б нашим читачам – хто Ви найперше?

– За професією передовсім педагогиня, а відтак уже краєзнавиця, членкиня Національної спілки краєзнавців України та поетеса. Ще 2003 року я видала і свою першу краєзнавчу книжку «Мій батьківський краю, зелений розмаю…», яка побачила світ завдяки допомозі світлої пам’яті відомого фотокореспондента й громадського активіста Івана Парадовського. Про районну «Просвіту» та інші громадські організації я 2007 року написала книжку «Вівтар свободи». А 2011-го вийшло друком і видання «Будитель національного духу», присвячене Іванові Вагилевичу. Мені в тому дуже багато допомогли учителі з Ясеня.

Через рік прийшло до читачів і моє краєзнавче дослідження про УПА «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали…». У виданні є багато матеріалів про перегінських борців за волю України та про героїв з інших сіл Рожнятівщини. То своєрідна хронологія. Коли почалася Революція Гідності, їздила на Євромайдан у її перші дні і брала участь у місцевих подіях. А 2014-го вийшла друком книжка «З вогню Революції Гідності», де багато світлин учасника революції Івана Парадовського. Він мене дуже підганяв до роботи.

Тепер уже на виході історико-краєзнавче видання про пластунів, які мали причетність до табору «Сокіл» у селі Гринькові – «Вони не зломили своїх присяг». Там розповідаю про пластунів в Україні і за кордоном. Якось я сфотографувалася в Івано-Франківську біля пам’ятника пластунам, де є напис «Вони не зламали своїх присяг». А коли згодом глянула, то зніяковіла і мені стало зле, бо «зламати» можна палицю, а присягу «зломити». Такий правопис підтверджується архівними документами й матеріалами, над якими я працювала. Очевидно, ті, хто ініціював створення пам’ятника, а щонайперше – хто замовляв, ті матеріали про пластунів не читали.

– То першою все-таки була поезія, а вже відтак через кілька років побачили світ і краєзнавчі роботи?

– Так, а загалом у моєму набутку – дев’ять поетичних видань, а історико-краєзнавчих – шість. Є ще записи пісень у чотирьох касетах на мої слова у виконанні Василя Волощука, Олеся Дяка й дуету «Дві долі» (Ольга та Ярослав Шершні). Звісно, у моєму житті були періоди, коли поезія замовкала, і тоді творилося краєзнавство.

– Якщо стисло, то що для Вас означає творче слово?

– Слово так багато для мене важить, що важко відразу й відповісти. Слово для мене – як поштовх, стимул і спонукання до творчої праці й історико-краєзнавчих досліджень. Слово у моєму житті пішло від моїх мами і тата – простих перегінчан. Коли йшла з дому, то мама завжди казала: «Нехай щастить!», а тато – «Будь собою і ніколи не здавайся!». То були часи радянщини, тож тато, який свого часу пройшов фашистський «Освенцім» і радянський штрафбат, просив не дуже розпускати язика – боявся за мене.

Спочатку я слухалася тата і більше мовчала. А сміливішою стала згодом, коли вже розкрилилася, відчула себе вільною, позбулася тієї радянської моралі і почала писати. Я багато писала. Тепер, у війну, писалося тільки її першими роками, а відколи захворіла – пишу дуже рідко. Хоч маю декілька поезій і про війну. Проте я думаю, що писати потрібно. Бо після закінчення війни і перемоги появляться інші теми для творчості. Але я фізично не можу писати. Інколи, коли сон не бере, то у моїй голові народжуються поетичні рядки. Та встати і записати їх не маю сили, а на ранок уже ті строфи не пам’ятаю. Сиджу і плачу. Повторюся, що літераторам потрібно писати і таким чином допомагати нашим захисникам. Про війну треба писати все – і про будні на фронті, і про життя у тилу.

– Хто були чи є Вашими першими помічниками у письменстві?

– У перші часи мені багато допомагав відомий поет і громадський діяч, член НСПУ, НСЖУ та НСКУ Любомир Михайлів, який нині очолює Рожнятівське літературне об’єднання «Горгани». Саме він редагував мою першу книжку «Перевесла надій», а також навчав мене і теорії, й техніки поетичної творчості. Колись я була активною членкинею «Горган», яке він очолює багато років. Але, як ви зазначили, маю гострого язика. Тож не змирилася з тим, що керівник провадив засідання «горганівців» чи не так само, як колись партійні збори. І про це якось заговорила. Відтоді мені більше не телефонували і не повідомляли про засідання.

Хочу принагідно поділитися з Вами і читачами «Галичини» ще однією своєю проблемою. Кілька років тому, коли обласний осередок НСПУ очолювала Світлана Бреславська, мене на обласному рівні прийняли у спілку. Вона мені зателефонувала і навіть надіслала протокол того засідання. Просила, щоб протокол письменницьких зборів, дві рекомендації і дві книжки я надіслала до спілки в Київ. Рекомендації мені дали Євген Баран і Любомир Михайлів, і я зробила все так, як радила очільниця обласної організації НСПУ.

І що думаєте? Досі – ні слуху ні духу. А вже минуло чимало років. Я тепер дуже хвора, і не знаю, що робити. Десь місяць тому телефонувала до чинного керівника обласної організації НСПУ Євгена Барана і просила урухомити мою справу. Тож він якось повідомив, що в Києві немає моїх документів. Та й по всьому.

І що мені тепер робити? Так і живу. Звісно, Євген Баран мені не сват і не брат – хто я йому така, щоб він опікувався моїми проблемами. Але думаю, що як чинний голова обласної організації НСПУ він міг би якось допомогти мені. Якщо ж документи загубилися, то нехай заново дасть мені протокол письменницьких зборів обласної спілки письменників, який засвідчує, що мене на обласному рівні прийняли. Буду відтак заново збирати рекомендації і знову надсилати до Києва. Бо то моя життєва мрія – стати членкинею НСПУ. Прикро, бо у мене ж півтора десятка книжок написано, з яких дев’ять – поетичні. Смішно і гірко. Дехто видав дві збірки – і вже у НСПУ. Я розумію, що хтось пише краще, а хтось гірше. Але нехай мені це скажуть, а не лукавлять, перетасовуючи рекомендаційні документи…

Насамкінець Оксана Лесюк, зібравшись із силами і подолавши емоції, прочитала читачам «Галичини» свої напутні рядки зі згаданої книжки «На клавішах побачень і розлук», які є її життєвим кредо:

З творчої метрики

Оксана Лесюк – авторка й поетичних видань «На краю літа» (1999), «Золотень» (2002), «Кольори щастя» (2009), «На хвилях літа й осені причалах» (2010), «Мольберти долі» (2014), «Полотна часу» (2016), «Джерела любові» (2018).