20 лютого 2027 року виповниться 120 років від дня народження Володимира Гумецького – уродженця бойківського села Спас, одного з перших українських кінокритиків Галичини, відомого під псевдонімом Е.Кран. Дослідження його біографії привело до архівних знахідок, створення документального фільму та краєзнавчого путівника. Про рукописну хроніку його батька, віднайдене у Львові поховання та повернення імені земляка в пам’ять рідної громади розмовляємо з авторкою фільму та путівника, кінодослідницею, членкинею творчого активу Івано-Франківського осередку Національної спілки кінематографістів України (НСКУ) Оксаною ДЗУДЗИЛО.

– Пані Оксано, чому ім'я Володимира Гумецького тривалий час залишалося в тіні української історії кіно і як саме Ваші дослідження змінюють це сприйняття?

– На мою думку, історія Володимира Корниловича Гумецького – це приклад того, як багато важливих імен української культури залишилися поза широкою суспільною увагою через історичні обставини, розірваність культурних традицій та недостатнє вивчення регіональної спадщини.

Гумецький був не просто дописувачем до тогочасної преси. Під псевдонімом «Е.Кран» він осмислював кіномистецтво в міжвоєнній Галичині, тобто належав до середовища, яке формувало українську кінокритику та кінодумку. Для мене особливо важливо, що він народився у Спасі, на Бойківщині. Його історія доводить, що невелике гірське село може бути батьківщиною людини, причетної до загальноукраїнського культурного процесу.

– Чим Вас як кінодослідницю зацікавив його спадок і підхід до аналізу кіномистецтва в міжвоєнній Галичині?

– Мене зацікавила можливість відкрити людину, яка дивилася на кіно не лише як на розвагу, а як на мистецтво, що потребує осмислення, оцінки й фахової розмови.

Особливо промовистим є сам час, у який працював Гумецький. Міжвоєнна Галичина мала активне культурне й інтелектуальне життя, а кінематограф поступово ставав важливою частиною суспільного життя. І в цьому середовищі були люди, які прагнули не просто дивитися фільми, а розуміти їх, аналізувати та формувати смаки глядачів.

Мені хотілося дізнатися, ким був Е.Кран за межами газетних публікацій: звідки походив, у якому середовищі формувався, що впливало на його світогляд. Саме так кінознавчий інтерес поступово переріс у глибше біографічне та краєзнавче дослідження.

Для мене ця історія ще й про відповідальність перед культурною спадщиною. Якщо ми не відкриватимемо таких імен, то ризикуємо втратити цілі сторінки власної інтелектуальної історії.

– Фільм «Е.Кран: повернення додому» став важливим етапом у популяризації галицької кінодумки. Як виник концепт цієї кінострічки і як Вам вдалося втілити цей проєкт у життя?

– Задум фільму почав формуватися ще 2021 року. Мені хотілося повернути ім’я Володимира Гумецького не лише в наукові публікації, а й у живий культурний простір. А все почалося із пошуку інформації про село Спас Калуського району Івано-Франківської області. Саме тоді я натрапила на статтю Оксани Середи.

Мені було важливо розповісти історію людини через її походження, пам’ять про рідний край і той шлях, який вона пройшла. Тому слова «повернення додому» в назві мають не лише географічне, а й символічне значення. Це повернення імені, біографії та творчого спадку до місця, звідки все почалося.

Документальний фільм дає можливість поєднати факти, архівні матеріали, місця пам’яті й емоційне сприйняття історії. Він дозволяє глядачеві не просто дізнатися про людину, а відчути її присутність у просторі рідного села.

Мій досвід роботи в культурній сфері та зацікавлення кінематографом допомогли перетворити дослідницьку ідею на творчий проєкт. Для мене було принципово, щоб ця історія не залишилася лише в межах фахового середовища, а стала доступною громаді.

– Яку роль відіграла спільнота Івано-Франківського осередку НСКУ у підтримці кінознавчих та документальних ініціатив, спрямованих на відродження пам'яті про Володимира Гумецького?

– Для реалізації таких ініціатив важливе середовище, у якому цінують авторський задум, дослідницьку працю та прагнення відкривати нові сторінки української культури. Співпраця з Івано-Франківським осередком Національної спілки кінематографістів України на чолі з Ольгою Терешкун дала можливість розглядати історію Володимира Гумецького не лише як локальну краєзнавчу тему, а і як частину ширшої історії українського кінематографа. Разом їздили до Львова, налагоджували співпрацю з архівними установами, спілкувалися з представниками Спаської сільської ради, працювали над сценарієм та сюжетом фільму, роздумували над краєзнавчим маршрутом, створювали макет меморіальної дошки кінознавцю тощо.

Хочу наголосити, що такі проєкти потребують взаємодії людей різних фахів: дослідників, кінематографістів, краєзнавців, бібліотекарів та представників культурних інституцій. Кожен із них допомагає побачити історію з іншого боку. Я переконана, що саме завдяки такій співпраці регіональні історії отримують можливість виходити за межі свого краю та ставати частиною загальноукраїнського культурного діалогу.

– Дослідження вимагало глибокої архівно-пошукової роботи. Як почалася Ваша співпраця з дослідницею Оксаною Середою зі Львова і чим вона допомогла дослідженню?

– Шукаючи інформацію для своєї наукової роботи, натрапила на статтю Оксани Середи «Володимир Гумецький: маловідомі сторінки життєпису та публіцистичної діяльності», опубліковану 2015 року у «Збірнику праць Науково-дослідного інституту пресознавства». Саме ця публікація відкрила для мене постать Володимира Гумецького й спонукала глибше дослідити його життєвий шлях, творче оточення та зв’язок із селом Спас.

Згодом ми сконтактувалися й зустрілися у Львові, де записали перше інтерв’ю про Володимира Гумецького. Пані Оксана, дослідниця його кінознавчих публікацій, поділилася своїми знаннями та допомогла мені краще зрозуміти окремі сторінки його діяльності. Наше спілкування тривало й надалі. Зокрема, пані Оксана посприяла пошуку додаткових відомостей про кінокритика в архівах Львова.

Ця співпраця стала для мене надзвичайно цінною, адже дала змогу розширити джерельну базу дослідження та наблизитися до розуміння того, ким був Володимир Гумецький і що пов’язувало його зі Спасом. Вона також вкотре переконала мене, наскільки важливими в краєзнавчій роботі є професійні контакти, обмін знаннями й готовність дослідників допомагати одне одному. Іноді одна наукова стаття стає початком великого пошуку, який поступово повертає з минулого забуті імена та історії.

– Які унікальні першоджерела, рукописи чи пресу Вам вдалося знайти під час своєї роботи?

– Значну роль у нашому дослідженні відіграла співпраця з Львівською національною науковою бібліотекою України ім. Василя Стефаника, зокрема з відділом рідкісної книги. Саме там нам вдалося віднайти особливо цінне джерело – рукописну працю «Хроніка села Спас» за 1904-1919 роки, яку створив батько Володимира – отець Корнилій Гумецький. Ця знахідка має для мене особливе значення, адже йдеться не просто про історичний документ, а про рукопис, що зберігає пам’ять про життя нашого села та його минуле. Важливо й те, що на першому аркуші є напис, зроблений рукою самого Володимира Гумецького: «Видерто мною на пам’ятку 1921 р з «Хроніки села Спас», яку провадив тато разом із метричними книгами...». Це створює особливий зв’язок між батьком і сином, між історією села та історією родини, яка залишила помітний слід у його житті. Для мене це відкриття стало ще одним підтвердженням того, наскільки важливо досліджувати не лише біографію окремої людини, а й родинне середовище, у якому вона формувалася. Рукопис Корнилія Гумецького відкриває додаткову перспективу для вивчення історії Спаса, а почерк Володимира на першій сторінці надає цій знахідці особистого виміру.

Я щиро вдячна за можливість працювати з такими джерелами Ользі Колосовській, Галині Сварник, а також директору Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника Василю Ферштею, адже саме в архівах і бібліотечних фондах нерідко зберігаються свідчення, які допомагають відновити втрачені зв’язки між поколіннями та повернути до нашої пам’яті важливі сторінки місцевої історії.

– Окремою важливою сторінкою проєкту став пошук могили Володимира Гумецького у Львові. Як відбувалася співпраця з некрополістом Ігорем Мончуком і наскільки складним був процес віднайдення його поховання?

– Пошук могили Володимира Гумецького завершився завдяки щасливому збігу обставин і небайдужості людей, які дбають про збереження історичної пам’яті. Про те, що некрополіст Ігор Мончук знайшов поховання кінокритика, дізналася від Ольги Терешкун. Перед тим Оксана Середа зателефонувала до пані Ольги й повідомила цю важливу новину. Через певний час ми поїхали на Голосківський цвинтар у Львові, де пан Ігор показав нам могилу Володимира Гумецького. Як він розповів, натрапив на неї цілком випадково, шукаючи поховання зовсім іншої людини. Це сталося в дощову погоду, коли він навіть не мав на меті відшукати могилу кінокритика.

Мене особливо вразило те, як несподівано відбулася ця знахідка. Для нашого проєкту це стало надзвичайно важливою подією, адже ми змогли не лише відновити окремі сторінки біографії Володимира Гумецького, а й віднайти місце його останнього спочинку.

– Вже побачив світ краєзнавчий путівник, присвячений Володимиру Гумецькому та його рідному селу. Що саме увійшло до цієї праці і як у ній поєдналися біографія кінокритика та історія його малої батьківщини?

– Для мене краєзнавчий путівник став природним продовженням дослідження постаті Володимира Гумецького. Мені хотілося, щоб історія нашого земляка була представлена не лише у фільмі, а й у виданні, яке можна використовувати для знайомства з історією Спаса. Путівник побудований навколо локацій, кожна з яких коротко розповідає про певні сторінки історії села. Таким чином, читач має змогу пізнавати Спас через конкретні місця, пов’язані з його минулим.

Видання містить також вступ, у якому є розповідь про Володимира Гумецького. Окреме місце в цій розповіді посідає його батько, адже родинна історія допомагає глибше зрозуміти середовище, з якого походив майбутній кінокритик. Мені було важливо показати, що біографія видатної людини не існує окремо від історії її рідного краю. Вона формується в певному середовищі, має родинне коріння та пов’язана з конкретними місцями. Саме тому путівник – це не лише розповідь про Володимира Гумецького, а й можливість відкрити Спас як село з власною історією, культурною спадщиною та людьми, які заслуговують на те, щоб про них знали.

Дякую Спаській сільській раді та її голові Миколі Медведю за фінансову підтримку видання путівника.

– Чому для Вас було важливо провести першу презентацію саме у Спасі?

– Ця презентація мала для мене особливе значення. Адже саме тут історія Володимира Гумецького повернулася до місця його походження. Коли ми говоримо про видатних українців, часто уявляємо великі міста, університети та культурні центри. Але історія Гумецького показує, що важливі постаті народжувалися й у невеликих бойківських селах, а їхній внесок може виходити далеко за межі рідного краю. Для громади такі дослідження – це можливість по-новому відкрити власну історію, відчути зв’язок із минулим і зрозуміти, що культурна спадщина Спаса є частиною української історії. Особливо важливо, щоб про таких людей дізнавалася молодь. Адже повага до рідного краю починається не лише з любові до його краєвидів, а й зі знання людей, які прославили його своєю працею.

– Презентація проєкту також відбулася торік у Львові за підтримки Івано-Франківського осередку НСКУ та у співпраці з Українським фотографічним товариством. Що для Вас означала підтримка львівського культурного середовища?

– Вона була для мене надзвичайно важливою, адже дала змогу представити результати нашої роботи ширшому культурному й науковому середовищу. Презентація проєкту у Львові стала особливим етапом дослідження, адже саме з цим містом пов’язана значна частина життєвого та творчого шляху Володимира Гумецького. Важливу роль у цьому відіграли підтримка Івано-Франківського осередку Національної спілки кінематографістів України та співпраця з Українським фотографічним товариством. Для мене було цінно відчути зацікавлення людей, які працюють у сфері історії, краєзнавства, фотографії та збереження культурної спадщини.

Я щиро вдячна всім, хто підтримав цей проєкт і долучився до його презентації. Для мене це було підтвердженням того, що навіть локальна ініціатива, народжена з особистого зацікавлення історією рідного краю, може стати важливою справою для збереження нашої спільної пам’яті.

– Що історія Володимира Гумецького допомагає нам зрозуміти про українську культуру та відповідальність за збереження культурної спадщини?

– Насамперед те, що історія української культури значно ширша, ніж перелік найвідоміших імен. За нею стоять сотні людей, які своєю працею формували інтелектуальне середовище, розвивали мистецтво, писали, досліджували й осмислювали свій час. Володимир Гумецький важливий для нас як представник української кінодумки міжвоєнного періоду, як людина, чий творчий спадок заслуговує на подальше вивчення, і як уродженець Спаса, чия біографія поєднує історію Бойківщини з ширшим українським культурним процесом. Його приклад нагадує, що культурна спадщина не зберігається сама собою. Її потрібно досліджувати, документувати, популяризувати й передавати наступним поколінням.

Для мене 120-річчя Володимира Гумецького – це не лише нагода згадати людину з минулого. Це можливість поставити собі запитання: скільки ще імен чекають на своє відкриття? Скільки історій зберігають наші бібліотеки, архіви, родинні перекази та місця пам’яті? І, мабуть, найважливіше – повернення імені додому не завершується фільмом чи книжкою. Воно триває доти, доки людина знову не стане частиною нашої пам’яті.