Серце Стефаникової школи. На 90-річчя від дня народження багаторічної керівниці Коломийської СШ №1 Світлани Козлової

У житті кожного навчального закладу є люди, чий вплив не обмежується роками перебування на посаді. Їхня праця визначає атмосферу школи, її традиції та уявлення про те, яким має бути виховання молодого покоління. Для коломийської Стефаникової школи (колишня школа №1, а тепер ліцей №1 ім. В. Стефаника) однією з таких постатей стала Світлана Леонідівна КОЗЛОВА, яка очолювала її з червня 1982-го до червня 1995 року. Саме на її директорство припали непрості роки перебудови, національного пробудження та відновлення української державності. У цей час школа зберегла високі освітні вимоги та стала одним з осередків повернення українських історичних, культурних і духовних традицій.

Світлана Козлова у 2000-х роках. Із книги «50 найвідоміших людей Коломийщини» (2009).

Світлана Козлова (з роду Стрижевська) народилася 29 жовтня 1936 року в Золочеві на Харківщині в родині вчителів. Батько, Леонід Степанович Стрижевський, присвятив педагогічній праці 35 років, учителювала й мати, Степаніда Львівна Лисенко. Воєнні обставини змусили родину неодноразово змінювати місце проживання: під час німецько-радянської війни Світлана разом із рідними евакуювалася до Казахстану, згодом сім’я повернулася в Україну. Вона навчалася в Золочеві, Хусті, Броварах, а середню освіту завершувала в Бориславі на Львівщині в місцевій школі №1.

У 1953 році Світлана Стрижевська вступила на факультет іноземних мов Львівського державного університету ім. І. Франка, де вивчала англійську філологію. Тут познайомилася зі студентом історичного факультету Сергієм Козловим. Вони одружилися 1956 року, а в червні 1958-го Світлана закінчила університет із відзнакою. Її педагогічний шлях розпочався того ж року: спершу вона працювала вчителькою англійської мови у школах №8 і №9, а від 1966-го – у коломийській школі №1. Згодом стала заступницею директора, працюючи в керівній команді Олександра Лукасевича.

Їхню співпрацю Андрій Малащук згодом влучно охарактеризував у газеті «Вільний голос» у 2005 році: «Мозком тієї школи був Олександр Лукасевич, а серцем і легенями – Світлана Козлова». Одним із помітних спільних здобутків стало вшанування 100-річчя від дня народження Василя Стефаника у травні 1971-го, коли школі присвоїли його ім’я. Урочистості об’єднали учнів, учителів і випускників та дали початок традиції щорічних зустрічей колишніх вихованців школи в травні. Ця традиція збереглася донині. Козлова також ділилася педагогічним досвідом у міському Будинку вчителя, публікувалася в місцевій пресі, а в середині 1970-х була відзначена званням «Відмінник народної освіти СРСР».

Очоливши школу в червні 1982 року, Світлана Леонідівна прагнула поєднати вимогливість до знань із творчістю та зацікавленням учнів. Вона наголошувала, що урок має бути простором живої думки й радості пізнання. У школі розвивали літературно-краєзнавчу роботу, діяв гурток «Гомін Покуття», учні зустрічалися з письменниками, зокрема Романом Іваничуком. Запроваджувалися нові методики: «уроки на замовлення», під час яких учителі демонстрували власні напрацювання, нові форми перевірки знань. Директорка підтримувала професійне зростання педагогів і вимагала високого фахового рівня від усього колективу.

Важливими були й організаційні зміни. У листопаді 1988 року школа перейшла на п’ятиденний навчальний тиждень і спарені уроки. Згодом педагогічна та шкільна ради погодили можливість вільного відвідування окремих занять учнями 9–10 класів, щоб посилити їхню самостійну роботу. У 1987 році, до 125-річчя школи, відкрили музей Василя Стефаника. Усе це відбувалося ще за радянської системи, однак поступово змінювався навчальний процес і світоглядний простір школи.

На подвір’ї СШ №1 під час лінійки третя справа - С. Л. Козлова, 1970-ті роки. Фонди МІК – інв. №Ф 11630.

Перебудова відкрила можливість для сміливіших громадських ініціатив. У 1989 році Світлана Козлова разом із чоловіком Сергієм виступила на одному з коломийських віче у Студентському парку. Згодом директорка пояснювала, що ніхто не змушував її виходити до людей: вона вважала, що вчитель має починати діалог із суспільством і не стояти осторонь змін. У виступі на серпневій конференції педагогів 1989 року вона говорила про драматичну долю української нації та необхідність зближення з неформальними громадськими об’єднаннями. Її позиція не була простою: як згадувала сама Козлова, їй доводилося долати недовіру й доводити свою прихильність до національних зрушень.

Шкільне середовище дедалі виразніше наповнювалося українським змістом. У листопаді 1989 року в актовій залі відбулися збори громадськості з нагоди річниці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Тут же проходили культурні заходи, зокрема концерт симфонічного оркестру Львівської філармонії в межах фестивалю ім. А. Кос-Анатольського.

Особливе місце в історії цього періоду посідає 11-А клас випуску 1990 року, класною керівницею якого була вчителька української мови та літератури Марія Томенчук. Учні їздили на Рівненщину з національним прапором та вшановували полеглих у Берестецькій битві восени 1989 року, колядували під синьо-жовтим стягом. У грудні 1989-го під час шкільного конкурсу пісні вони представили програму на основі стрілецького фольклору. На сцену вийшли з українським національним і козацьким прапорами. У травні 1990 року цей клас прийшов у вишиванках на останній дзвоник, попри чинні тоді шкільні правила одягу. Згодом у вишиванках учні отримували атестати, а в актовій залі лунали стрілецькі пісні.

Ці ініціативи не були випадковими епізодами. Вони стали частиною ширшого процесу повернення національної символіки та історичної пам’яті до шкільного життя. Важливо, що директорка не стала перешкоджати учнівським починанням, хоча вони привертали увагу й радянських органів КГБ. У червні 1990 року, вручаючи атестати, Козлова пояснювала, що школа прагнула зробити цю подію такою, аби вона надовго залишилася в пам’яті випускників. А вже 1 вересня того року перший дзвоник відбувся без комуністичної символіки, з вишиванками та виконанням українського національного гімну.

Не менш знаковою стала духовна подія 18 лютого 1990 року, коли до 1-ї школи завітав єпископ Софрон Дмитерко, який незадовго перед тим вийшов із підпілля. Актова зала була переповнена. У спогадах, опублікованих у виданні «50 найвідоміших людей Коломийщини», Світлана Леонідівна описувала хвилювання учнів і радість від першої для багатьох живої зустрічі зі священником. Згодом у школі провели урок християнської етики за участю отця Петра Чиборака та директорів навчальних закладів області. Для радянської школи такі кроки означали докорінну зміну звичного світоглядного простору.

Паралельно визрівала ідея відродження Коломийської української гімназії. Продовжуючи задум свого попередника Олександра Лукасевича, Козлова підтримувала перетворення школи на навчальний заклад гімназійного типу. У квітні 1990 року запрацював організаційний комітет із відродження гімназії, а 1 вересня обласна та міська влада ухвалили рішення про її відновлення. Спершу гімназія тимчасово розмістилася в приміщенні Стефаникової школи. У вересні відбулися урочистості з нагоди 90-річчя гімназії, відкрили пам’ятну дошку її засновникові Софрону Недільському, провели наукову конференцію та створили Всесвітню асоціацію випускників. Згодом заклад переїхав до колишньої школи-інтернату. Перший директор відновленої гімназії Григорій Гуменюк у спогадах відзначав, що саме Козлова порушила питання про такий перехід.

Директорка підтримувала й обдарованих учнів. Зокрема, вона повірила в театральне покликання Оксани Батько, майбутньої Заслуженої артистки України, і створила їй умови для поєднання навчання з творчим розвитком. У школі формувалися колективи, які стали її візитівками: вокальний ансамбль «Карпатське джерельце» (від 1986 року) та ансамбль пісні й танцю «Передзвін» (від 1991-го). У 1992 році започаткували тематичні уроки народознавства «Традиції моїх предків», а співпраця з Коломийським педагогічним училищем дала змогу студентам здобувати практичний досвід, працюючи з першокласниками.

У червні 1995 року Світлана Козлова залишила посаду директорки, однак не полишила педагогічної праці: продовжувала викладати англійську мову, працювала з майбутніми вчителями та ділилася методичним досвідом. Після виходу на заслужений відпочинок вона й далі відвідувала традиційне Свято школи, зустрічалася з випускниками. У 2012 році, розповідаючи про цю подію місцевій газеті «Коломийські вісти», назвала її зустріччю минулого й теперішнього та наголосила, що школа залишається важливим моральним осередком громади.

Світлана Леонідівна Козлова померла в Коломиї 11 січня 2015 року. Її чоловік Сергій Козлов, засновник «Орфея» та культурно-громадський діяч, відійшов у засвіти того ж року в грудні. Та пам’ять про Світлану Козлову продовжує жити в спогадах учнів, колег і випускників. Її директорство не варто зводити лише до переліку реформ чи окремих яскравих подій. Це була доба, коли школа поступово виходила за межі радянської освітньої моделі, повертала українську мову символів, історичну пам’ять і духовність у щоденне життя дітей.

У 2012 році Світлана Козлова писала про Стефаникову школу, що вона завжди зберігатиме славу завдяки своїм випускникам. Ці слова можна прочитати і як підсумок її власної праці: школа, якою вона керувала, стала для багатьох поколінь місцем здобуття знань та простором формування громадянської гідності та української ідентичності.

Ілля КРИВОРУЧКО. Член Національних спілок журналістів і краєзнавців України.