Цьогоріч уродженцю села Хотінь, яке нині є мікрорайоном міста Калуша, членові Національної спілки художників України Ярославу ГОСПОДАРЧУКУ виповнилося 70.
Я дуже не люблю проводжання-прощання, зате надзвичайно люблю зустрічі: і коли я зустрічаю, і коли мене зустрічають. А в чужих місцях зустрічі особливо зігрівають. Так, ніби село чи місто приймає тебе у свої обійми і тієї ж миті ти перестаєш почуватися чужаком, а стаєш бажаним і очікуваним гостем. Буває й навпаки: з перших слів починає гнітити думка, що тобі тут не раді…
Але цього разу мене прийняли як рідного. Щоб зустріти на залізничному вокзалі Калуша, Ярославові Господарчуку з вулиці Брукованої на Загір’ї у Калуші довелося подолати пішки відчутний мах дороги, який ми відтак спільно пройшли до його домівки. Тут у невеличкому чепурному будиночку, оточеному модерними приватними чвораками, але прикрашеному квітами, виноградними лозами, помідоровими кущами, калиною й горіхами – у міській місцині, схожій на сільський закуток, – і проживає авторське світобачення художника, яке я називаю філософією реалізму.
Закінчивши сільську восьмирічку, Ярослав вступив у Косівський технікум народних художніх промислів, а після трьох років навчання – у Львівський державний інститут прикладного мистецтва. Отож лише на перші кроки навчання малярства у майбутнього художника пішло дев’ять років життя.
– Моя мама, Ярослава Петрівна, добре вишивала та в’язала, а з татом, Михайлом Матвійовичем, вони ще й гарно співали. Тож моє життєве покликання присвятити себе мистецтву малярства було не випадковим, а проросло з нашого родинного коріння, – розповів Ярослав ГОСПОДАРЧУК дорогою до своєї малярської робітні. – Батьки мене у всьому підтримували і не заперечували, що я обрав дорогу художника. Десь у сімдесяті роки я відчув, що хочу малювати по-справжньому. Відвідував тоді гурток «Юний художник» у Будинку піонерів, де тепер Калуська міська рада. Нашою учителькою була Марія Кирилівна Базів. У гуртку займалося чимало майбутніх калуських художників – Мирослав Гаталевич, Ігор Семак, Петро Карпенко, Володимир Чибар, Марія Андріїшин та інші. Основне ядро сучасних калуських художників – передовсім вихованці Марії Кирилівни Базів, яка уміла й любов до малярства прищепити, і навчити малярства та підготувати до подальшого навчання у вишах і здобуття професійної освіти.
– Як на мене, то Ваш вибір, Ярославе Михайловичу, був досить непростий, адже у всі роки жоден художник не міг собі гарантувати безбідне життя.
– Віддавна усі художники стикаються з дилемою: або, крім творчості, ще десь підробляти, або творити затребувані твори прикладного мистецтва й заодно викладати у вишах чи вести гурткову роботу у школах і мати кар’єрне зростання та стабільний заробіток.
– То художники вже від початків знають, що потрібно творити у різних напрямах малярства, щоб відтак дати собі ради у житті?
– Так, бажано мати можливість і навички творити такі прикладні та вартісні речі, щоб відразу працювати на замовника. А вітражі, якими і я займався головно у радянські часи, якраз давали таку можливість. Оплачувалося все – ескізи, картони й виконання у натурі. Та й попит був великий. Такий був свого роду дуалізм у художників. Проте художник міг, скажімо, проєктуючи інтер’єр, запроєктувати собі і щось інше для додаткового заробітку.
Я починав з декоративно-прикладного мистецтва, адже закінчив Львівський ВНЗ саме такого профілю. А у часи перебудови забракло замовлень і відповідно коштів на виконання таких робіт, тож перейшов на станковий живопис – роботу в майстерні, хоч і про вітражі не забував. За спеціальністю я інтер’єрник, а вітражного живопису вчився у Миколи Яковини.
Тепер працюю передовсім як майстер станкового живопису на полотні олійними, акриловими фарбами, а зрідка й акварельними. Будь-яка робота вітражного художника починається із замовлення. Інколи щось пропонував замовник, а інколи – художник. На такі речі свого часу виділяли кошти. Відтак я робив проєкт, який затверджувала художня рада в Івано-Франківську, і далі погоджував його із замовником. Замовник міг внести свої корективи як у проєкт, так і в його фінансову частину. Наступний крок – підсумкові калькуляція і рішення. Наприклад, ми з колегами у Калуському культосвітньому училищі працювали над настінним сграфіто (техніка створення зображень шляхом продряпування (італійське sgraffiare) верхнього шару матеріалу, щоб оголити нижній пласт іншого кольору: спершу на стіну послідовно наносять кілька тонких пластів різнобарвної штукатурки (тиньку). Поки верхній шар ще вологий, його продряпують за заздалегідь нанесеним малюнком, відкриваючи нижні шари. Це дає змогу створювати надзвичайно стійкі до негоди орнаменти й картини, – ред.). Колись, до речі, сграфіто були дужі популярні, адже вони зберігаються у відповідній якості дуже тривалий час. Проте тепер здебільшого створюють мурали.
Вітражі як вид монументально-декоративного мистецтва також непрості в роботі. Відповідно потрібні матеріали – скло, свинець тощо. Свинець спочатку відливаємо смугами з виїмками з обох боків і беремося прокатувати їх на спеціальному верстаті. Далі робимо кальки по ескізу, вирізаємо скло, а контур на товщину свинцю залишаємо. Але спочатку вирізані шматки скла фарбуємо і запікаємо при температурі 600 градусів.
Наступний крок – на столі забиваємо дві крайні рейки і починаємо підганяти шматки скла та ставити їх на кальку. Відтак збираємо вітражну композицію. Між склом протягуємо свинець, який триматиме усю конструкцію. Потрібна і пайка – або точкова, або суцільна – всього контуру. Є для такого фарбування спеціальні керамічні фарби, які ніби входять всередину скла, а є і так звані французькі, які запікаються при температурі до 200 градусів, але глибоко не проникають. Кажуть вітражисти, що вони з часом можуть вигорати та тьмяніти. Отож треба правильно вибирати фарби.
Ефект вітражів у тому, що палітра кольорів постійно змінюється залежно від часу дня. І я завжди творив тематичні вітражі. Наприклад, на тому, що у культосвітньому училищі, я хотів показати три відділи навчання у закладі – хореографію, режисуру і народний танець.
– Тепер же працюєте головно як живописець?
– Ще у часи перебудови більшість художників через безгрошів’я і занепад організацій вимушені були зайнятися живописом, але не вітражним, а станковим. Серед них – і я, адже тоді й припинив свою діяльність Івано-Франківський виробничий художньо-оформлювальний комбінат, де я працював. Почав шукати себе в інших напрямах, а також взявся творити роботи для виставок, малювати етюди, хоч і далі робив вітражі. Однією з перших моїх етюдних робіт була «Церква Святого Миколая УГКЦ у селі Хотінь». Тими роками там ще розташовувався музей атеїзму. Я перелазив через паркан і робив замальовки. Писав і пейзажі – переважно олією. Природа завжди надихала. Їздив у Карпати, зокрема в Дземброню, мандрував околицями Хотіня – у Підмихайлі, часто ходив на Домбровський кар’єр у Калуші. Особливо люблю ті терени, де минули моє дитинство чи юнацтво. У мене є і літні, і зимові пейзажі, а також пейзажі з уяви. Загалом мої роботи дуже ліричні чи меланхолійні. Це особливість мого характеру чи стану душі – моя філософія. Стриманість колірної гами – одна з її складових. Часто пишу пейзажні роботи на помежів’ї – реального й уявного.
У моєму творчому набутку є чимало робіт, пов’язаних з архітектурою Калуша. А останнім часом хочу торкнутися у своїй творчості й асоціативного мистецтва. Як, наприклад, передати сонце чи вітер? Не, так би мовити, наслідки їхньої присутності, а саме процес їхнього впливу на довкілля? Річ у тім, що велике узагальнення переходить в абстрактне мислення. В абстрактному реалізмі для творення художніх образів потужно працюють кольори. Абстракція цікава й тим, що у таких роботах кожен може побачити чи уявити щось своє. І це можливо навіть без зображення реальних предметів, а суто з допомогою кольорів. Через це таке мистецтво мені цікаве на сучасному етапі.
– А як абстрактним способом можна передати сучасні українські воєнні реалії?
– Я вже маю деякі напрацювання з філософськими сенсами, є кілька ескізів, яких тематично чи асоціативно, так чи інакше торкнулася війна. Хоч вони й не однозначно абстрактні, а є прикладом радше абстрактного реалізму, сказати б, із конкретними вкрапленнями з натури. Власне, завжди у моїх малярських роботах триває боротьба світла з темрявою. На одних полотнах більше абстракції, а в інших переважають символізм чи філософія. Бо пейзажі – це емоційно-споглядальне мистецтво у малярстві, а філософські роботи потребують навіть іншої малярської техніки.
Отак між абстракцією та реалізмом у мене й народжується ота філософська глибина творів. Дуже хочу, аби якнайшвидше закінчилася війна, щоб у своїх роботах не повертатися до трагізму. Бо для кого писати такі картини, на яких зображені обпалений напалмом лебідь чи порожній дитячий візок або поранений бузько, який падає? І хто захоче такі полотна тримати у своїм помешканні? Але в Україні – війна, і вона торкається і моїх думок, які я вже вилив в ескізах, але ще не виконав у великому форматі. Бо є художники, які навіть трагедію передають оптимістичною і насиченою гамою яскравих кольорів. Кожен художник має своє світобачення.
– Яке значення для Вас має малярство?
– Це мій світогляд як людини, тобто мої матеріалізовані думки. Під час роботи над етюдами я усвідомив, що є Біблія у слові і Біблія у природі. Що створив Творець для людини, те все є і в природі. У природі можна знайти все, про що йдеться у Святому Письмі. Коли я залишаюся наодинці з природою, то ніби входжу у створений Богом світ і намагаюся щось почерпнути з тієї досконалої краси великого Майстра. Такі сенси буття за жодних обставин не можна відчути у художній майстерні. Тільки серед природи створена Всевишнім філософія проходить крізь мене як художника. Часто навіть не знаю і не розумію, як створити ту чи іншу річ на полотні. Адже серед природи навіть наодинці художник не творить самотужки, бо він ніколи не залишається на самоті – з ним творить Бог і працює природа, яка його надихає. Ми просто малесенька часточка світу, створеного за законами Творця. Ось чому малярство для мене – це спосіб самовираження...
Мандруємо з художником у зрошений дощем запашний виноградник. Ярослав Михайлович враз бере до рук залишки якоїсь фанери і повертає її то сторчма, то плазом, а відтак посипає обпалим садовим осіннім листям. «Що бачите у цій композиції?» – запитує мене. «Бачу ніби дерева, віддзеркалені у воді...», – відповідаю. «А хтось може уявляти собі на цьому тлі осінню заметіль чи мапу України, – каже Я. Господарчук. – У кожної людини, зокрема й художника, – свої бачення, уява й філософія буття».