Є фільми, після яких хочеться мовчати, переосмислювати побачене, поринати у спогади й думати про те, а що було б, якби… І от нещодавно на широкі екрани українських кінотеатрів вийшла документальна стрічка Володимира Тихого та Романа Любого «Машина часу Майдан», приурочена до 13-ї річниці Революції Гідності. Картина містить унікальні кадри з Майдану, відзняті операторами незалежного українського об’єднання кінематографістів «Babylon’13», і через художній прийом подорожі в часі занурює глядача в ті події, про які розповідає. Це дуже сильне, емоційне, правдиве кіно, яке не просто говорить мовою кінематографа про Революцію Гідності, а й насправді ніби переносить тебе туди.
Повернення у грудень 2013-го
Напередодні виходу стрічки у всеукраїнський прокат в івано-франківському кінотеатрі «MovieLand» відбувся допрем’єрний показ за участю промопродюсерки Марії Кравченко та оператора Юрія Грузінова. Після перегляду глядачі аплодували картині стоячи. А це багато про що говорить.
За сюжетом, після поранення на Донеччині 21-річний український військовий прокидається на київському Майдані в грудні 2013-го. Герой знає про Революцію Гідності з підручників, а тепер іде вулицями Києва поруч із людьми, які ще навіть не підозрюють, що чекає на Україну в наступні роки. І саме ця сюжетна лінія робить фільм цілісним, добре вибудуваним та правдивим.
Історію Революції Гідності режисери розповідають за допомогою унікальних кадрів з архіву кінооб’єднання «Babylon’13». У листопаді 2013-го його майбутні учасники вийшли з камерами на перші мирні протести в центрі столиці й за час революції відзняли тисячі годин відео.
«Машина часу Майдан» – це приклад документального кіно, обрамленого художніми прийомами так, що ти сприймаєш його як ігрове. Часто документальні фільми розповідають про події через інтерв’ю очевидців у кадрі. Тут цього немає. Важливий художній прийом стрічки, який є рушійною силою сюжету та дозволяє максимально занурити глядача в історію, – це подорож у часі.
«Ми дуже хотіли створити нетипову історію, показати подорож у часі не в такому форматі, до якого всі звикли, і не зробити просто ще одне кіно, де люди у звичних інтерв’ю розповідають про Революцію Гідності, – наголошує М. Кравченко. – Нам було важливо створити таке сучасне українське документальне кіно, яке буде цікаве насамперед молодій аудиторії».
Оператор Ю. Грузінов зауважив, що цей прийом дозволяє зробити фільм глядацьким, адже зазвичай аудиторії важко сприймати документальне кіно через численні інтерв’ю, перемежовані кадрами, не завжди пов’язаними з історією. Такі кадри, як правило, лише ілюструють почуте.
«Тут немає героїв, котрі розповідають щось у кадрі. Створений персонаж – це прийом, який робить це кіно глядацьким, а не фестивальним», – каже він.
Діалог з молодшим поколінням
Головний герой – це збірний образ українського військового. У стрічці його озвучив Кирило Ніколаєв. Щоб створити цілісного персонажа, автори картини опитали наймолодших бійців та бійчинь Сил оборони, аби зрозуміти, як вони сприймали Революцію Гідності, коли їм було вісім, дев’ять чи десять років. І, власне, великими планами цих військових починається й закінчується картина. Для мене у цих мовчазних кадрах дуже багато сили, меседжів та сенсів. І у фільмі це працює як своєрідне обрамлення, яке ніби замикає всю історію в коло.
«Це люди, яким на момент інтерв’ю було 18-19 років, – розповідає пані Марія. – І це такий збірний образ героя, який не пам’ятає особливо якихось моментів, знає про Майдан із телебачення та розповідей батьків, проте мусить заново пройти все це, але вже зі знаннями про майбутнє, яке очікує його як військовослужбовця».
«Машину часу Майдан» адресовано насамперед не очевидцям Революції Гідності, а значно молодшим українцям, котрі через дитячий вік не могли бути безпосередніми учасниками тих подій та творцями тієї історії.
«Була ідея створити картину для наступного покоління, з яким треба розмовляти про те, що насправді відбувалося на Майдані, – коментує пан Юрій. – Це, напевно, перша така стрічка… Досі бракує рефлексії про те, що це було і як усе сталося, що ми там робили і для чого це було потрібно. Це відповіді на всі ті запитання, які ми всі ці 13 років боялися собі поставити».
«Машину часу Майдан» готували до десятої річниці Революції Гідності, проте випустити кіно вдалося лише через три роки після запланованої дати. За цей час війна внесла свої трагічні корективи. Поет та військовослужбовець Максим Кривцов, який працював над текстами до фільму, загинув у 2024 році, захищаючи Україну. Тож він став одним із персонажів стрічки, на жаль, посмертно.
Створений авторами герой картини шукає на Майдані Максима, щоб розказати йому про майбутнє і попередити про небезпеку, яка чекає його на війні. У фільмі є кадри з Кривцовим, лунають його вірші. Творці використали і його особисті записи про Майдан, і від цього кіно стало ще більш щемким, тужливим, теплим та ностальгійним.
«Ми залишили Максима Кривцова одним із головних героїв фільму і таким чином віддали шану його творчості та нашій спільній роботі, тому що «Babylon’13» працював із ним дуже багато років», – зауважила М. Кравченко.
Кіно, що передає запахи
«Я пам’ятаю запах кожного кадру, хоча єдине, що не передає кіно, – це запах. А ми змогли це зробити», – каже Ю. Грузінов. І справді, фільм уже з перших кадрів ніби бере глядача за руку й веде Майданом так, що він мимоволі стає учасником тих подій, головним героєм, який бачить революцію зсередини.
Під час перегляду «Машини часу Майдан» немає відчуття, що ти дивишся документальне кіно. Творцям картини таки вдалося розповісти історію, котра поглинає всю твою увагу та думки. Попри те що фільм складається з численних документальних кадрів, він справляє враження ігрової стрічки. Зокрема й тому, що там є міцна сюжетна лінія та оповідь, котра не залишає багатьох байдужими. Через те, що головного героя не показують у кадрі, а глядач чує лише його голос, виникає відчуття, ніби ти сам там і все бачиш на власні очі.
Мистецтво працює, коли викликає емоції. Дивитися це кіно без переживань не вийде. Воно дуже обережно розповідає про Майдан, проте не варто забувати, що це все ж одна з трагічних сторінок нашої історії, тож особисто мені складно було стримувати сльози під час перегляду. Більше того, усі 86 хвилин мені здавалося, немов по тілу бігають тисячі мурах, а це свідчить про те, що фільм працює настільки сильно, що викликає ефект і на фізичному рівні.
Після перегляду стрічки мені запам’яталися слова промопродюсерки про те, що «українське кіно живе доти, доки на нього ходять глядачі». І про це потрібно пам’ятати, коли бачите анонс прем’єри нового фільму made in Ukraine. Хоча про «Машину часу Майдан» не повертається язик сказати, що це чергова чи пересічна картина. Адже вона важлива насамперед своєю темою, яку творці розкривають у нетривіальній формі і роблять це надзвичайно талановито і по-чесному. Зокрема тому, що не намагаються прикрасити дійсність чи зробити її менш або більш трагічною, а просто транслюють те, що бачили їхні очі і зафіксувала камера.
Дуже часто говоримо про те, що потрібно проводити правильну просвітницьку роботу й насамперед починати зі шкіл та університетів. І, власне, ця стрічка може стати такою собі кінематографічною лекцією чи уроком із сучасної історії України. Адже її творці не намагаються пояснювати розумними та патетичними словами те, що відбувалося в нашій країні під час Революції Гідності, а зробили це мовою документальних кадрів. І це справді працює. Тому, якби моя воля, я точно показала б цю стрічку всім старшокласникам та студентам в Україні, та й не лише їм, адже більш дорослому поколінню теж важливо це побачити. І це той діалог, якого іноді бракує нашому суспільству.