Давньогрецький міф про Сізіфа іванофранківка Любов-Марія Карпів переосмислила через історію фігуристки, а казку про Попелюшку – через досвід художниці, яка переживає творче вигорання. Її короткометражний фільм «Лід нескінченності» вже здобув відзнаки у Швейцарії та Бразилії. Режисерка навчається на третьому курсі в експериментальній майстерні Дмитра Томашпольського «Кентаври» Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Тут студенти опановують різні кінопрофесії та проходять шлях від задуму до готового фільму. Про навчання через практику, зйомки без бюджету, сучасне прочитання міфів і казок та відгуки глядачів читайте в інтерв’ю з Любов’ю-Марією КАРПІВ.

– Любове-Маріє, чого Ви навчилися в майстерні «Кентаври» з того, про що не пишуть у класичних підручниках із кіновиробництва?

– У майстерні «Кентаври» я навчилася й продовжую вчитися сміливості творити: пробувати нове, поєднувати, здавалося б, непоєднуване та не боятися експериментів. У першому ж семестрі ми знімали дуже різні кіновправи – від автопортрета й натюрморту до екранізації оперної арії та власного сну. Ці завдання спонукали виходити за власні межі й бачити більше можливостей для творчості.

«Кентаврами» називають кінематографістів, які поєднують у собі одразу кілька професій. Ми випробовуємо себе як сценаристи, режисери, продюсери, монтажери та актори, самостійно проходячи всі етапи кіновиробництва – від задуму до готової роботи. Наш майстер Дмитро Томашпольський каже: «Спочатку практика, а потім теорія. Не навпаки. Навчальний процес повністю моделює цикл кіновиробництва». Так починаєш краще розуміти і сам процес, і себе – про що хочеш говорити з глядачем та як передати власне бачення. Через таку практику ми поступово знаходимо власні теми й формуємо авторський стиль.

Нині, на третьому курсі, працюємо над документальними стрічками, мок’юментарі (ігрове кіно, стилізоване під документальне. – Авт.) та експериментальним кіно. Підготовка розпочалася ще влітку: ми знімали інтерв’ю, репортажі, фейки та інші кіновправи, щоб на практиці опанувати окремі елементи документалістики і навчитися використовувати їх у майбутніх роботах.

Наскільки мені відомо, схожого формату навчання нині в Україні більше ніде немає. Для мене цей експериментальний підхід надзвичайно цінний. Рада, що потрапила саме до цієї майстерні і маю змогу навчатися у пана Дмитра, який надихає нас творити, підтримує пошуки та допомагає втілювати власні задуми.

– Як поєднується академічна школа українського кінематографа з Вашим власним баченням сучасного молодого кіно? Чи є у Вас творче кредо?

– Навчання дає мені основу та інструменти, за допомогою яких я можу передавати сенси. Мене цікавить людина в момент подолання, коли вона стикається з труднощами, власними страхами чи очікуваннями і шукає сили рухатися далі. Моє творче кредо – створювати кіно, яке надихає та пробуджує жагу до життя. Хочеться, щоб після перегляду у людини з’являлося бажання діяти, спробувати знову чи наважитися на те, що вона давно відкладала.

– Як виникла ідея «Льоду нескінченності»? Які сенси Ви закладали в назву та головну метафору фільму?

– Завдання вимагало адаптувати давньогрецький міф у сучасному контексті. Міфи ми розподіляли жеребкуванням: кожен витягував папірець, і мені випав саме Сізіф. В образі героя, який безперервно котить камінь угору, я побачила людину, яка несе власний тягар. Кожен із нас має свої труднощі, які намагається подолати, та вершини, яких прагне досягти. Мені захотілося передати це через спорт, де щоденне подолання відбувається і фізично, і внутрішньо. Так виникла історія фігуристки, а назва «Лід нескінченності» відображає цей безперервний шлях – тренування, падіння й нові спроби.

– Створення короткого метру часто вимагає максимальної концентрації емоцій та сенсів. Що було найскладнішим під час роботи над цією стрічкою?

– Одним із найбільших викликів було організувати зйомки без бюджету – такою була умова нашого навчального завдання. Щоб реалізувати задум, потрібно було шукати можливості, спілкуватися з людьми та домовлятися.

Для зйомок була потрібна льодова арена. Домовитися про це здавалося нереальним. Утім, слава Богу, дві великі льодові арени Києва пішли нам назустріч і безкоштовно надали простір для зйомок.

– Фільм «Лід нескінченності» здобув чимало відзнак на міжнародних фестивалях: перемогу в номінації «Найкращий іноземний фільм» на Festival Internacional de Cinema у Бразилії, спеціальний приз від фонду Cinecitta, почесну згадку на Eastern Europe Film Festival, а також одразу три нагороди на 86-му міжнародному кіноконкурсі UNICA-2026 у Швейцарії. Що для Вас означає така широка географія відгуків – від Латинської Америки до Великої Британії, Швейцарії та Азії?

– Для мене це велика радість і знак, що я на своєму місці та займаюся своєю справою. Дуже цінно, що наша історія знаходить відгук у людей у різних куточках світу. Це надихає творити далі.

– У своєму короткометражному фільмі «Дівчина з попелу» переосмислюєте казку про Попелюшку. Чому обрали саме її?

– У казці «Попелюшка» я побачила історію самореалізації та внутрішнього переродження. Творчі люди часто стикаються з вигоранням, і у своєму фільмі я хотіла торкнутися цієї теми – показати, як розчарування, перфекціонізм і тривожність заважають творити та як людина поступово знаходить сили повернутися до себе й до творчості. Найкраще розкрити цю історію мені вдалося через героїню-художницю та її стосунки з власною працею.

Попіл для мене є образом знецінення людини, яка насправді має велику цінність. Я поєднала його з метафорою фенікса, який відроджується з попелу. Звідси й назва – «Дівчина з попелу». Це історія героїні, яка знаходить сили відродитися й рухатися далі. Наразі фестивальна подорож фільму триває.

– Коли Ви відчуваєте: «Ось заради цього я й займаюся кіно»?

– Коли хтось розповідає, що впізнав у герої себе або що фільм надихнув його на зміни. Для мене дуже цінно, коли історія стає чиїмось особистим переживанням. Саме тоді відчуваю, заради чого творю.

– Ви є членкинею творчого активу Івано-Франківського осередку Національної спілки кінематографістів України (НСКУ). Під час всеукраїнського проєкту осередку – кінематографічного тридня «Кіношляхом Легенд Франківщини» – у театрі кіно «Люм’єр» відбулася презентація Вашого фільму «Лід нескінченності». Які емоції Ви пережили під час цього показу?

– Показувати свій фільм у рідному Івано-Франківську – це особливе відчуття. Дуже хвилювалася, але водночас раділа, що можу поділитися роботою вдома. Тепло від того, що тут тебе підтримують і щиро радіють твоїм першим крокам у кіно. Я дуже вдячна Івано-Франківському осередку НСКУ за цю можливість і за відчуття, що ти не сама на своєму творчому шляху.

– Як молодим кінематографістам в Україні заявити про себе і чи допомагають такі структури, як НСКУ, у творчій реалізації студентів?

– Важливо не боятися говорити про свою творчість, багато знімати та випробовувати різні формати. Нині є чимало творчих просторів, які готові допомагати. Бувало, що мені особисто писали й запрошували показати фільми – не лише в Україні, а й за кордоном. Не помиляється той, хто нічого не робить, тому варто подаватися на фестивалі, використовувати інші творчі можливості та стукати у двері, адже одні з них точно відчиняться.

Підтримка професійної спільноти надзвичайно цінна. Івано-Франківський осередок НСКУ допоміг мені як молодій кінематографістці бути почутою, познайомитися з колегами та представляти свої фільми глядачам. Вважаю, що підтримка рідного середовища дуже важлива для творчого утвердження. Коли відчуваєш, що в тебе вірять і готові прийняти, з’являється більше сміливості рухатися далі.

– Кінематограф сьогодні – це виклики, але й великі можливості. Над якими проєктами Ви працюєте тепер і яку історію мрієте розповісти у своєму повнометражному дебюті?

– Зосереджена на трьох навчальних проєктах – документальному фільмі, мок’юментарі та експериментальній стрічці. До речі, один із них планую знімати в Івано-Франківську. Звісно, замислювалася й про повнометражне кіно: маю кілька ідей, але поки виношую їх. Хочеться, щоб мій дебют був чимось особливим і щоб я по-справжньому горіла цією ідеєю.