Міжнародна кінопремія «МІФ», що зародилася в Івано-Франківську, об’єднує українських та закордонних кінематографістів довкола підтримки України. Цього року її події відбувалися 11-15 вересня в Івано-Франківську, Львові та Києві. Про кіно соціального впливу, пам’ять про загиблих колег, творчість військових і плани перетворити Івано-Франківськ на кінематографічний центр розмовляємо із засновником платформи та кінопремії «МІФ» Родіоном ВОЛКОВИМ.

– Родіоне, платформу та кінопремію назвали «МІФ». Які головні смисли вклали в назву? Це про розвінчання міфів чи про творення нової української легенди?

– «МІФ» розпочався з маленької команди волонтерів, яка намагалася допомагати війську. Волею випадку більшість із нас були митцями, тож наша організація дуже поступово повернулася до гуманітарних, соціальних та культурних проєктів, до яких мірою сил почали залучати закордонних колег. Іноземці часто мали власні ілюзії щодо українського солдата і ставили безліч запитань, намагаючись зрозуміти: «Хто ж вони такі?»

Одним із наших аргументів стало пояснення, що ми живемо в часи міфів і перебіг повномасштабної російсько-української війни посяде у свідомості майбутніх поколінь не менш важливе, а радже й важливіше місце, аніж князівські походи, визвольна боротьба козаків чи звитяжний опір Української повстанської армії. Якось я сперечався з одним скептичним французом і запитав, що означала «Марсельєза» для учасника Французької революції, його предка, і чи багато він особисто втратив порівняно з ним. Аналогія сподобалася.

Отже, «МІФ» – це про наш час і людей, які його створюють. Інше трактування назви – місто Івано-Франківськ. Це було особливо важливо, коли в організації стало більше іноземців або людей з інших міст: залишити айдентику і зберегти центр. Тож можна сміливо заявити, що це про увінчання міфу, адже Україні потрібен не тільки Мамай, а й Привид Києва.

– Головна особливість заснованої премії – це фокус на Social Impact Film (кіно соціального впливу). Що саме робить стрічку «соціально вагомою» і чим вона відрізняється від звичайного глядацького кіно?

– На жаль, різниця не настільки очевидна, як нам би хотілося. Часом у social impact намагається потрапити пропаганда, політика, лобіювання чи навіть релігія. Згадуючи загальну селекцію обох випусків премії, мені особливо в очі кидалися проарабські картини. Я не був в контексті перебігу того конфлікту, але за загальним тоном і наративом ці фільми нагадували агітки «Russia Today», створені з прямим бажанням залізти в мозок. Це схоже на акцію руху FEMEN, коли політичне шоу важливіше за проблему, заради якої воно створюється.

Це одна, не найкраща сторона медалі соціального впливу, і, очолюючи відбіркову комісію премії, я завжди намагався її уникати. Цього року у нас у програмі був фільм «Мушля» португальського режисера Марко Сантуша, присвячений темі Палестини. Але у формі художнього фільму ти тільки здогадуєшся про думки автора і сприймаєш їх як чужу думку, якою з тобою діляться на рівних, без агітації чи політичного контексту. Як на мене, це цінно.

Інша сторона – справді унікальні історії, що намагаються вирішити певну проблему. Свій перший фільм «Літак» я зняв на підтримку дітей війни у сиротинці – і, займаючись фестивальною дистрибуцією, ставив за мету максимально привернути увагу та за можливості допомогти реальним сиротам, а не отримати десь зайву нагороду. Автор має право бути подекуди токсичним чи упередженим, якщо робить правильний моральний вибір.

Із першого випуску премії мені згадується голландський фільм про регбі-команду, яка везе допомогу своїм друзям з України – іншій регбі-команді, яка повним складом пішла в армію. Вони приїжджають на фронт і грають матч прямо на полі, і в якийсь момент між ними зникають усі відмінності: вони просто друзі, які розмовляють однаковим паскудним англо-польсько-німецько-українським суржиком, і їм добре. Це цінно. Це соціальний вплив, особливо на тлі кризи міжнародної підтримки. Або цьогорічний фільм Суспільного та французького режисера Еммануеля Ронде «Дельта Дунаю» – чудове дослідження того, як природа заліковує рани війни. Зрештою, приїзд Анджеліни Джолі, Шона Пенна чи інших зірок в Україну – це теж соціальний вплив і прямий, не політичний і не піарний заклик до їхньої аудиторії підтримувати наш опір.

Щодо глядацького кіно – воно в Україні дещо трансформувалося. У будь-якій українській стрічці – комедійній чи іншій тепер присутня війна та її образи. Сучасний фільм, що зображує життя людини й уникає війни, одразу здається картонним і несправжнім. Це теж про соціальний вплив, бо ми не маємо права забувати.

Хоча, як на мене, Україні бракує власного «Марвелу», де всі конфлікти очевидні, прості, а добрі хлопці завжди перемагають. Втім, якщо нині чи в наступні 50 років створити український «Марвел» – він буде про військових із чорним гумором, а не про метросексуалів у кольорових трико.

– У правилах премії є чітка позиція: присутність українського контексту або українських імен у команді та повне табу на авторів із країни-агресорки. Як на таку безкомпромісність реагує міжнародна кіноспільнота?

– Автоматична дискваліфікація фільмів РФ, Білорусі, Ірану, Північної Кореї. Частково – Індії, Китаю та країн Середньої Азії, де дуже багато проросійських поглядів. До того ж у Казахстані та регіоні знімають здебільшого російськомовний контент, що дуже розчаровує. Сюди ж можна додати вибіркові країни Африки, які перебувають під впливом Росії. Це абсолютно чітка позиція, яка ставатиме щороку дедалі жорсткішою. Геть від Москви!

Щодо думки наших міжнародних колег: немає жодної адекватної прагматичної причини для естонського чи французького режисера їхати в Україну і знімати фільм у Краматорську. Є тільки людяність і солідарність. Під час нашого туру міжнародна делегація застала атаку шахедів на Івано-Франківськ і змушена була здобути свій перший військовий досвід під час культурно-дипломатичної місії. Мене дуже надихнула фраза німецького кінорежисера та члена журі Тілля Пассова: «Доброго ранку, В’єтнаме. Ми знаємо, чому ми тут» (цитата з фільму Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогодні». – Ред.).

– Географія заявок на «МІФ» вражає – від України до США та Великої Британії. Що сьогодні найбільше спонукає іноземних режисерів подавати свої фільми на український кінофестиваль?

– 983 заявки з 46 країн світу цьогоріч! Маємо три національні кураторські фокуси: «Естонський» (від Маріан Восуметць та Cuba Films), «Британський» (від Марго Омірової) та «Німецький» (від Кіноуніверситету Бабельсберг Конрада Вольфа та Крістіни-Барбари Маркс). У програму показів було відібрано 85 фільмів із 42 країн. Бодай раз маю їх перерахувати: Велика Британія, Іспанія, Франція, Туреччина, Естонія, Німеччина, Італія, Португалія, Польща, Канада, Грузія, Катар, Сполучені Штати, Швеція, Фінляндія, Нідерланди, Бельгія, Греція, Хорватія, Сербія, Румунія, Мальта, Молдова, Литва, Угорщина, Чехія, Австрія, Швейцарія, Ізраїль, Гана, Південна Корея, Тайвань, Японія, Нігерія, Венесуела, Австралія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, Перу та Болівія…

Направду, це частково загадка і для мене. Завжди важливий меседж, з яким ми звертаємось до світу. Цього року нас об’єднала тема «Люби життя – попри все». Команди подавали свої проєкти з тим, щоб підтримати українського глядача, з усвідомленням того, що життя варто любити навіть під час війни, хоч як це складно. «МІФ» – кураторський фестиваль та премія, і кожен автор має розуміти, що його фільм не просто покажуть – це стане чимось набагато важливішим. Як-от показ спеціальної анімаційної програми «МІФи для дітей» в Івано-Франківському сиротинці.

– Покази та заходи кінопремії відбуваються в різних містах України. Як реагує глядач у Києві, Львові чи Івано-Франківську на документальне кіно про війну, ветеранів та історію боротьби?

– Важко щось виокремити, але найбільше мені запам’яталася традиція зі Львова. Воєнний цвинтар там називається Марсовим полем, і військові, ховаючи своїх побратимів, започаткували альтернативу хвилині мовчання – хвилину оплесків. Нас це справді вразило, і в подальшому перебігу туру, а також під час «Відлуння» в Івано-Франківську, ми повторювали цей ритуал, і глядач однаково правильно сприймав зміну протоколу. Можливо, це хороша тема для фільму чи книги – зміна парадигми вшанування загиблих. Однак переадресую її своїм колегам із військовим досвідом, так буде правильно.

– Особливе місце у вашій програмі посідає «Кіно пам’яті». Наскільки важко морально працювати з таким матеріалом і в чому ви бачите головне завдання кінематографа?

– «Кіно пам’яті» – дуже важлива й об’єднувальна історія як для міжнародної частини, так і для національної. Особливо цінно те, що нашими співорганізаторами стали Івано-Франківський та Львівський осередки Національної спілки кінематографістів України. Не маючи підтримки від найбільшої української професійної кіноспільноти, я б не наважився оформити це у повноцінну спеціальну програму.

Говорити про загиблих важко. Говорити про загиблих треба. Під час війни стала певним моветоном та проявом внутрішньої слабкості втеча деяких українських артистів та селебриті за кордон. Я не хочу оцінювати їхні вчинки, це не важливо, але це кидає великий тягар на всю індустрію. Натомість наші колеги-кінематографісти з першого дня війни – і у 2014-му, і у 2022-му – взяли до рук зброю і пішли боронити державу. І віддали за неї життя. Мене обурює, що втікачів згадують частіше, аніж тих, хто загинув. В Україні існують цілі цехи, як-от кінокаскадери, що пішли на фронт чи не в повному складі й зазнали серйозних втрат. Ми як частина великої кінематографічної спільноти зобов’язані пам’ятати і шанувати подвиг наших Героїв, дивитися їхні фільми, збиратися і згадувати наших колег.

– Ви самі є режисером і продюсером. Як власний практичний досвід допомагає вам організовувати такий масштабний міжнародний фестивальний процес?

– Організація фестивалю та кіновиробництво – дуже різні процеси, які складно порівнювати. Перша заповідь режисера: ти мусиш мати відповіді на всі запитання і точно знати, що хочеш донести і для чого. Під своє бачення та завдання ти запрошуєш конкретних людей, які будуть їх втілювати – творчих, складних, різних, – яких маєш вести за собою, заряджати власним баченням, наповнювати сенсом і збагачувати його у спілкуванні та творчості. Кіно – це інтимна штука.

У випадку ж комунікації із сотнями творчих команд, різним менталітетом, культурними звичками й принциповими позиціями ти розумієш, що диктат на майданчику тут неможливий, як і неможливо все передбачити, врахувати чи проговорити. Допомагають протокол і планування, але люди – наші гості, що існують у створених і запропонованих тобою обставинах, – абсолютно різні, і в цьому їхня найбільша цінність. Втім, є речі, які працюють завжди: скрізь цінуються чесність, надійність та людяність.

– Ви тривалий час очолювали PR-напрям у Першому добровольчому хірургічному шпиталі. Як досвід роботи поруч із медиками та пораненими воїнами змінив ваше власне сприйняття теми реабілітації через мистецтво?

– На мою думку, реабілітація через мистецтво потрібна більше цивільним, адже ми маємо незакритий гештальт повноцінного бойового досвіду і постійно намагаємося абстрагуватися від війни. Мистецтво несе переосмислення і катарсис. Що нового ми можемо розповісти ветеранам про життя?

Натомість мене абсолютно захоплює те, що знімають, пишуть, грають і малюють самі військові. Їхні твори, абсолютно чесні й тому незвичні, стають певною терапією для суспільства. Наші військові – це тисячі унікальних історій, усвідомлення власної гідності та чорний гумор, за яким ховаються зазвичай дуже скромні й доброзичливі люди. Люди з великої літери. Мій досвід каже, що ми маємо в них вчитися.

Звісно, психологічний супровід і реабілітаційні заходи потрібні військовим, адже людська психіка не завжди здатна одразу сприйняти травматичний досвід і почати використовувати його як позитивний рушій у житті. Але це більше схоже на потребу побути в тиші, в безпеці, почути власні думки й голос та зрозуміти мету – куди йти. За час своєї роботи у шпиталі я взяв понад дві сотні унікальних інтерв’ю, запустив невеличке медіа «Бюро Історій».

– Сьогодні українське незалежне кіно переживає складні часи через нестачу державного фінансування. Де кінематографістам шукати ресурси та партнерів для нових проєктів?

– За кордоном. Боротися на державних та міжнародних пітчингах. Працювати з бізнесом та меценатами. Справді сильний проєкт завжди знайде свій шлях. Питання лише в тому, чи він справді сильний і з чим ти йдеш до людей.

– Кінопремія «МІФ» – це не лише про нагороди, а й про реальну допомогу. Які соціальні або благодійні ініціативи вже вдалося підтримати завдяки платформі?

– Фундація «МІФ» опікується Івано-Франківським обласним центром соціально-психологічної реабілітації дітей із 2022 року і зняла на підтримку закладу фільм, що був представлений на 25 міжнародних кінофестивалях і здобув серію нагород. У межах кінопремії ми започаткували благодійний показ спеціальної програми анімації «МІФи для дітей» в сиротинці. Спільно з Івано-Франківською міською радою та Amnesty International Україна створили благодійну фотовиставку «Поки ми діти» авторства Дмитра Петрини і представили її під час туру в Івано-Франківську, Львові та Києві. Наразі ми працюємо над показами виставки у Португалії, Латвії, Великій Британії та Катарі.

Маємо в планах створити пул амбасадорів довкола центру, які опікуватимуться ним і постійно розширюватимуть цю місію. Наступного року плануємо присвятити опіці над українськими дітьми війни та сиротами Міжнародний форум і повноцінний тематичний фестивальний день.

– Якою Ви бачите платформу «МІФ» через 3–5 років? Чи плануєте ви започатковувати власні грантові програми для підтримки молодих українських режисерів?

– Є велика різниця між баченням і його відповідністю меті та докладеним зусиллям. Як директор та засновник, докладаю максимум зусиль, щоб «МІФ» став глобальною європейською проукраїнською культурно-дипломатичною платформою. Наша премія повинна стати найбільшою щорічною антивоєнною подією Східної Європи.

Наші резиденції та наявні партнерства мають стати постійними місіями за кордоном. «МІФ» має залишитися кочівним європейським фестивалем, у межах якого ми зможемо представляти «Український фокус» у Варшаві, Парижі, Берліні, Лондоні, Таллінні, Ризі та інших містах Європи. Особисто для мене важливо, щоб українські військові та ветерани в складі журі чи як учасники представляли свої роботи і Україну в усьому світі.

Івано-Франківськ має стати Меккою кіно. Ми плануємо багато цікавих, масштабних і потрібних як для міста, так і для країни проєктів. Вони охоплюють усі складові життя сучасного кінематографа – навчання, грантову підтримку, виробництво, дистрибуцію тощо.

Премія та Міжнародний форум за участю представників 42 країн відбулися під патронатом міського голови Руслана Марцінківа та Івано-Франківської міської ради. Це дуже важливо і почесно, адже створює добрий фундамент для подальшої співпраці.

– Яке одне речення або меседж ви б хотіли донести до кожного, хто сьогодні сумнівається у силі українського культурного опору?

– Пропоную оцінити вплив на підтримку українського опору фільму «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова. Сучасне українське кіно говорить саме за себе.