П’ятий рік функціонує у Ценяві П’ядиківської громади на Коломийщині оздоровчий центр соціально-психологічної допомоги «Тепло крилатої душі», заснований як проєкт громадської організації «Пізнай свою мрію імені Степана Тарабалки» 17 травня 2022-го. Його співзасновниця й голова правління ГО Наталія Тарабалка – мати полеглого 13 березня 2022-го Героя України льотчика Степана ТАРАБАЛКИ, легендарного і безстрашного «привида Києва».

Переконався, що душі і в керівництва, й у працівників оздоровчого центру воістину теплі й крилаті. Був відразу приємно здивований людяністю і уважністю Наталії Володимирівни, котра, як сама жартує, через велику зайнятість не живе у своїй рідній Королівці, а лише ночує. Розуміючи, що мені легше доїхати з Івано-Франківська до Коломиї, ніж потім подолати кілька кілометрів до Ценяви, вона подбала про належну організацію моєї журналістської роботи в оздоровчому центрі «Тепло крилатої душі»…

У Ценяві у приміщенні давнього польського маєтку, а відтак туберкульозного лікарняного відділення, де серед парково-садової зелені з виходом на ценявські ставкові плеса тепер розташований центр «Тепло крилатої душі», по-домашньому тепло і по-ґаздиньськи причепурено. Жіноча рука відчувається усюди. В його господарському кутку чи фермі, що неподалік через дорогу, живуть вівці, кози, чеберяють качки-шипуни, прудко увихаються чубаті кури-ліліпути і статечно шпацирують несучки тощо. Таке відчуття, що сільський домашній простір довкола корпусів додає людині крил для життя і мрій. Недарма біля входу можна прочитати слова спільного кредо колективу закладу: «Живіть так, щоб в очах було життя, в серці – любов, на душі – спокій, а за спиною – крила».

– Крім мене, є ще один співзасновник громадської організації «Пізнай свою мрію імені Степана Тарабалки» – Богдан Досінчук, – розповідає Наталія ТАРАБАЛКА, до речі, авторка літературно-художнього видання «У твоїх крилах моя сила» (2024 р.). – Волонтерство в мені прокинулося після загибелі сина. Коли я отримала виплату від держави, то відчула, що хочу нею поділитися: почала активно допомагати воїнам ЗСУ і ветеранам війни, а вже згодом ми взялися за створення оздоровчого простору.

Фронтовики дуже хотіли мати такий куточок, який об’єднував би їх і де їм завжди були б раді. Я також разом з іншими родинами пройшла свого часу реабілітацію, тож розуміла, як важливо бути поряд і разом тим, хто пережив однаковий біль. Тут не потрібно жодних пояснень і можна бути самим собою. Я усвідомлювала, що усім травмованим війною потрібен простір для зустрічей і спілкування.

Приміщення для центру і землю нам надала в оренду за умовну плату на 25 років П’ядиківська громада. А за комунальні послуги ми платимо самі. У центрі працює 16 фахівців різного профілю. Зокрема – мій заступник і директор центру Василь Калиш, менеджерка й тренерка Олена Федосюк, керівниця структурного підрозділу з адаптивного спорту, менеджер і фахівець зі спілкування з іноземними партнерами Андрій Юзюк. Надають послуги і психологині Юлія Гапунник та Анжеліка Барашовець. Керівниця соціального підрозділу – Тетяна-Оксана Ясельська від єдиного центру надання соціально-реабілітаційних послуг Коломийської громади. Провадить роботу і соціальна працівниця Катерина Гранкіна. У фізіотерапевтичному кабінеті надають послуги з лікувально-оздоровчого масажу Василь Андрусяк та Марта Балабаник. В нашому колективі – й бухгалтерка Надія Мартинюк. Страви для пацієнтів готують кухарки Мирослава Кнігініцька та Юлія Калинюк, а підтримують чистоту у приміщеннях техпрацівниці Мирослава Шикиряк та Іванна Томенчук. Серед відповідальних за важливі ланки роботи – і завідувач господарства Богдан Жук та доглядальниця за тваринами Ганна Саєвич.

Співпрацюємо з багатьма культурними і мистецькими установами, громадськими й волонтерськими спільнотами тощо. І так створюємо комунікативний простір для наших хлопців – допомагаємо їм соціально адаптуватися в суспільстві. Ще на початку нашої діяльності я зіткнулася із ситуацією законодавчої невизначеності у фінансовій співпраці державних і громадських структур. Та попри все розуміла, що такі механізми потрібно шукати, і стукала в усі двері, а Бог послав мені милосердних помічників.

Перші бюджетні 50 тисяч гривень, за які ми обладнали пандус і відновили опалювальне обладнання, ми одержали завдяки спільній програмі Коломийської райдержадміністрації та П’ядиківської громади. А поряд була Людмила Комарницька, яка постійно мене консультувала з усіх питань. Маємо досвід спілкування і співпрацю з Міністерством ветеранів – двоє наших працівниць отримують зарплату коштом цього відомства. Працюємо і з грантовими заявками на конкурси ретритів, тобто ветеранських заїздів.

Дякую за велику підтримку ЗМІ, які поширювали нашу історію в суспільстві, та багатьом доброчинцям. Місце у Ценяві, де розташований наш оздоровчий центр, чудове й комфортне для реабілітації воїнів. Це місце сили, куди може звернутися кожен і яке лікує травмовані душі воїнів. Я завжди мріяла про такий куток для ветеранів і знала, що маю його створити.

Після загибелі сина мені не хотілося жити, я ображалася на Бога й упродовж року не ходила до церкви, мені хотілося померти разом із сином. Якось лягла на ліжко, а у пам’яті проступили Степанові слова «мамо, зелене світло…». Я просила у Бога відповіді й отримувала їх. Перепросивши Всевишнього, я згодом усвідомила, що маю жити і рухатися вперед…

– Ветерани війни проходять у нас щонайперше відновлення фізичного і ментального здоров’я. Оздоровлюються в центрі переважно фронтовики, які були поранені, лікувалися у госпіталях чи лікарнях і потребують реабілітації. Залежно від стану здоров’я і приписів лікарів, період перебування у кожного різний. Є й такі ветерани, які через життєві обставини просто не мають куди повертатися і перебувають у нас і по пів року.

Наш штат, на жаль, невеликий, адже через відсутність державного фінансування не можемо дозволити собі розширити його. Добре, що завдяки місцевій владі ми тісно співпрацюємо з центром зайнятості та маємо ефективну програму: до нас скеровують людей для виконання суспільно корисних робіт за договором, а центр зайнятості сплачує їм за відпрацьовані години. Ми не лікувальний заклад, але маємо у штаті медсестру, яка за потреби може надати первинну медичну допомогу. Найбільше нам допомагають облдержадміністрація на чолі зі Світланою Онищук та обласна рада під головуванням Олександра Сича.

Звісно, не все так просто, адже механізм такого сприяння дуже складний, а шлях довгий. Також у міській раді Коломийської територіальної громади, яку очолює Богдан Станіславський, є відділ, який надає нам послуги – так ми фінансово утримуємо ще кількох наших працівників. Я як директор одержую мінімальну зарплату з бюджету територіальної громади – 7 тисяч гривень.

– Яка проблема в оздоровчому центрі Вас, Василю Миколайовичу, найбільше болить і до якої як керівник хотіли б привернути увагу влади різних рівнів?

– Найбільша наша проблема – комунальна сфера, зокрема оплата за газ і світло. Адже у нас ще давнє обладнання, зокрема старі енерговитратні й неефективні котли ще з часів колишнього лікувального закладу. А рахунки за газ і світло нам нараховують, як і підприємцям. Тож видатки дуже великі. А щоб поміняти обладнання на сучасне й економніше, потрібні чималі кошти. Треба знайти ту структуру, яка допоможе, і визначити механізм цієї допомоги. А щодо забезпечення продуктами, то ми маємо гідну підтримку як від підприємців, так і пересічних благодійників: дуже багато людей долучається, і ми їм безмежно вдячні.

– Чи просто ветеранам потрапити на реабілітацію до «Тепла крилатої душі»?

– Усе дуже просто. Ми ж не лікувальний заклад, який вимагає чимало різноманітних документів. Ветеран війни, котрий має намір пройти реабілітацію у нашому центрі, має бути учасником бойових дій і мати виписки та скерування з попереднього лікувального закладу, що потребує оздоровлення в реабілітаційному центрі. Можуть у нас проходити соціальну та психологічну реабілітацію і чинні військові ЗСУ, які зазнали поранення, але не списані у запас. У такому разі потрібне скерування від їхніх командирів на відповідний термін, а ми вже з ними погоджуємо всі деталі.

– Надаю послуги від Мінветеранів з психолого-соціальної реабілітації військових та їхніх родин, сімей героїв і зниклих безвісти, колишніх полонених і чинних захисників ЗСУ та звільнених у запас ветеранів війни. Щонайперше ми допомагаємо соціально і психологічно адаптуватися військовим до цивільного життя. Людина може знайти і спробувати нові для себе можливості, адже часто її довоєнні ролі змінилися чи стали для неї непосильні.

Ми не заклад закритого типу, а своєрідний майданчик спільної дії та єднання як українських, так іноземних благодійників і волонтерів. У нас є можливість проводити фізичну реабілітацію опорно-рухового апарату і м’язових тканин за допомогою фахових масажистів і сучасного обладнання. Є сучасний спортзал і відповідне обладнання, де з військовими працює тренер. У світлиці ми разом збираємося на групові заняття із самодопомоги «Рівний рівному». До нас приїжджають мистецькі колективи, школи, студії тощо, і як частинку культурної реабілітації дарують своє тепло.

Фактично частиною нашого колективу є представники обласної організації Українського Червоного Хреста. Особливістю нашого центру є індивідуальна психологічна робота не у кабінетному форматі, а у відкритому просторі: на рибалці, у світлиці, у саду, під час відпочинку чи догляду за тваринами, поїздок і участі у мистецьких заходах тощо. Через такі двері, образно висловлюючись, ми намагаємося достукуватися до людської душі. Частиною нашої реабілітаційної роботи є допомога сім’ям військових, у яких згасає вогонь кохання чи відчуття щастя. Ми своєю працею та увагою сприяємо відновленню їхніх почуттів.

– У війні полягли світлої пам’яті мій чоловік і рідний брат. І для мене оздоровчий центр – це щонайперше місце прихистку для моєї душі. У кожному військовому бачу свого чоловіка чи брата. Тож те, що роблю, – і моя терапія. Я голова громадської організації «Сила життя» в Коломиї. Ми працюємо з дружинами військовослужбовців усіх категорій і часто приїжджаємо у Ценяву, беремо участь у заходах, щоб емоційно підтримати хлопців…

Дорогою до Івано-Франківська на одній із коломийських вулиць я помічаю з авто напис «вул. Імені Героя України Степана Тарабалки». «То колишню вулицю Чехова перейменували...», – вловивши мій погляд, пояснює Наталія Тарабалка. А я думаю і дерев’янію: а що відчуває мати полеглого льотчика, щодня літаючи у справах на авто, мов на крилах, цією дорогою і по-живому торкаючись незагоєних ран своєї пам’яті, та звідки беруться сили для лету її добротворства?