Лави 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Олександр АНТИПОВ із Хмельниччини поповнив ще 3 березня 2022-го, а вже 6 березня у складі евакуаційної роти вирушив на Житомирщину, де тоді точилися запеклі бої і де йому доводилося разом із побратимами проводити у надзвичайно небезпечних умовах заходи з евакуації пошкодженої техніки.

Доти ж у його життєписі все складалося так само як і у більшості тих, хто після ранкового обстрілу України російськими ракетами 24 лютого 2022-го пішов за покликом серця боронити Неньку від московської навали – школа, строкова служба, праця у рідному селі…

З травня 2022 року, після звільнення Київщини, він перебував на східному напрямку лінії бойового зіткнення, де працювати доводилося у не менш складних умовах… Було багато різних виїздів на виконання бойових завдань з евакуації як нашої військової техніки, так і підбитої ворожої. Ось деякі далеко не всі епізоди з його служби.

У ніч із 31 грудня 2023-го на 1 січня 2024-го потрібно було забрати з району бойових дій під Сіверськом пошкоджену самохідну артилерійську установку (САУ). О пів на другу ночі прибули туди на своїй БРЕМ-1 (броньована ремонтно-евакуаційна машина). Рухалися фактично наосліп, без освітлення. І так само, майже навпомацки, розпочали готувати САУ до буксирування. Втім, доводилося не лише виконувати такелажні роботи (комплекс спеціалізованих дій із підняття чи переміщення, завантаження чи вивантаження важких, великогабаритних вантажів), а й слухати небо. І коли «самохідку» надійно закріпили, почули звучання безпілотника.

«Щойно вчув той звук, як інтуїтивно відчув: зараз нас обстріляють, – розповідає Олександр. – Одразу попередив побратима. У такі моменти дуже важливо не втрачати голову й діяти рішуче. Ледве встигли рушити, як по нас почала бити ворожа артилерія. Евакуацію ускладнювала болотиста місцевість, що сповільнювало рух нашого «об’єкта 608» із «причепом» у вигляді САУ. Невдовзі почули й металевий дзенькіт – нас уже накривали осколки від вибухів снарядів неподалік».

Та згодом Олександрові, котрий вів БРЕМ-1, вдалося збільшити швидкість руху евакуатора і вибратися з небезпечної зони. Прибувши на місце ремонту техніки, розгледіли осколкові попадання по корпусах обох машин. Та все ж, попри обстріл, поставлене задання виконали…

«Наступного разу наші побратими з підрозділу інженерної розвідки попередньо провели за допомогою FPV-дрона розвідку місцевості, – згадує О. Антипов. – І показали нам найкращий маршрут до танка, що загруз у баговинні. Адже орки були поряд – на відстані близько кілометра, тож необхідно було пересуватися швидко й непомітно. Прибувши на місце, зупинилися фактично метрів за п’ятдесят від бойової машини, що загрузла в багнюці і яку треба було забрати звідси.

Знали, що буде непросто, тому заздалегідь розмотали трос лебідки, склавши його кільцями на корпусі нашої броньованої машини, щоб можна було оперативно розмотати за будь-яких умов. І фактично через декілька хвилин нас виявили й почали обстрілювати з міномета та великокаліберних кулеметів. Та ми не зупинялися. Міни вибухали поряд, але, на щастя, обійшлося без прямих влучань. На власні очі бачив, як іскрили-рикошетили кулі від корпусу танка.

Отак під ворожим вогнем змогли зачепити тросом бойову машину, яка наполовину застрягла було в болотяній пастці, й витягти її на тверду поверхню. А відтак ще й відповідно скріпили танк з нашою БРЕМ-1, щоби можна було відбуксирувати його на безпечну відстань».

І таких евакуацій у бійця було чимало. Але завше їхній успіх залежав від правильно обраного часу, належно підібраного маршруту руху та координації власних дій зі своїм підрозділом, а то й сусідніми.

Особливо рясною на такі незабутні виїзди видалась осінь 2025-го. Якось ворожий БпЛА пошкодив чергову САУ. Причому вона застигла непорушно в районі, який перебував під постійним спостереженням ворожого безпілотного комплексу «Орлан-10», що створювало загрозу повторних ударів як по бойовій машині, так і по кожному, хто намагався наблизитися до неї. Тому евакуаційній групі довелося спочатку провести невелику рекогносцировку місцевості та зробити відповідні підготовчі роботи, щоби зменшити час перебування на небезпечній території. А відтак Олександр, сівши за штурвал БРЕМ-1, забезпечив точність підходу до пошкодженої техніки і так пришвартувався до САУ, що значно скоротив час такелажних робіт. Під час руху з небезпечного району він впевнено маневрував на складній місцевості, оперативно обирав найкращий маршрут, чим забезпечив надійне транспортування евакуйованої бойової машини.

Проте, на жаль, не завше обходилося без неприємних пригод. Скажімо, 24 жовтня евакуаційній групі довелося працювати в умовах постійних прильотів ворожих бойових дронів у районі, над яким кружеляли й безпілотники-розвідники. Але і в такій ситуації вдалося зачепити підбитий багатоцільовий бронеавтомобіль типу HMMWV M1151A1. Однак уже під час його буксирування БРЕМ-2 атакував ворожий FPV-дрон. Внаслідок удару евакуаційна машина отримала незначні пошкодження. О. Антипов, який її вів, отримав бойову травму. Та все ж продовжив виконання поставленого бойового завдання та успішно здійснив евакуацію пошкодженої бойової машини до безпечного району…

Після лікування й реабілітації Олександр повернувся до підрозділу та продовжив евакуаційні виїзди. Зима 2025–2026 рр. з її морозами та сніговими заметами додавала труднощів не лише на передовій, а й евакуаційним групам. Зокрема у БРЕМ замерзало дизельне пальне, тому доводилося неодноразово розігрівати паливну систему, щоб продовжити рух. З другого боку, пошкоджена техніка, яку потрібно було витягувати й транспортувати до ремонтної майстерні, нерідко вмерзала у землю. Тоді доводилося шукати й інші рішення, крім того, щоб просто взяти її на буксир.

Наприклад, наприкінці грудня 2025-го САУ, яка стояла у капонірі, пошкодили аж чотири ворожі FPV-дрони. «Коли прибули на те місце, то побачили, що самохідка намертво зав’язла у ґрунті, скутому морозом. Зрозуміли, що витягнути її просто зачепивши тросами, не вийде, – ділиться враженнями Олександр. – Тому відразу почали працювати лебідкою. Та все одно не вдавалося зрушити бойову машину з місця. І лише коли на допомогу нам прибув танк Т-72, спільними зусиллями її таки витягли та відбуксирували».

Інколи траплялося, що коли витягували застряглу техніку, вона заводилася, й далі її доправляли куди треба вже своїм ходом. Так сталось і того разу, коли після такого полегшення в роботі евакуаційної групи, як це нерідко буває на війні, бійцям випало ще важче випробування.

Наприкінці січня 2026 року потрібно було евакуювати протягом одного дня дві одиниці техніки – знову САУ, а також гусеничний бронетранспортер М-113А3. Цю роботу доводилося проводити за допомогою броньованого гусеничного тягача-евакуатора БТС-4.

«Під’їхавши до артустановки, ми зачепили її на буксирувальні троси та почали евакуацію, – пригадує О. Антипов. – Однак проїхавши кілька десятків метрів, почули, що бойова машина, яку ми тягнули за собою, запрацювала… Тоді самохідка продовжила рух, а наш екіпаж вирушив до М-113А3 за кілька кілометрів. Проте невдовзі наїхали на вибуховий пристрій, скинутий з ворожого «крила».

Олександр отримав тоді чергову травму. Та оскільки тягач не було пошкоджено, він і далі управляв ним, доки підбитий БТР не доставили у безпечне місце. А потім знову проходив і лікування, і тривалу реабілітацію, після чого повернувся у стрій…

«Антипов завжди діє швидко та впевнено, – так відгукуються про нього його побратими. – Там, де інші вагаються, він бере відповідальність на себе». Навіть у найскладніших ситуаціях Олександр знаходив рішення, які дозволяли уникнути втрат і виконати завдання.

…Серце воїна залишається із сім’єю на рідній Хмельниччині, куди він повернеться після війни.