Переконаний, що навіть наймудріше, але офісне чи кабінетне слово журналіста буде прісним. Якщо йому не передувало живе спілкування автора з людьми. Тож мандрую у село Негівці Верхнянської ТГ, щоб там, на невеличкому й затишному хутірці Пняки, за десяток кілометрів від Калуша, особисто відчинити двері «Літературної світлиці» Дмитрові ІВАНЦІВУ – педагогові, журналістові, письменникові.
Його творчим кредо, до речі, є слова польського кінорежисера Кшиштофа Зануссі: «Митець має бути невдоволений. Якщо він усім задоволений, то він не митець…». Лише недавно я відкрив для себе цього до самозабуття залюбленого у слово літератора – покутянина, котрого свого часу любов повела на Бойківщину і зробила її терени другою малою батьківщиною для нього.
На обійсті Іванцівих – Марії та Дмитра – помічаю, що вони добрі ґазди. Все навколо потопає у квітах і садах, а у господарстві кожен кутик до ладу. Дізнавшись, що у господаря лемківські гени, вже не дивуюся його працелюбності і золотим рукам. А бойкиня та лемко у парі – то велика життєва потуга й життєдайна сила.
– Я уродженець придністровського покутського села Одаї на Тлумаччині, а мої діди і батьки були свого часу переселені з Лемківщини – етнічних українських земель у Польщі, – розповідає Дмитро. – Дитинство моє було збідоване. Батько відійшов у засвіти, коли мені ще й року не було. У початкову школу ходив у рідному селі, а відтак навчався у сусідній Олеші.
Початкова школа в Одаєві тулилася в колишній невеличкій польській хатчині – ґанок, сіни, комора й обабіч дві кімнати. В одній навчалися перший і третій класи, в іншій – другий і четвертий. Вчителька була одна – по пів уроку проводила в кожному класі. Таке було моє навчання. А вже після середньої школи я закінчив в Івано-Франківську ПТУ №13 і якийсь час працював налагоджувальником технологічного обладнання на «Позитроні» – там тоді виробляли перші калькулятори…
Відтак ми з Марією переїхали до Калуша. Я пішов працювати на кілька років у правоохоронні органи. Промучився і заледве витримав чотири роки в ролі сержанта Державної служби охорони. Далі вступив на філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника.
– А коли Ви, Дмитре, відчули потяг до творчого слова?
– Ще у школі. У Тлумачі виходила районна газета «Дністровська зірка». Там тоді працювали нині вже покійний Іван Ясенчук, а також письменник і тележурналіст Василь Лесів. Діяла при виданні й літературна студія. У шкільні роки я дуже полюбляв писати вірші. І їх якось надрукували в районній газеті. Мені подобалося, як І. Ясенчук робив літературно-критичні огляди поезій і писав рецензії. Було дуже цікаво. Ми збиралися у літстудії щонеділі. А ще я багато читав. Дуже захоплювався класикою.
– А якою була Ваша дорога до своєї першої книжки?
– Вона почалася, коли я вже був пенсіонером. Якщо починав у молоді роки як поет, то тепер продовжую як прозаїк. Так, моя перша книжка «Старомодний роман» – збірка новел та оповідань – побачила світ аж 2017-го…
В інституті мене дуже підтримувала світлої пам’яті викладачка Любов Кіліченко. Я показував їй свої твори, вона хвалила, зокрема діалоги, підтримувала мій потяг до письменства й одного разу навіть попросила редактора газети «Прикарпатська правда», щоб у часописі надрукували деякі мої оповідання для мого заохочення до подальшої творчості. Але той пояснив, що вони не друкують художні твори.
Я навчався на одному курсі зі Степаном Процюком, який, прочитавши мої твори, назвав їх «реалістичною прозою» і спонукав видати книжку, а також написав передмову до неї. Порадив спочатку надрукувати мої твори у журналі «Перевал», який тоді очолював Ярослав Ткачівський. Так і сталося. Я ж спочатку не хотів видавати свою прозу, а думав просто зробити книжку для себе і родини – як самвидав…
Коли ж дебютне видання побачило світ, то я був щасливий і роздаровував його навсібіч – кому треба й кому не треба. Після виходу книжки я завдяки С. Процюку, який увів мене у коло прикарпатського письменників, познайомився з Я. Ткачівським і Євгеном Бараном. Вони хвалили мої твори. А пан Ярослав порадив видати ще одну книжку і вступати до НСПУ. 2019-го я видав другу книжку малої прози «Журналіст». Але доти й не думав про вступ до Спілки письменників.
Я поспішав, тож деякі тексти у новому виданні були ще сируваті. Основна тематика прозових творів другої книжки – любов. Адже вже у шостому класі був закоханий у дівчину, з якою й досі підтримую зв’язки, хоча ця жінка й живе тепер у США.
Чому назва книжки «Журналіст»? Я пропрацював 22 роки в газеті «Калуський нафтохімік». Це був найгірший період у моєму житті. Газета була відомчою, і мене спонукали робити те, про що не хотів ні думати, ні писати. А ще доводилося писати про виробництво, а таку тематику я не любив. Робота була рутинною і нестерпною. Писати правду було даремно – написане відразу викреслювали, тоді як нерідко навіть дописували хвалебні рядки у текстах статей від мого імені.
Словом, промучився я тими роками. У книжці є оповідання «Журналіст», в якому я описав те, що довелося пройти і пережити у «Калуському нафтохіміку». Читачі сприйняли вихід книжки з цікавістю, адже деяких її героїв можна було тоді впізнавати серед загалу.
– Коли Ви стали членом НСПУ?
– Після виходу другої книжки. А майже через п’ять років побачила світ і моя третя книжка «Ми – вони»: біографічний роман, присвячений дисиденту і композиторові Вадиму Смогителю. Коли він навчався в консерваторії, то його вже на першому курсі переслідував КДБ. 2025 року вийшла друком моя книжка малої прози «Гріх?», у якій деякі оповідання присвячені непростому сприйняттю мирянами моралі священників.
Є у мене й видання на воєнну тематику. Це біографічна повість 2026 року «Розділені війною» про долю українського патріота й підприємця Михайла Войцеховського з Маріуполя, який нині живе у США. Так сталося, що його син і дружина виїхали у Росію, а він – за океан. Ось чому книжка називається саме так.
– Як міркуєте, чи актуальне письменницьке слово у час війни?
– Однозначно так. Мене війна зачепила морально й духовно ще 2014-го, коли росіяни окупували Крим. Але я тоді не міг собі дозволити писати про те, чого осібно не пережив. Усе було б фальшивим, тож і читач такі речі не сприйняв би. Щоб писати про війну, на мій погляд, треба там бути або можна написати ще з чиїхось слів.
– Але ж писати про війну – це писати не лише про бойові дії на фронті, а й про батьків, матерів, жінок, сестер, дітей, друзів наших воїнів у відносному тилу. Зрештою, про тих, хто поруч – волонтерське подвижництво і працю простих робітників, учителів, медиків. Хіба не так?
– Безумовно, що треба писати. Але люди у час війни замкнулися і не завжди мають бажання спілкуватись, а особливо ті, кого війна торкнулася безпосередньо – воїни ЗСУ, колишні полонені й жителі окупованих територій. Можливо, з часом люди відкриються і зможуть оповідати про свої воєнні дороги й пережите. Для мене художнє слово – як засіб впливу і передусім виховання. Воно пробуджує патріотизм і спонукає до дії. Таке слово ніколи і нікого не залишає байдужим.
А головне – любов. Адже все у нашому житті вибудовується, обертається і тримається на стосунках між жінкою й чоловіком. Правда, сьогодні бракує романтиків у письменстві. З-поміж таких я назвав би, напевно, хіба що відомого сучасного поета із Коршева на Коломийщині Івана Війтенка. Його творчість має народні підвалини.
На мій погляд, сучасна література ділиться на два види – тексти для самих письменників як фахівців художнього слова і для широкого загалу. Та в будь-якому разі треба виховувати літературою порядну людину, яка не убивала б, не брехала, не крала, а була чесною і совісною. Особливо важить відповідальне письменницьке слово у час війни. Хотілося б, щоб воно доходило і до наших захисників на фронті.
До слова слід ставитися дуже обережно й гідно. Треба належно працювати над текстами. Це стосується як поетів, так і прозаїків. Бо часто написане буває таке заплутане, що зрозуміти неможливо. Інколи читаєш – і не можеш второпати, що автор намагався сказати своїм твором. Я розумію, що найкраще й найбільше читається в юному та підлітковому віці і що не всі читають книжки, а в дорослому віці – вибірково, але писати книжки потрібно для всіх людей. А головне – творити просто і без викрутасів.
– А якому чтиву віддаєте перевагу?
– Я прихильник класичної літератури. І не сприймаю тих авторів, які формують у своїх творах віртуальний світ, відмінний від реалістичного. Бо у такому разі література відривається від людей і стає чужою читачам. Очевидно, і нашим захисникам не все одно, що читати. Тим паче в умовах воєнних реалій. Однозначно, що у наш час надзвичайно важливо, щоб і літературна критика була глибокою, фаховою й неупередженою, а передовсім – сміливою.
– А чи є така літературна критика бодай у прикарпатському письменстві?
– На жаль, такої немає. Колись Євген Баран казав, що, мовляв, попробуй щось сміливе про когось із письменників написати – сприйматимуть літературно-критичний аналіз як особисту образу. Та було б дуже добре, якби в нас була належна літературна критика. Принаймні для мене це важливо. Так, Євген Баран пише. Але було б добре, якби той самий Євген Баран чи інший літературний критик хоч раз на рік робив детальні аналізи творів бодай членів і членкинь НСПУ у прикарпатському письменстві…
Треба не боятися говорити, чого насправді варта та чи інша книжка. Скажи конкретно у прізвищах, що ота чи інша книжка того чи іншого автора слабка, але скажи, а не мовчи. Не можна, на мій погляд, літературному критикові ігнорувати вихід слабких нових видань, не помічати їх, а писати про них суто хвалебні статті – панегірики.
Якщо автор розумний, то він належно використає літературно-критичні зауваги і вони стануть йому наукою у майбутній творчості. А кому потрібні лицемірні слова похвали? Не слід боятися літературної критики, прикриваючись авторською самодосконалістю та фейсбучними уподобайками, бо така напускна популярність – марнота.
– До речі, знаю таких прикарпатських авторів, які після моїх попередніх критичних відгуків на їхні видання вже побоялися передавати мені для рецензування свої наступні книжки. Це їхня помилка. Ніхто не досконалий, але боятися правди про своє літературне твориво – це слабкість.
– Звісно, кожен автор – поет чи прозаїк – тією чи іншою мірою пише щонайперше для себе і про себе. Але якщо ти свою книжку вже пустив у світ до читачів, то пиши зрозуміло для людей і не бокуй від літературної критики та будь готовий гідно сприйняти кожен відгук про рівень своїх творів. Автори, я переконаний, повинні перехворіти кожним своїм словом, виважити та вигранити його, й аж тоді воно буде впливовим, а їхня творчість поллється по-справжньому – від душі.
