До 170-ї річниці від дня народження Івана Франка та 145-ї річниці від дня народження Марійки Підгірянки у видавництві ТзОВ «ВГЦ «Просвіта» Івано-Франківська окремим виданням уперше вийшла друком книжка Анни ФРАНКО-КЛЮЧКО «Учителька». В основі видання, яке побачило світ під грифами Інституту франкознавства ЛНУ ім. І. Франка, Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові та Білоославського музею Марійки Підгірянки, – драматичний твір авторки – невідомий текст у спадщині доньки Івана Франка, написаний у традиціях літературного реалізму в Торонто 1957 року.

П’єса у чотирьох діях розповідає про події 1924-го в селі Довгому на Закарпатті і присвячена Марійці Підгірянці як вияв глибокої пошани учительці за виховання її синів Мирона і Тараса у 1928 – 1929 рр. Головна героїня і дійова особа драми – учителька Марійка Підгірянка та селянські родини закарпатського села Довгого у складні часи перебування Підкарпатської Русі у складі Чехо-Словаччини. Навіть попри те, що авторка передмови до книжки Наталія Тихолоз заперечує, що головною героїнею є Марійка Підгірянка – мовляв, вона упродовж усього сюжету твору з’являється у п’єсі тільки у двох епізодах, у нас є інші міркування.

Чому головною героїнею, на наш погляд, слід вважати саме Марійку Підгірянку? А тому, по-перше, що апріорі саме їй присвячений твір Анни Франко-Ключко, а по-друге, саме Марійка Підгірянка у п’єсі стала уособленням, збірним та наскрізним образом української Учительки у роки підневільної автономії населення Підкарпатської Русі і ролі просвітництва у вихованні української молоді. Адже вона постійно, хоч і без зримого вияву та репліках, присутня за лаштунками кожного епізоду і кожного вчинку героїв п’єси як вихователька молодого покоління закарпатських українців.

П’єса «Учителька» закінчується промовистою і наповненою надією реплікою однієї із героїнь твору: «Он на сході зійшла ясна зоря України, велика, ясна і світла. Я хочу вчитися і вчитися, а потім поїду на Україну допомагати сестрам і браттям визволяти нашу славну Батьківщину від ворога і будувати вільну і ні від кого не залежну самостійну Україну». А хор насамкінець співає Шевченкові слова:

Твір «Учителька» зберігається у Квартирі-музеї Івана Франка у Києві – 25 сторінок машинопису, датований 24 жовтня 1957 року. До книжки «Учителька» увійшли і спогади Анни Франко-Ключко «Марійка Підгірянка». Їхній текст зберігся у фондах Білоославського музею Марійки Підгірянки – сім сторінок машинопису, датованого 20 січня 1971 року. Автор ідеї видання спадщини Анни Франко-Ключко та післямови «Їх поєднав Іван Франко» – завідувач Білоославського музею Марійки Підгірянки Делятинської ТГ Василь Левицький, передмова «Драма Анни Франко-Ключко «Учителька» як творчий «поклін» Марійці Підгірянці, упорядкування і коментарі – Наталії Тихолоз. Відповідальний редактор – Богдан Тихолоз, верстка – Олександр Янюк, обкладинка – Ярина Чікало. У науково-популярному виданні обсягом семидесяти однієї сторінки використані документальні світлини із фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка та Білоославського музею Марійки Підгірянки на Прикарпатті. Книжка побачила світ за фінансової підтримки лісівника Василя Мельника із села Заріччя біля Делятина, у якому у родині дідуся о. Миколи Волошина минули дитячі роки Марійки Підгірянки.

Анна Франко-Ключко (1892– 1988) – українська письменниця, мемуаристка і громадська діячка, донька Івана Франка – народилася у Львові. У 1917 –1918 рр. працювала в установах УНР, у 1921 – 1939 рр. разом з чоловіком Петром Ключком жила і працювала на Закарпатті, а після окупації Карпатської України угорським режимом диктатора Міклоша Хорті родина 1939 року еміґрувала до Австрії та Канади. Анна Іванівна Франко-Ключко – авторка і мемуарної книжки «Іван Франко і його родина».

У передмові до книжки Анни Франко-Ключко упорядниця видання Наталія Тихолоз пише: «У час, коли українська школа у Карпатській Україні проходила складний етап становлення, коли не вистачало підручників рідною мовою і треба було віднайти точки опори для духовного будівництва краю, тексти Марійки Підгірянки як письменниці-освітянки, вимір її творчої особистості як учительки заповнювали прогалини усього того педагогічного процесу…» Тож п’єса «Учителька» – не тільки оповідь про Марійку Підгірянку та роль учительської праці у часи поневолення Закарпаття сусідніми державами, не лише змалювання автентики унікальних українських обрядових традицій і говіркової самобутності, а передовсім – образ прогресивного українського учительства і його національно-просвітницької ролі у часи перебування українців Підкарпатської Русі під владою Чехо-Словаччини. А Василь Левицький у промовистій післямові «Їх поєднав Франко» скрупульозно, цікаво і фахово описав біографічні деталі з життя подружжя Августина та Марії Домбровських, які пов’язували їх із Іваном Франком, що у рік 170-річчя від дня народження Каменяра надзвичайно актуально для розуміння величі його постаті. Також автор післямови, на мій погляд, вкотре розвіяв один із чисельних міфів про педагогиню і поетесу, який запровадили посіпаки радянського режиму, а творили приручені і прикормлені ідеологи-богоборці, ховаючи за ним її любов до Бога і України.

Зокрема Василь Левицький спростував безпідставні висновки кон’юнктурних дослідників творчості поетеси про її нібито атеїстичні уподобання. А використав для своїх висновків не спосіб огульних заперечень, а найкращі і найсильніші аргументи – конкретні факти з опертям на архівні джерела. Прочитавши наведені рядки, переконаний, читачі самотужки зроблять висновки: «Із самого дитинства на виховання Марійки – майбутньої поетеси мав вплив її дідусь-священник Микола Волошин та її чотири тітки (усі заміжні за священниками). Та найбільше вона любила й цінувала серед своїх чотирьох вуйків-священників вуйка о. Івана Попеля, який мав парафію у Довгополі Верховинського району, що на лівому березі Білого Черемошу. У нього вона часто гостювала, брала читати книжки з його великої бібліотеки. Залюбки від цього прогресивного священника слухала про Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Івана Франка, котрі під час подорожей Гуцульщиною зупинялись у його домі… Знаємо, що Августин і Марійка сповідалися і вінчались у церкві с. Уторопи на Косівщині, в якій служив о. Кобринський. Їхніх синів, Остапа й Романа, хрестив у церкві села Рибне, біля Кут над Черемошем, священник о. Юліан Герасимович…».

У контексті виходу друком книжки «Учителька» і відповідно поповнення нею як експонатом експозицій Білоославського музею Марійки Підгірянки я щонайперше відзначаю продуктивну тяглість праці сучасників для збереження у Білих Ославах на Прикарпатті живої пам’яті про Марійку Підгірянку. Їхні старання для повернення Україні цілісного і правдивого образу великої землячки – народної учительки і української поетеси – я б образно і стисло означив однією фразою: «Від Василя – до Василя». Справу гідного подвижника – педагога і краєзнавця – світлої пам’яті Василя Степановича Слезінського продовжив, активізував, розширив і сьогодні достойно провадить інший білоославський подвижник – завідувач Білоославського музею Марійки Підгірянки Василь Юрійович Левицький. І видання книжки «Учителька» за його ініціативою – це не тільки новий штрих до портрета Марійки Підгірянки, а й яскраве свідчення про творення сучасними нащадками живої пам’яті про Учительку і непроминальну цінність її уроків українськости.

І як добра порада владним функціонерам культурного розвою Прикарпаття: таких неспинних трударів – панів і рабів музейно-краєзнавчої справи, як Василь Левицький із Білих Ослав, можна в області, образно кажучи, на пальцях однієї руки порахувати, тож треба гідно відзначати їх ще за життя і у розквіті творчої наснаги.