Нещодавно в Івано-Франківську відбулася презентація дебютної збірки віршів та оповідань «Дорогами пам’яті» Людмили САМОРІЗ (Емілії Турак). Ця подія відкрила талановитій лікарці, поетці, етнологині й художниці – уродженці обласного центру й жительці села Пукасівці Галицької ТГ – двері до «Літературної світлиці» нашого часопису. Поетично-прозова книжка побачила світ у видавництві «Лілея-НВ» за редакцією Ірини Шалкітене і з передмовою Тараса Прохаська «Як бігають діти? Отак».

Лауреат Шевченківської премії відомий прикарпатський письменник і журналіст Т. Прохасько так пише про творчі первомости авторки: «Це дуже важливо, що її мелос – те, що базове, що ще глибше від слів і навіть образів – раптом витягує з мене самого ті мотиви, які насвистував у дитинстві. Відроджує спогад про дитинну радість – я є у світі, такого, як я, ще не було, тож і ще ніколи не було такого світу. І я собі щось насвистую…».

Вчитуючись у верлібри Людмили Саморіз (а її твори свого часу друкували і в газеті «Рідна земля», й у літературному збірнику працівників охорони здоров’я Прикарпаття «Серця білих янголів»), відчуваю: її вірші – це не просто рефлексії про минулі роки, а передовсім глибока філософія життя:

У кожного письменника чи письменниці – свої і джерела, і колиски творчого слова, а відтак – і його вага. Чому ж Л. Саморіз, попри те, що є авторкою лише однієї книжки, нині вважає літературну творчість – художнє слово – своїм порятунком?

– За професією я лікарка, а вже відтак поетка, – розповіла Людмила Михайлівна. – Спочатку працювала інфекціоністкою, дільничною педіаторкою, а насамкінець – гастроентерологинею в Івано-Франківській обласній дитячій клінічній лікарні. Мені здається, що я щаслива від свого народження, бо народилась у сім’ї Сав’юків – Богдани й Михайла.

Мої батьки дуже любили одне одного. Мама була відомою кравчинею, а батько, попри любов до хірургії, медиком не став, а працював учителем фізкультури – треба було заробляти для сім’ї. Мої мама й тато зі своїми батьками вимушені були переїхати до Івано-Франківська після того, як у березні 1944 року село Пукасівці спалили дотла посіпаки німецьких фашистів – угорські загарбники. Зігнали жінок і дітей у школу, туди ж загнали й худобу – планували підпалити будівлю. Але жителі села, серед яких був і мій дідусь Григорій Турак, повідомили вчасно вояків УПА, і людей відбили.

Мама розповідала, як посеред ночі, у холод та негоду, вони – голі й босі – повзком і канавами пробиралися за кілька кілометрів у сусіднє село Блюдники. Мої дідусь і бабуся були чудовими оповідачами й свого роду поетами. Недарма у селі дідуся називали «філософом», а бабуся всі родинні події відтворювала у приповідках і піснях. Після трагедії у Пукасівцях вони переїхали в Івано-Франківськ – у комірне (орендоване житло, – авт.), а відтак, заробивши гроші, знову повернулися в село і відбудували своє обійстя.

Повоєнне життя було настільки важким, що дідусь із бабусею вимушені були відправити мою майбутню маму в 14 років до Івано-Франківська. Мій батько походив із гідної інтелігентної родини, де понад усе цінували науку й знання. Він розповідав, як у голодні роки замість вечері дідусь читав їм, дітям, історію України. Коли я програвала батькові у шахи, то мала «заплатити» за це читанням української поезії. У нас Тарас Шевченко завжди був на чільному місці, як Біблія. З кожного відрядження батько привозив сумку книжок. Поки батьки вчилися, я зростала у селі в бабусі з дідусем. Завдяки їхнім розповідям усе нереальне оживало і ставало реальним. Я ті часи частково описала у своїй першій у житті книжці поезії і прози «Дорогами пам’яті».

– То звідки у Вас проросла така глибока любов до творчого українського слова?

– Думаю, що початки моєї любові до українського слова – у родинній колисці, адже зростала на оповіданнях і мудрості дідуся й бабусі, батька й мами. Від них ніколи у житті не чула поганого слова. А ще я багато читала. Мої перші римовані рядки з’явились у шкільному віці – у десять чи дванадцять років, коли навчалась у школі №4 м. Івано-Франківська.

З особливим пієтетом і великою вдячністю згадую свою вчительку української мови та літератури Дануту Михайлівну Пилянську. Вона організовувала виставки учнівських творів і підтримувала мої віршовані проби пера. Знала кілька іноземних мов. А також з огляду на свій складний життєвий досвід радила мені не виносити приватне життя на люди. А у старших класах я навчалася вже у школі №2 на вулиці Івана Франка. До нас учителі зверталися тільки на «ви». Така шляхетність завдяки родинним цінностям для мене була звичною.

– Чи писалося Вам у старших класах?

– У ті роки я мало писала, зате багато малювала і навіть мріяла про вступ у Львів на відділення художньої графіки. Але батько порадив вступати на медицину. То я й склала іспити в Івано-Франківський медінститут.

Дуже любила вчитися і часто читала свої вірші на вечорах. Їх друкували у стіннівках. Звісно, мої твори були примітивні, а дехто навіть іронізував, що, мовляв, щоб стати поеткою, треба закінчувати спеціальні навчальні заклади. Була відтак у моїй творчості пауза – робота, одруження, дитина... Але навіть тоді писала казки для свого сина Михайла. Назбирався цілий збірник – головно про мурах. Згодом працювала у різних, образно кажучи, глухих селах Прикарпаття. Бо куди ще направлять на роботу фахівця без знайомств? Завжди доводилося спілкуватися з дітьми, а для цього лікарці потрібно бути цікавою співрозмовницею – чи віршик малечі прочитати, чи оповідання розповісти тощо. Відтак почала все це записувати. Коли ці твори показувала своїм колегам-медикам, то вони не могли зрозуміти, як у мені поєднуються суворість лікаря і крила дитячого світу. Але важливо, що ті казки були переважно дідусеві чи бабусині й українські – про українське життя. Я переконана, що тільки медикаментами не можна дитину вилікувати.

– Яким був шлях до читачів Вашої книжки «Дорогами пам’яті»?

– Ідея видати книжку народилася ще зо двадцять років тому. Твори писала і складала у шухлядки. Повертаючись додому після важкого дня, сповненого людських страждань, я віднаходила порятунок у поезії – натхненниці до творчості. Втомлена, сідала на лавочку – і враз, наче від подиху вітру, мене обіймали крила Парнасу. Слово мене рятувало й допомагало дарувати надію іншим.

Так, саме слово для мене було і є спасінням. Слово поетичне рятувало від життєвих страждань, крізь які доводилося проходити, мов через грань, – проходити, аби не обпектися й не отруїти душу, не дозволити серцю закам’яніти. У всьому довкола я бачила поезію, що мене переносила у чарівний світ любові та миру, і наступного дня я ніби відроджувалася чи воскресала. І могла знову нести людям надію. У книжці «Дорогами пам’яті» зібрала всі свої вірші і той десяток оповідань, щоб донести до читачів цілісність своїх емоцій.

Як і в багатьох поетів, серед моїх творів є не лише вірші про світле й прекрасне, а й такі, що віддзеркалюють складні переживання. Я більше вважаю себе поеткою, ніж прозаїчкою. Якось з однією із моїх пацієнток ми розговорилися про поезію. Вона була подивована і запросила мене відвідувати творчі майстерні міжрегіонального поетичного клубу «Об’єднані словом» при часописі «Галичина». Так я потрапила у свій світ – у простір поезії, як у казку. Адже колеги не завжди розуміли і були ніби заворожені серцем – не чули мене і не бачили, коли намагалася прочитати свій вірш. Мені було дуже боляче. А в «Об’єднаних словом» я оживала і страх покидав.

Це був 2013 рік – ще тоді я вирішила видавати книжку. Але в Україну прийшла війна, і у моїй родині також з’явилися різні складні обставини. Та попри все мені писалося, і я знову все складала у шухляду. А коли забракло шухляд, почала шукати людей, які допомогли б видати книжку. І моїми першими порадниками були друзі-літератори, з якими познайомилася в «Об’єднаних словом». Я просто скуповувала їхні книжки і читала.

Якось біля книжкового лотка познайомилась із жінкою з Калуша, яка продавала свої видання. Вона колишня вчителька і якийсь час жила в Італії. Почувши мій вірш, сказала: «Вам потрібно видати книжку!» Розумієте, та жінка готова була видати мої вірші у Калуші. Але минуло ще 13 років, поки моя дебютна збірка прийшла до читачів. Час злітав, а я постійно вчилася.

– А коли Ви повернулися до реалізації свого задуму?

– Торік. Я взялася класифікувати власні твори, бо війна вносила свої корективи. Розуміла, як усім тепер важко, тому прагнула, щоб моя книжка дарувала радість, а не ставала додатковим емоційним тягарем. Образно кажучи, війна посортувала мої твори. І навіть не війна, а люди, які попри все продовжують жити, творити й віднаходити мир для серця. Бажаю гарного майбутнього всім, хто виживе і перейде через сучасні випробування воєнного часу. І прагну дарувати людям надію на краще, а не постійно оспівувати біль, сльози і кров. Переконана, що українським захисникам на фронті більше потрібні позитивні й обнадійливі мотиви у літературних творах.

– Хто, образно кажучи, найперше благословляв у світ Вашу книжку-первістка?

– Мій син Михайло, якого ми назвали на честь і батька Михайла, і мого дідуся Михайла, і стрийка Михайла... І у моєї бабусі Пелагеї батько також був Михайло. Очевидно, архистратиг Михаїл був і є нашим першим родинним охоронцем. Син допоміг мені з комп’ютерною графікою. А ілюстрації – мої малярські роботи. Передмову до книжки написав Тарас Прохасько. Він для мене як філософ Діоген, як Сковорода.

Ніколи не думала і не мріяла, що так розпорядиться доля і моя перша книжка вийде друком із передмовою лауреата Шевченківської премії і такого знаного письменника й журналіста. Я його називаю «світлом» на моїй письменницькій дорозі. Думаю, що це все – Божий промисел. Я завжди хотіла познайомитися з Тарасом Прохаськом. Водночас і страшно було, бо думала, що він одразу викине всі мої творіння у смітник. Натомість його передмова до книжки додала сили моїм творчим крилам. Але я дуже спокійно ставлюся до літературної критики. Скільки читачів – стільки й бачень.

– Про що ще хочете написати?

– Дуже мрію створити прозовий твір про Першу світову війну і 30-ті роки минулого століття – про життя за Австро-Угорщини до 1939-го. То мав би бути художній твір про життя наших дідусів і бабусь. Збираю матеріал і працюю в архівах. Жага пізнання свого часу повела мене у львівські архіви. Якби я їх не відвідала, то ніколи не зрозуміла б сучасних реалій. Те, що сьогодні відбувається в Україні, мені відкрилося ще багато років тому – у Львові.

– Вітаю Вас, Людмило Михайлівно, з письменницьким дебютом і бажаю подальшого творчого окрилення у письменстві.

– Дякую.