На все Божа воля. Уперше за час існування цього редакційного проєкту «Літературна світлиця» приймала гостей просто неба. Так склалося, що ми з жителькою села Братківці Івано-Франківської ТГ поетесою Аллою ВАСИЛИШИН провадили свою розмову на паркувальному майданчику одного з відомих торговельних центрів Івано-Франківська. Чому? Попри відкритість сердець працівників закладу і відсутність ментальних перешкод, фізичні бар’єри, тобто непристосованість приміщень для жінки з інвалідністю на візку, не дозволили нам усамітнитися в якомусь куточку просторого ТРЦ для спілкування. А спонукою до запросин і знайомства з творчинею українського поетичного слова став вірш «Притча «Два Хрести», який увійшов до її книжки «Там, де живе надія» (2025) і який наводимо далі. Правда, сама авторка вважає себе трішки блогеркою і людиною, яка лише зрідка пише вірші.

З творчої метрики

Алла Василишин у 2012 році стала лауреаткою Миколаївського мистецького конкурсу для людей з інвалідністю «Перлини Півдня». Бере участь у мистецькому інклюзивному проєкті «Мистецтво Нескорених» для воїнів з інвалідністю Івано-Франківщини.

– Алло, не сприйміть сказане за комплімент, але під час спілкування я так і не відчув у Вашій мовленнєвій мелодиці, що Ви родом не з Прикарпаття…

– Так, народилась я у невеличкому південному містечку Вознесенську на Миколаївщині. Спочатку навчалася у звичайній українській школі, а відтак через прогресування недуги, образно кажучи, пересіла з-за шкільної парти в інвалідний візок – уже з п’ятого класу перейшла на домашню форму навчання. Адже пристосовувати шкільні кабінети у забудовах ще радянських часів для таких дітей з інвалідністю, як я, ніхто не мав намірів. Тож учителі приходили до нас додому і проводили зі мною уроки.

Одним із таких, хто назавжди залишиться учителем з великої літери у моєму житті, був світлої пам’яті Степан Гусак. Він працював завідувачем навчальної частини школи, а після виходу на пенсію в нього з’явився надлишок вільного часу і він ще активніше заопікувався моїм навчанням. Хоч був викладачем фізики й математики, але навчав мене також історії, географії, української мови та літератури, любив театр і захоплювався гумором, писав вірші й гуморески. Звісно, не всі учителі горіли бажанням приходити до нас додому і проводити зі мною уроки. А Степан Андрійович часто просив мене вичитувати його твори – зважав на думку читачів. Образно жартуючи, я працювала у нього читачкою. Ми допомагали одне одному. Учитель часто приносив мені книжки. І з-поміж поетичних видань першою була книжка Лесі Українки. Думаю, Степан Андрійович зробив це з умислом – аби я зрозуміла, що за жодних життєвих обставин не слід опускати рук. Адже найперше він прочитав мені вірш Лесі Українки «Сontra spem spero!», що у перекладі з латини означає «Без надії сподіваюсь!». Цю поезію я згодом перечитувала дуже часто. Ще тоді добре зрозуміла, що слово для мене – це цілющі ліки, і я сама зобов’язана лікувати себе словом.

– Чи бува не у часі спілкування зі своїм учителем Ви відчули натхнення і бажання творити?

– Не зовсім так. Свій перший вірш я написала ще у дев’ятому класі. Добре пам’ятаю, як тоді Степан Андрійович делікатно порадив мені не поспішати, а дати моїм творам час відлежатися: мовляв, чогось їм ще бракує, тож наразі краще не писати. І після тієї розмови я два роки не писала поезій. Відтак вправлялась у прозі й навіть вигравала деякі конкурси. Після закінчення школи працювала у продуктовому кіоску, а потім стала підприємицею. Робота тоді відігравала для мене велику роль і була дуже важливою для мого самоствердження у житті.

Пізніше вивчилася на бухгалтерку. Саме тоді відчула, як мені бракує вчителя, з яким спілкувалася з п’ятого класу по п’ять-шість годин щодня. Степан Андрійович писав вірші і мав величезну бібліотеку, приносив мені різні словники. Тож мене й потягло писати вірші, тому що закінчилася школа і надзвичайно забракло спілкування з учителем. А творчість давала привід бачитися зі Степаном Андрійовичем. Я писала у зошит вірші і приносила йому для редагування. Якось мій учитель аж просльозився після читання деяких рядків – очевидно, за кілька років і мої поетичні проби стали вартими уваги хоча б для редагування.

Так мій учитель після закінчення школи став моїм другом. І ми дружили аж до відходу Степана Андрійовича у засвіти. Також разом відвідували літературне об’єднання любителів поезії «Веселка» у Вознесенську й організовували літературні вечори. Мені з набагато старшими людьми було тоді дуже затишно: ніколи не бракувало душевного тепла й підтримки у поетичній творчості.

– А як у Вашому житті з’явилося Прикарпаття?

– Як і кожна людина з інвалідністю, я також потребувала медичної і реабілітаційної підтримки. А працюючи у кіоску, мала не лише державні путівки в санаторії для підтримки здоров’я, а й можливість придбати їх і за свої кошти. Так потрапила у санаторій імені академіка Миколи Бурденка у Криму. Саме там і зустріла мене моя доля – в їдальні познайомилася зі своїм Василем із села Братківці поблизу Івано-Франківська, теж людиною з інвалідністю. Спочатку ми просто дружили, а наступних років знову зустрілись у санаторії. Я подумала, що то, напевно, знак долі, якщо Боженька нас постійно зводить на такій далекій відстані від наших місць проживання. Так і сталося. Все відбулося дуже стрімко – я приїхала на Прикарпаття, відтак Василь – на Миколаївщину, а далі – родинна згода й весілля.

Так ми стали подружжям. І сьогодні наша сім’я живе у Братківцях – ми з Василем, донька Діана і син Назар. Найбільше мені писалося й пишеться, коли я до себе прислухаюсь. А закохані слухають не себе, а стукіт серця того, хто на них дивиться з любов’ю. Тож, звісно, у часі знайомства зі своїм майбутнім чоловіком я хоч і писала вірші, але то головно були рядки для нього. Ми одинадцять років прожили з Василевими батьками, а тепер маємо свій будинок, відповідно облаштований за нашими потребами. Я безмежно вдячна родині чоловіка за розуміння, підтримку й велику допомогу, а головно – за любов.

– Якою була дорога до читачів Вашої дебютної книжки «Там, де живе надія»?

– Я людина не амбітна, але самокритична. А спонукали мене до видання книжки віршів мій Василь і його батько – Василь Іванович. І я подумала: а чому й ні? Хоч не вважаю себе людиною, яка пише дуже гарно. А до виходу у світ книжки «Там, де живе надія» у мене була ще й надзвичайно занижена самооцінка. Перші мої поетичні твори можна назвати поезією лікування. Я люблю притчі. І мені здавалося, що саме там зможу одержати відповіді на свої найбільш наболілі питання. Чому я? Чому це сталося саме зі мною? Чим я завинила перед долею? Відповіді на свої життєві питання я знаходила у притчах – й перетворювала їх у вірші.

На початку 2014 року у моєму житті був дуже депресивний період – час самоаналізу й переживань. Бо війна є війна. Було боляче за деяких своїх родичів, які там, «за поребриком», попри всі мої аргументи й запевняння, вважали мене зазомбованою бандерівцями, а я не могла їх переконати у зворотному. Тепер ми не спілкуємося. Коли почалася війна, мені не писалося. Займалася дітьми, і страх за їхнє здоров’я був на першому місці: переживала, щоб їм генетично не передалися мої хвороби. Я важко боролася зі своїми внутрішніми страхами. А ідея книжки народилася тільки недавно – два роки тому. Бо так, без сумніву, захотів Господь.

Якось сталася оказія – всі мої вірші пропали разом з телефоном, де їх зберігала. Чоловік мене покартав і спонукав вірші викладати на своїй сторінці у фейсбуці й обов’язково видати окремою книжкою. У Братківцях по сусідству живе наша сільська бібліотекарка Оксана Яблонська. Якось Василів батько разом з Оксаною Валеріївною вирішили, що я маю видати збірку своїх поезій. І мені сказали збирати вірші докупи. Я ж думала собі: кому воно треба і хто ті книжки під час війни читає? А виявилося, книжки дуже потрібні, їх активно читають, і це важливо.

Ніколи не припускала, що звичайний вірш може знайти такі відгуки у людей. Мої читачі – то передовсім люди середнього й зрілого віку, які мають життєвий досвід переживань. Адже після виходу книжки у світ мені почали писати матері і дружини військових, а також вдови полеглих воїнів – просили писати й дякували за моральну підтримку своїми поезіями. Такі вірші справді були підтримкою для тих, хто у мирні дні чи у час війни не розумів чи не розуміє, навіщо несе свій життєвий хрест, якщо він дуже важкий, нестерпно непосильний. Та якщо Господь нам його дав, то, зрозуміло, для чогось він потрібен.

Тоді в моїх творах переважала тематика віри й надії, потрібності людини у час війни. На мої поезії відгукуються ті українці, які потребують моральної та духовної підтримки. Адже є велика різниця, коли «Не здавайся!» чи «Борися!» тобі каже здорова людина, і коли ці слова лунають від того, хто долає таку ж біду, як і ти, – людини з інвалідністю, простої й зовні немічної, але яка таки чимало пережила. Адже щоб зрозуміти біль іншої людини, потрібно самому його пережити. Мої вірші потрібні і мені, і моїм читачам. Вони мене лікували й інших оздоровлювали. Так триває і тепер. Це додає мені енергії, зокрема у творчості. Таким чином, вже й друга поетична книжка цьогоріч прийшла до читачів – «Чотири сезони душі. Жити попри все». Чому така назва? Бо я творила її чотири сезони. Ще хочу додати, що моя дебютна книжка «Там, де живе надія» має розділ «Притчі». Основна тематика – мої думки й переживання. Є вірші різних років і різноманітні життєві історії, твори про найдорожчих людей. Для мене дуже важливим є розділ «Мамина любов».

– Що Ви щонайперше кажете читачам своїми поетичними творами?

– Кажу передовсім, що ніколи не слід опускати рук, а попри усі свої життєві проблеми, нерозуміння оточення чи близьких, болі, розчарування чи невідомість треба йти вперед. Ніколи не треба зневірюватися. У книжці «Там, де живе надія» чи не кожен вірш – про надію, яку підтримую у собі впродовж усього життя. І ця надія постійно дає добрі плоди: я відчуваю Божу присутність у кожній миті.

Хто, наприклад, із людей з інвалідністю може бути переконаний, що знайде собі пару у житті? Буває, але це велика рідкість. Малоймовірно також, що хтось із людей з інвалідністю і моїм діагнозом може бути певним, що народить двох здорових дітей. Я ніколи не подумала б, що ми з чоловіком матимемо власну родинну оселю. Такі речі видавалися мені нереальними. Я пам’ятаю слова моєї бабусі Клавдії, яка колись казала мені: «Будеш ти, Алко, жити у чотирьох стінах самітницею, і добре, якщо тебе ще сестра догледе. А як не догледе, то відправить у будинок для немічних людей похилого віку…». Такою вимальовувалася доля чи не кожної людини з інвалідністю. Тож я була готова до того, що не все буде у райдужних барвах. І коли нічого не очікуєш від життя, то все те добре, що стається, виглядає як надзвичайно приємна несподіванка. Надія у людини повинна бути завжди. А у найтемніші і найстрашніші часи – як-от воєнних реалій – передовсім. Я щомиті живу надією і у своїх віршах намагаюся нагилити її іншим. Якщо є надія, то є й віра, бо вони – внутрішній стрижень людини, який нас тримає і дає можливість жити. Зневіра для мене – це найгірше, що може бути.

– Дякую, Алло, за Ваші відвідини «Літературної світлиці» і розмову, а щонайперше за те, що у час війни Божого Світла із сатанинською темрявою Ви своїми творами даруєте читачам, серед яких і я, незламні крила життєвої надії.

– Дякую Вам.