Серед поодиноких науковців, які вивчають музично-драматичну спадщину відомої української поетеси, педагогині і просвітниці Марійки Підгірянки з Білих Ослав на Надвірнянщині (тепер – Делятинська ТГ), 145-річчя від дня народження якої відзначили в Україні в березні цього року, – докторка філософських наук, професорка кафедри управління соціокультурною діяльністю, щоу-бізнесу та івентменеджменту Карпатського національного університету ім. В. Стефаника, заслужена артистка України Олександра КАЧМАР. Завдяки її дослідженням, що розкривають художню цінність, виховний потенціал та значення для сучасної української культури багатогранної творчості Марійки Підгірянки постать співачки Карпат ще повніше увиразнюється, позбувається надуманої ідеологічної периферійності, стає по-справжньому одуховненою…

Хоч пані Олександра й народилась у Коломиї, де її мама навчалась у педучилищі, свої шкільні та юнацькі роки майбутня науковиця прожила в місті хіміків. Тож вважає себе калушанкою, попри те, що нині проживає в Івано-Франківську.

– У Калуші я закінчила ЗОШ №3, а згодом – музичне відділення Коломийського педагогічного училища за спеціальністю «музичний керівник і вихователь дошкільного закладу», – розповідає вона. – У 1991 році то була нова і цікава спеціальність, яку я освоювала впродовж чотирьох років. До речі, вчилася на «відмінно» і одержувала стипендію саме імені Марійки Підгірянки. У Коломиї формувалась як особистість – і світогляд збагатився, і характер зміцнився. Це місто дало мені поштовх, щоб я стала тією, яка є. Саме тими роками я зрозуміла, що мистецтво – це не лише професія, а й покликання, здатне виховувати людину, пробуджувати її духовність і змінювати світ на краще. Власне, музичне відділення педучилища стало тією колискою, де народилася моя любов до мистецтва й утвердилося переконання, що культура здатна виховувати людину та змінювати суспільство.

Далі вступила на музичний факультет Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника і пройшла свою розмаїту дорогу від концертмейстерки до науковиці. Його деканами тоді були світлої пам’яті Василь Домбровський, а відтак Михайло Сливоцький. До речі, то були яскраві і великі постаті, які й досі ще належно не оцінено в музично-педагогічній спадщині краю. Ще студенткою співала у вишівському вокальному колективі «Гуцулочки», а згодом очолила співочий ансамбль «Гуцулочки Карпат».

Тепер я – докторка філософських наук, професорка, кандидатка педагогічних наук і доцентка Карпатського національного університету імені В. Стефаника. Тема моєї кандидатської дисертації «Педагогічна спадщина та громадсько-просвітницька діяльність Омеляна Партицького», а докторської – «Соціально-філософський аналіз феномену агресії соціокультурній динаміці».

– Чому і за яких обставин Ваші наукові зацікавлення, Олександро Василівно, зосередилися на постаті Марійки Підгірянки?

– Вперше ознайомилася з творами Марійки Підгірянки ще в Коломийському педучилищі, коли ми вивчали дитячу літературу. В мене були чудові викладачі української літератури – Ольга Сташків, Ганна Зварич та інші, які прищеплювали і виколисували у наших серцях любов до рідної книжки. Ми вивчали твори Марійки Підгірянки, а під час проходження педагогічної практики у школах на практиці навчали дітей її поезій.

Також свого часу активно досліджувала відомі особистості Калущини, зокрема життєві і творчі дороги Костянтини Малицької, Антіна Могильницького та інші. Цій проблематиці була присвячена й моя магістерська робота в університеті. А, як відомо, К. Малицька приятелювала з Марійкою Підгірянкою. Все пов’язано в часі. Десь тоді і вперше взяла до рук збірник творів Марійки Підгірянки «Україно, мій ти краю», покладених на музику івано-франківською композиторкою Авеліною Басовою.

Та й загалом кожен вірш білоославської поетеси, чи, як її ще називали, «співачки Гуцульського краю» або «несмілого дитяти Підгір’я» – як пісня. Пригадую слова «Співаночки мої любі, де я вас подію – понесу вас в полонину, з вітрами посію...» – то була перша пісня на музику А. Басової, яку ми вивчали свого часу на заняттях в педучилищі. Словом, творчістю Марійки Підгірянки зацікавилася ще під час навчання в Коломиї.

– Цікавитися й захоплюватися творчістю якогось автора – то одна справа, а досліджувати чийсь письменницький спадок по-науковому – мабуть, інша…

– Уже навчаючись в університеті, дізналася, що наш обласний театр ляльок, який до 1991 року носив ім’я радянського піонера Павлика Морозова, вже перейменували – назвали іменем Марійки Підгірянки. І це було правильним рішенням. Інша річ, що в радянські часи її завжди намагалися представляти як суто дитячу поетесу, акцентували на її віршах про природу та довкілля і цим мовби замазували велику самобутність та справжню глибину її письменницьких творів, а передовсім – замовчували національну, громадянську та просвітницьку роль поетеси і педагогині у формуванні національної свідомості українців як Прикарпаття, так і Закарпаття.

Тим часом Марійка Підгірянка була великою інтелігенткою, обдарованою талантами, шляхетною і сильною жінкою, а також добре володіла десятьма мовами. Її український дух не зломили ні австрійські табори, ні неволя. Якось я вкотре прочитала її оповідання «Малий Василько», написане 100 років тому, і відчула його актуальність у нашому часі війни з російськими загарбниками. Я читала твір, і в мене, без перебільшення, сльози котились обличчям.

Або візьмімо її драматичну поему «Мати-страдниця». Всі жахіття, описані там, тривають на нашій землі й сьогодні, а історія, на жаль, ніби повторюється… Якось мене зацікавила наукова конференція в Харкові, присвячена дитячій театральній спадщині України. І я вирішила взяти у ній участь. Хоч матеріалу у мене було достатньо, та вирішила його оживити, і керівники Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки мені посприяли. Тож я виступила на конференції і розповіла про те, як свого часу режисер і професор Харківського національного університету, заслужений діяч мистецтв України Олександр Інюточкін, два роки працюючи в Івано-Франківську, поставив у ляльковому театрі п’єси Марійки Підгірянки «У чужому пір’ї» і «Вертеп». Був на тому форумі й Олександр Олександрович, і він поцікавився долею означених постановок за її творами, які було гідно відзначено й на міжнародному рівні. Професор після конференції мені зателефонував і запропонував спільно написати статтю «Музична драматургія вистав за творами Марійки Підгірянки у контексті розвитку українського театру ляльок». У цій спільній роботі я вперше розкрила поняття музичної драматургії, яке започаткував у науці О. Інюточкін.

– Наскільки я розумію, до Вас із паном Олександром цієї теми у творчій спадщині Марійки Підгірянки ніхто з науковців не торкався?

– Так, жоден науковець її не досліджував. До написання статті я насамперед відвідала Білоославський музей Марійки Підгірянки, де познайомилася із його засновником і завідувачем Василем Левицьким, а також із громадською активісткою Тамарою Лейбюк, завдяки якій Марійка Підгірянка у першому і єдиному пам’ятнику їй повернулася в рідне село – Білі Ослави.

Ці люди так люблять свою справу з популяризації імені Марійки Підгірянки, що цілковито віддаються цій громадській благодійній праці. Ми чудово поспілкувалися про три п’єси авторки – «У чужому пір’ї», «Вертеп» і «Святий Миколай на Підкарпатській Русі», які свого часу були поставлені професійно у театрах Івано-Франківська та Ужгорода...

Також я добре простудіювала інші твори Марійки Підгірянки. Спілкувалась і з художньою керівницею театру ляльок в Івано-Франківську Любов’ю Литвинчук, яка свого часу працювала з О. Інюточкіним. Вона розповіла мені дуже багато цікавих речей про музичне сценічне оформлення творів Марійки Підгірянки – використання колядок, пісень, а також уперше – плачів Рахилі. Я познайомилася з акторкою Галиною Савчин, яка брала участь і озвучувала ролі в постановках, дізналася про велику роль художника Миколи Данька, який зробив ляльки не тільки українськими, а й неповторними.

Цікаво, що під час постановки «Вертепу», який авторка означила як сценічний образок у трьох діях, на сцені в Івано-Франківську використовували багато колядок – як гуцульських, так і покутських. Адже починається вистава імерсивним театральним прийомом, за якого актори здійснюють вихід на сцену із глибини глядацької зали й виконують коляду «Радість нам ся явила...».

Такий режисерський хід не тільки руйнує умовну межу між сценою і глядачами, а й актуалізує традицію живих автентичних українських костюмів, які підсилюють етнокультурну репрезентацію і занурюють у символічний простір Різдва. Звучала й цікава колядка: «Їдуть бойки на санях, а гуцули – в кресанях, поліщуки – в личаках, а кияни – в чобітках. Їдуть-їдуть з України до Господньої Дитини – дари, дари, дари Малому везуть...».

Новаторство О. Інюточкіна і в тому, що він свого часу запровадив у постановці вистави використання елементів народного плачу чи голосіння, які розширюють її емоційно-смислову палітру і вводять мотиви трагічності й передчуття страждань, що корелюються з біблійним сюжетом. А голосіння як жанр традиційної обрядової культури характеризуються імпровізаційністю, речетативністю і підвищеною емоційною експресією, що контрастує з гармонійними формами обрядового співу.

Відомо також і про варіант «Вертепу», написаний 1918 року для дітей-сиріт української гімназії в австрійському таборі, але який так і не було надруковано, тож його рукопис перейшов до таборової бібліотеки і не зберігся. Отже, у постановників п’єси була можливість по-різному інтерпретувати твір на сцені. Марійка Підгірянка свого часу зазначала, що її «Вертеп» активно використовували у школах і на просвітницьких майданчиках. Ось чому, на наше переконання, збереження таких творів має велике значення для підтримки української культури і традицій та передачі їх наступним поколінням.

– У чому першина чи новизна Вашого наукового дослідження драматичної спадщини Марійки Підгірянки?

– Новизна – у музичному оформленні сценічних вистав і у режисерських нововведеннях О. Інюточкіна. А також я вперше у своїх наукових дослідженнях творчості Марійки Підгірянки на передній план вивела музичну драматургію, тобто не поезію, а музику. Ця тема у Підгірянкіані не те що мало вивчена, а й загалом не досліджена.

До речі, В. Левицький під час нашої зустрічі у Білих Ославах зазначив, що також працює над вивченням музичної спадщини Марійки Підгірянки. Тож мої спостереження – це тільки початок. Але вони відкривають нові можливості для осмислення цієї маловивченої сторінки національних мистецьких надбань. Тим паче, що твори нашої краянки такі мелодійні, що легко лягають на музику. Правда, чомусь, окрім А. Басової, ніхто не писав і, наскільки я знаю, не творить мелодій на слова поетеси.

Були у театральних постановках і осучаснені музичні обробки композитора Віктора Маника та використання теперішніх вокальних колективів і вокалістів. Я не переконана достеменно, чи володіла поетеса грою на якихось інструментах, але думаю, що так, адже виховувалась у шляхетній українській родині в національному дусі. Знаю, що вона мала чудовий голос і добре співала. До речі, у «Вертепі» в постановці О. Інюточкіна використано різні народні інструменти, які підсилюють колорит карпатського краю.

Думаю, що завдяки моєму науковому дослідженню можна краще і глибше пізнати постать Марійки Підгірянки. Проведені дослідницькі спостереження були новими та цікавими передовсім для мене як науковиці, і через те я намагалася в них заглибитися. А позитивні відгуки на статтю заохочують до подальшої праці. Мене завжди цікавили і цікавлять постаті, які творили і творять українську історію. І Марійка Підгірянка – серед таких. Маю життєве кредо, якому намагаюся ніколи не зраджувати у своєму житті: «Через науку пізнавати людину, через мистецтво виховувати душу, через культуру утверджувати мир»…

Насамкінець хочу публічно подякувати Олександрі Василівні – сподіваюсь, і від імені читачів газети також – за її наукові дослідження, що відкривають нові риси яскравого образу носійки і піїтки українського національного духа – великої Марійки Підгірянки.