Перші іграшки з каменю, глини і дерева були відомі ще з доісторичних часів. А виготовляли їх передовсім з релігійними, захисними та навчальними цілями. Виробляти ж іграшки на замовлення для забав розпочали в ХVI cт. Доведено, що такі вироби ручної роботи мають особливу енергетику, адже зберігають тепло рук, емоції та настрій майстра-лялькара, який їх створив. Такі властивості іграшкового хендмейду (від англ. handmade, що позначає вироби ручної роботи, створені без використання масового фабричного виробництва чи автоматизованих технологій, – ред.) – передавати позитивну енергію творення, слугувати засобом очищення від емоційного негативу і стресів, розвивати дрібну моторику тощо, у часі війни, як офіційно підтверджує медична наука, мають велике терапевтичне значення.

На Прикарпатті забавкарство – давнє традиційне народне ремесло з виготовлення дитячих іграшок – не занепало. Але відчутно змінилися його сенси й цілі – забавки у наш час виготовляють суто як засоби для розваг, а не навчальні, релігійні чи захисні речі-предмети, як у давнину. Зате вигранились інші цікаві властивості забавок ручної роботи – здатність передавати позитивну енергію і виконувати терапевтичну функцію.

Центрами з виготовлення дерев’яних іграшок ручної роботи з розписом чи різьбленням є місто Косів, а також Яворів і Космач та інші навколишні гуцульські села. Але серед відомих прикарпатських майстринь і майстрів з виготовлення іграшок ручної роботи – не тільки представники Гуцульщини, а й Покуття, Бойківщини та Опілля.

З-поміж тих, хто свого часу творив чи сьогодні творить забавковий світ краю, відомі імена Марії Петрів із Брустурів та Алли Левицької із Прокурави Космацької ТГ (сирні іграшки), Ірини Чик з Тлумача (містичні ляльки), Ірини Борин із Радчі Івано-Франківської ТГ (в’язані іграшки), Тетяни Лук’янчук із Калуша (новорічні іграшки), Вікторії Масляк з Івано-Франківська (в’язані іграшки), Богдана Савляка з Івано-Франківська (полімерні міні-ляльки), Наталії Андибур із Калуша (різдвяні та великодні іграшки-солодощі), Володимира Рожнова з Івано-Франківська (керамічні іграшки), Олександра Дутки з Богородчан (іграшки з металу), Мирослави Балазюк з Вигоди та Інни Дембовської і Валентини Якимович – із Коломиї (іграшки з соломи), Лілії Синишин із села Павлівки Ямницької ТГ (іграшки зі шкіри).

Ми ж у рамках редакційного проекту «Людина у війні» познайомимо наших читачів з майстринею унікальних тканинних забавок Оксаною ГРІНБЕРГ з українського географічного і етнокультурного регіону Надпоріжжя, яка тимчасово проживає у Калуші на Бойківщині. Жінка має статус внутрішньо переміщеної особи, адже після повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну 2022 року вимушена була переїхати з Нікополя на Дніпропетровщині у порівняно безпечніший тиловий регіон. На Прикарпатті спочатку доля її повела у далеке гірське село Вишків Вигодської ТГ, а відтак – і до Калуша.

Вироби ручної роботи О. Грінберг – чи то завзяті вусаті котики у національних барвах, тканинні книжки для розвитку дітей, чи безстрашні янголи-охоронці воїнів-захисників або картини у техніці арт-квілт (артквілтинг – сучасне текстильне мистецтво, де клаптики тканини, нитки та голка замінюють фарби та пензель, – ред.), як і все розмаїття унікальних тканинних іграшок, – то не просто її тимчасове захоплення чи хобі, а справа життя, яку жінка започаткувала та провадила ще у рідному місті і вже не один рік продовжує на Прикарпатті.

Чи думала вона – медсестра за фахом – до повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну, що її тканинні іграшкові вироби ручної роботи у часі війни будуть не тільки годувати сім’ю і приносити естетичну насолоду покупцям, а й стануть своєрідною дотиковою терапією? Адже психологи стверджують, що завдяки взаємодії тканини зі шкірою людини і таким чином створюваний тактильний комфорт тканинні іграшки позитивно впливають на самопочуття, настрій і сприйняття реалій. Тож дитячі забавлянки у часі воєнних реалій виконують не тільки естетичну функцію, а й заспокійливу, образно кажучи, роль звичайної валер’янки.

…Сучасний дизельний рейковий автобус «Івано-Франківськ – Стрий» дзвінко звістує про своє прибуття і неквапом зупиняється на залізничній станції «Калуш». Мандруємо у виставкову залу комунального закладу «Музейно-виставковий центр Калуської міської ради», розташовану на вулиці Дзвонарській, яка влітку немилосердно привабливо пахне квітами аліссума – у народі «бурачками» чи «бородавниками». Саме сюди – свідомо чи підсвідомо – в осердя колишньої «маленької Палестини», як ще майже вісімдесят років тому називали Калуш, запросила мене пані Оксана на наше перше творче побачення і забавкові оглядини.

– Нас іще називають козачками, адже на території Нікопольщини у давнину було п’ять козацьких січей, – розповіла Оксана Грінберг. – До речі, я не просто через війну поміняла «місто трубників» на «місто хіміків». Адже Калуш і Нікополь – давні міста-побратими. Наш міський голова приїжджав до Калуша, і діти з Нікопольщини часто відпочивають у громаді. А я приїхала у місто, тому що втікаючи від війни, сюди найперше переселилася з Чернігівщини моя тітка.

Я ж народилася у селі Крутий Берег, а зростала у Ложкарівці. Ми з чоловіком Владиславом, який працює на заводі в Нікополі, виховуємо двох синів – Кирила і Матвія. А лялькарство, попри те, що я майже п’ятнадцять років пропрацювала медсестрою, – зі мною все життя від малих літ, тож воно і моє улюблене заняття, й ремесло.

У селі я працювала, а зі своїм улюбленим заняттям ховалася від батьків, та й згодом і під час роботи медсестрою вишивала чи гачкувала крадькома. Бажання до творчості, напевно, вбудоване у мені – я не можу і не хочу його позбуватися. Це – родове. Моя мама добре шила на машинці. А всі мої бабусі були чудовими рукодільницями – вишивальницями і швеями. У батьковому ж родоводі одна бабуся ткала килими, а інша чудово вишивала. Я в цьому виросла. Але ніколи не могла собі уявити, що колись займатимуся шиттям, вишиванням та іншим рукоділлям, а тим більше – тканинним лялькарством. Я ніколи й ніде не вчилася такого ремесла – самоучка, яка зберегла родинні обдарування.

– Чи довго Ви, Оксано, ховали свій талант від чужих очей?

– Невдовзі я таки наважилася вийти на люди і почала викладати світлини своїх виробів у соцмережах. Перші мої проби – лінія «Равлики Тільда». Стиль Тільда – популярний напрям, що означає створення текстильних інтер’єрних ляльок та іграшок з особливими рисами. Але всі викройки виготовляла сама і на свій смак. Спочатку у своїй творчості орієнтувалася на тканинні іграшки, а вже згодом пошила першу тканинну книжку і вважала, що то вже гідний виріб, який не встидно показувати людям. А продавши книжку, зрозуміла, що можу заробляти своєю творчістю на життя.

Так лялькарство стало моїм захопленням, яке почало приносити заробіток. Коли я перебувала у декретній відпустці з другим сином – Матвійком, і в мене вивільнилося багато часу, то цілковито поринула у творчість. То був поклик душі – і я не змогла себе зупинити. Відтоді я більше медсестрою не працювала, а почала заробляти своєю творчістю. Мій чоловік працює на заводі у Нікополі, часто під обстрілами. Саме завдяки Владиславу, який нас усім забезпечує, я можу творити і почуватися комфортно у Калуші.

– А Ви знали щось про лялькотерапію до приїзду на Прикарпаття?

– Ні, не знала і відповідно не думала. Часто так буває. У мене в Нікополі була своя майстерня, але в роботі я більше ставила на бізнес – на продаж виробів. А коли почалася війна, то про який бізнес можна було думати, – треба було бути із шестирічним сином. Нікополь тоді заполонили переселенці. Й ми зорганізували благодійні майстер-класи для дорослих і дітей. Та й нікопольські діти, які не ходили у школу, а займалися дистанційно, також потребували спілкування, тож приходили до нас. Відтак батьки часто дякували мені за те, що завдяки виготовленню іграшок їхні діти вийшли із депресивного стану.

Так я усвідомила роль лялькотерапії на практиці. Діти розкривалися, заспокоювались і починали спілкуватися. Про терапевтичне значення лялькотерапії я інколи образно й жартома кажу «забавлянки – замість валер’янки». Душа відпочиває, коли творить. Ми працювали з натуральними тканинами, а починала я з ляльок-мотанок. Нитки також вибираю натуральні, тільки мережива – здебільшого синтетичні. Та й з такими матеріалами приємно працювати.

Для виготовлення іграшок надихаюся чудовими картинками з інтернету. Але не повторюю чужі образи, а завжди творю свої. Здебільшого – вручну, але основу шию машинкою і відтак її вивертаю та наповнюю синтепухом, легким, м’яким і безпечним, який не викликає алергії. Насамкінець дошиваю все тільки руками. Виготовлення котиків чи лисичок – дуже складний майстер-клас. Тож для таких занять роблю заготовки, щоб відтак не витрачати надто багато часу на виготовлення. А працювати з ляльками-мотанками значно легше.

– Як війна позначилася на Вашій творчості?

– Хоч війна мене зробила біженкою, але я легко адаптувалася. Тому що завжди працювала над своїм духовним зростанням. До того ж переїхала зі степових районів у чудовий край карпатської природи. Я ж іще підлітком з батьками часто приїжджала у Трускавець, а згодом і сама возила дітей туди на оздоровлення, і полюбила ці терени.

Я завжди відкрита до людей. Мене познайомили у Калуші з майстринею Зоряною Сохацькою, а вона мене – із «Союзом Українок». Я почала реалізовуватись як волонтерка. Даю свої вироби – головно сувенірні іграшки – на різні благодійні ярмарки і так допомагаю ЗСУ. Мої роботи також є у багатьох європейських країнах.

А ще в Калуші почала виготовляти тканинні картини. Надихнули мене на це твори Нани Боркової з Чернігова. Використовую у роботі дорогі тканини широкої гамми кольорів. Завжди імпровізую. Але ще вчуся. У Нікополі багато волонтерських центрів, тож вони реалізують мої вироби на онлайн-аукціонах. Також шию адаптивну білизну для захисників, які перебувають у шпиталях. Що відчуває моя душа, те стає темою моїх робіт.

Особливо надихаюсь краєвидами, тваринами і комахами. Воєнної тематики у моїй творчості нема. Просто моя душа отримує і цей досвід, але без того, щоб якось виражати його. А так, живу у стані творчості і завдяки їй проявляюся у цьому світі. Отримую те, що сію. Якби не творчість, то мене затягнула б емоційно негативна вирва війни. Все, що вмію, – то Божий дар. На жаль, життєві обставини не дають мені можливості мандрувати з виставками своїх робіт по різних містах…

– Хай Бог Вас береже завжди і всюди, а перемога у війні простелить дорогу додому – у рідну Нікопольщину.

– Дякую…

Тканинні картини Оксани Грінберг на позір – як малярські полотна. Не просто вироби, а передовсім – талановиті, самобутні і яскраві твори мистецтва із властивостями ефективних антидепресантів і ненав’язливих способів боротьби з негативними емоціями.