2026-й, оголошений Івано-Франківською обласною радою Роком Івана ФРАНКА на Прикарпатті – заради гідного відзначення 170-ліття від дня народження патрона нашої області та її столиці, – додав чимало нового до української Франкіани. У школах та бібліотеках провели низку ювілейних заходів із вивчення життя і творчості Каменяра. У медіа з’явилися цікаві наукові розвідки й інші публікації на цю тему. Але як у відомому афоризмі – чим більше пізнаєш, тим ширшають межі незвіданого – так і тут: Франкові верхи й доли чи, як він сам писав, вершини й низини наразі годі й осягнути сповна.

Правда, істотний прорив у такому намаганні здійснили в липні в редакції часопису «Локальна історія» – видали у співпраці з Домом Франка у Львові спецвипуск, присвячений цілковито Іванові Яковичу. Його автори представили велике й тематично розмаїте сузір’я рясно ілюстрованих дослідницьких матеріалів, які мовби вкотре відкривають постать письменника, котрий, як підрахували франкознавці, 1473 рази вживає у своїх творах слово «серце», виводять її із хрестоматійної зашкарублості.

Причому розповідають зокрема про Франка та його рід (звідки походить і ким були його предки) в контексті того, яким був світ за життя Каменяра – від оповіді про «анголів та демонів» його рідного села Нагуєвичів на Львівщині до огляду подій і тенденцій у тодішній Європі. А також у цьому ключі правнучки Івана Яковича діляться з читачами «Локальної…» кулінарними традиціями та іншими цінностями родини, які його нащадки бережуть на всіх теренах – від Мадрида до Канади, де проживають.

Довідуємося чимало і про Франка як завсідника кнайп і ресторацій, зокрема про те, чому він нерідко обирав для праці гамірні львівські кав’ярні і які саме аналогічні заклади у Відні можна називати «його місцями». До речі, в тексті під промовистим заголовком «Тамара Гондурова: Не Каменяр, а радше Мойсей» відома культурологиня наводить такий спогад знаного українського письменника Миколи Вороного, Франкового кума. Він якось здибав Івана Яковича на вулиці у столиці Австро-Угорщини, коли той ішов у людному місці і на ходу їв черешні з якогось пакетика... Це було нетиповою поведінкою як на ті часи й те місце. «Але Франко почувався, мабуть, розкуто й щасливо, – припускає пані Тамара, – тож дозволив собі не звертати уваги на умовності». Більше дізнаємося й про особливості Франкових вакацій у Криворівні на Верховинщині: як він ходив до лісу по гриби, лікував руки в гуцульських джерелах, залишав автограф на Писаному камені… Звісно, головне не це чи не лише те. А, скажімо, ексклюзив із німецьким істориком Мартіном Роде про значущість Франка як організатора Наукового товариства імені Шевченка – своєрідної Академії наук бездержавної нації, – де він ще й виконував «колосальну редакційну роботу».

Рясним на оригінальні узагальнення видалось і вміщене у спецвипуску інтерв’ю із відомим істориком професором Українського католицького університету Ярославом Грицаком, автором книжки «Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1986)» (ідеться в ній про перші тридцять років життя письменника і громадського діяча), виданої 2007-го й перевиданої два роки тому. Зокрема учений стверджує: чільним твором Франка був він сам як людина і всебічний майстер слова і що Каменяреві вдалося зробити те, чого не зміг здійснити жоден інший діяч українського руху, – він «сконструював образ українців» як етнічної спільноти й «заселив ними Україну». Ба більше, Я. Грицак констатує велику роль Франка в тому явищі на початку XX ст., яке польський історик і публіцист Станіслав Смолька означив як «українське завоювання Галичини», і вважає саме його творцем «нової високої культури» – українства.

Та все ж і прочитане на шпальтах часопису, й побачене на світлинах у ньому залишає відчуття, що Франко був не лише таким, як про нього кажуть тепер чи розповідали у різні часи після його відходу у засвіти різні дослідники, а й багато в чому інакшим. Тобто, і в цьому разі його образ видається неповним.

Мабуть, наразі чи не найкраще повідав про це кандидат філологічних наук, літературознавець, директор Дому Франка у Львові Богдан Тихолоз. «Парадокс. Можливо, саме це слово найкраще пасує Франкові, – написав він напередодні, і його роздуми з того приводу, як видається, варто подати тут, правда, в дещо скороченому вигляді. – Попри всю маєстатично-монументальну вкарбованість у суспільну свідомість і публічний простір, Іван Франко й досі, через 110 років по смерті, зостається одним із найбільших «великих невідомих» української історії та культури. Загадковий, непізнаний, суперечливий, незбагненний.

Здавалося б, він такий всюдисущий і всеприсутній: у назвах вулиць, площ, університетів, бібліотек, театрів і населених пунктів та регіонів (аж до іменного обласного центру й навіть области!), що його «священний», «недоторканний» статус у пантеоні класиків є самоочевидним. Однак при цьому Франко «шкільний», «хрестоматійний» у сприйнятті пересічного (не)читача, радше зашкарублий... Намагання увібгати його в підручник подібне до спроби одягнути велета в костюм гнома…

Франка переважно вшановують, а не читають. А під час бучних ювілеїв на урочисті академії і фуршети витрачають більше, ніж на видання творів – у повному обсязі, соромно сказати, досі так і не виданих… Ба більше, його хист, особистість, характер, химерні траєкторії долі, еволюціювання світогляду, драматизм творчих пошуків – парадоксальні. Франко як Текст ніби зітканий із парадоксів. «Вічний революціонер», бунтар та опозиціонер, живу енергію нонконформізму якого «вдячні нащадки і шанувальники» втопили в кисло-солодкому морі нудного офіціозу та в суспільному сприйнятті перетворили на одну з найбільш скам’янілих та забронзовілих постатей українського канону.

Незламний «Каменяр» і «цілий чоловік», який усе життя знемагав від глибокого внутрішнього роздвоєння, а виснажливу боротьбу зі самим собою вважав тяжчою від решти протистоянь зі світом та людьми. Неймовірно плідний автор багатьох тисяч творів, який журливо скаржився, що багатьом своїм найсокровеннішим задумам «поскручував голови», а вони являлися йому в галюцинаціях і снах, як «невродженії діти».

Багатогранний талант, полімат-мультипотенціал, який впродовж усього життя мусив слухати закиди, що, мовляв, даремно розтрачує свою енергію на дрібниці, замість зосередитись на чомусь одному і стати «порядним» спеціалістом у конкретній царині. «Титан праці», фанатичний трудоголік, який знаходив час на каву з газетою і за кожної слушної нагоди їхав у гори на відпочинок, рибу, гриби. Вільнодумець, який найвищу свободу здобув через досвід політичних переслідувань, цензурних заборон, арештів, судових процесів та тюремних ув’язнень. Переконаний суспільник-альтруїст, який сенс життя вбачав у служінні народу і творенні спільноти, а натомість повсякчас знемагав від самотности й часто почувався відлюдьком чи схимником-анахоретом, якого відкинуло суспільство.

Соціаліст замолоду, який жорстко критикував Маркса з Енгельсом і всю європейську соціал-демократію, щоб першим серед своєї генерації усвідомити ідеал національної самостійности як реальну політичну програму. Реаліст-правдописець, який за будь-якої нагоди норовив скочити в гречку з фантазією та утопією: романтичною, а то й неоромантичною, неомітологічною, символістською чи й сливе сюрреалістичною. Затятий критик «штукарів»-модерністів, який у власних творах (зокрема в «Зів’ялому листі») представив високі зразки модерного письма, за що рецензенти його назвали «декадентом», – що, звісно, він категорично спростовував.

Богоборець і Богошукач, не раз припечатаний тавром атеїста, який естетично найдосконаліші, філософічно найглибші свої твори присвятив біблійним постатям та сюжетам («Смерть Каїна», «Мойсей» та інші). Титулований доктор філософії Віденського університету і вчений-енциклопедист, який вважав себе лише аматором і дилетантом у науці. Найвидатніший філолог-україніст свого часу (і досі лідер у рейтингу цитувань українських гуманітаріїв, за даними Google Scholar!), так і не допущений до викладання на катедрі руської словесности Львівського університету – так, саме того, названого його іменем.

Раціоналіст і позитивіст, який останнє десятиліття свого життя провів у ненастанних розмовах із духами – голосами у власній голові. Оспівувач жіночої краси та кохання, із схильністю до поліаморії (від давньогрецької «поліс» – «численний» і латинського amor – «кохання» – система етичних поглядів на кохання, яка припускає можливість існування множинних любовних стосунків однієї особи з кількома людьми (а також між декількома особами) одночасно, за згодою, з дозволу і схвалення всіх учасників цих стосунків, – В. М.), котрий усе життя прожив в одному шлюбі та скрушно зізнавався, що так і не був щасливим в особистому житті й часто не відчував взаємности.

Багатодітний батько, який помер у власному домі, не маючи при собі нікого з найрідніших. Справжній живчик, непосидючий і вічно рухливий, образ якого монументалізували в численних статичних повнофігурних пам’ятниках і клішованих погруддях, на яких він радше подібний чи то на Максима Горького, чи на Йосипа Сталіна, однак точно не на самого себе. Найбільш кінематографічний і екранізований український автор, про якого досі так і не зняли гідного документального серіалу.

Ці суперечності можна було б нанизувати й далі, але суть не в кількості, а в самому феномені, який можна окреслити, повторюю, як парадокс Франка. Грецьке слово «парадокс» означає не тільки «незвичайний, дивний, химерний», а передусім – той, що розходиться із загальноприйнятою думкою чи, кажучи по-модерному, з мейнстримом. О так, Франко любив та вмів суперечити і сперечатися! З Адамом Міцкевичем, Тарасом Шевченком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Грушевським, Андреєм Шептицьким, Лесею Українкою, власною дружиною, синами і приятелями… З українцями, поляками, євреями, австрійцями, німцями, росіянами… Із народовцями та москвофілами, соціалістами і націоналістами, клерикалами й атеїстами. З живими, мертвими і ненародженими. Зі світом, суспільством, навіть із самим собою. Останнє, мабуть, найважче.

«Против рожна перти, против хвиль плисти...» – таке гасло його життя. А часом і метода творчости. Творчість як вічний діалог, суперечка, полеміка, боротьба, змагання, поєдинок».

Оце Франкове кредо – проти рожна і хвиль «Сміло аж до смерти Хрест важкий нести», викладене у поезії «Semper idem!» (у перекладі з латини – «завше той самий») ще 1878 року, – то, по суті основа так званого контрарного підходу (буквально з англійської contrarian approach), який практикують у нинішньому постіндустріальному світі його передові уми – на рівні інтелектуалів Кремнієвої долини в США.

Це стратегія, яка передбачає свідомий вибір позиції, протилежної до загальноприйнятої думки. У світі стартапів, де інновації та проривні ідеї є ключем до успіху, цей підхід набуває особливої ваги. Бо дозволяє знаходити унікальні ніші для докладання своїх зусиль, і завдяки цьому залишатися поза/понад конкуренцією та створювати принципово нове.

Уже й не кажемо про перегук афористичної назви того вірша, вибраного автором у творчому пориві, з одним із вічних християнських постулатів із безсмертного Євангелія – «Христос учора, і сьогодні й навіки Той Самий!».

Як бачимо, і в цьому, і в тому феномен і безмір Франка як генія – бути завше актуальним, і навіть випереджати час. Власне, вельми по-сучасному, а то й «по-прийдешньому» звучать, особливо для нас, простих українців, серед теперішніх грізних реалій нашого життя, і наступні строфи цієї поезії. І їх просто гріх було б не навести тут: «Правда против сили! Боєм против зла! Між народ похилий Вольності слова! З світочем науки Против брехні й тьми – Гей, робучі руки, Світлії уми! Ще те не вродилось Остреє залізо, Щоб ним правду й волю Самодур зарізав! Ще той не вродився Жар, щоб в нім згоріло Вічне діло духа, Не лиш утле тіло!».

Бо «Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає…», як і написав Франко наприкінці XIX ст. у поезії «Товаришам із тюрми» й у що ми, врешті, віримо.