Новину про те, що вона увійшла до півсотні найкращих учителів України за версією національної премії «Global Teacher Prize Ukraine-2026», учителька фізичної культури Виноградського ліцею Отинійської громади Ганна Григорів дізналася під час походу в гори. І цей факт, напевно, найкраще її характеризує, адже вона ще змалечку засвоїла просту істину, що рух – це життя.

Те, що Г. Григорів свого часу обрала фах учительки фізичного виховання, – не випадковість, а продовження сімейної традиції. Її батько Остап Цюпер також викладав фізкультуру в школі й змалечку прищеплював усім чотирьом дітям любов до руху та активного життя.

У педагогіці Ганна Остапівна уже 24 роки. Сьогодні вона не лише працює у Виноградському ліцеї, а й викладає в Івано-Франківському фаховому коледжі технології та бізнесу, є головним фахівцем студентських ліг Агенції масового спорту Івано-Франківщини. І не зупиняється на досягнутому, зокрема нещодавно пройшла міжнародну сертифікацію з адхо-йоги. Для неї участь у фахових конкурсах – це не про гонитву за формальними нагородами, а про прагнення мотивувати своїх учнів та власним прикладом показувати, що ніколи не варто зупинятися на досягнутому. Податися на престижну національну премію «Global Teacher Prize» її спонукала насамперед любов до дітей і відчуття, що саме тепер настав час для нового професійного кроку.

«Я довго йшла до цього рішення, долала певний шлях і розуміла, що ще не готова. Бачила колег, які в чомусь були сильнішими за мене, і відчувала, де саме відстаю, – підсумовує вчителька. – Та насправді я не прагну бути кращою за когось. Просто намагаюся бути кращою за вчорашню себе. Коли відчула, що маю певний результат, вирішила: а чому б і ні?».

Замість того щоб нарікати на брак державного фінансування чи скаржитися на відсутність необхідного спортивного інвентарю, учителька фізичної культури шукає альтернативні можливості. Сучасна шкільна програма пропонує понад 70 нових варіативних модулів, але кожен із них потребує відповідної матеріальної бази. Брак ракеток чи м’ячів Ганна Остапівна перетворила на спільний із дітьми захопливий квест.

«Завдяки конкурсам я і рухаюся сама, і надихаю рухатися своїх учнів, – ділиться досвідом педагогиня. – Власним прикладом доводжу, що чекати дива від держави чи чарівника, який прийде і вмотивує, – марна справа. Ми просто беремо участь у проєктах, діємо та виборюємо необхідне обладнання й інвентар. Наприклад, не мали спорядження з бадмінтону, але діти хотіли ним займатися, тож я кажу їм: «Федерація бадмінтону проводить конкурс, тож візьмімо в ньому участь, виграємо обладнання й впровадимо цей модуль з наступного семестру».

Переконливим доказом цієї дієвості стала й перемога Г. Григорів у всеукраїнському конкурсі для вчителів фізичної культури закладів загальної середньої освіти «Physical Education Teacher Award-2025». Проте найбільшою нагородою для вчительки стали щирі емоції її вихованців.

«Коли побачила, як діти в захваті від того, що їхня вчителька перемогла у цьому конкурсі, відчула неймовірне піднесення. Вони так пишалися й постійно казали: «Ганно Остапівно, ви така молодець!», – розповідає вчителька. – Це справді надихає – бачити, як у них сяють очі, як вони тішаться успіхам свого педагога. А ще неймовірно, коли спочатку дитина каже, що не хоче займатися певним видом спорту, а вже за день-два активно долучається до тренувань. Ти бачиш, що це працює, і дитина бере з тебе приклад».

Г. Григорів активно веде всі можливі соціальні мережі. Її «TikTok», «Instagram», «Facebook», «Telegram» сповнені руху, цікавих челенджів та різних активностей, які надихають інших вести здоровий спосіб життя, займатися спортом і просто не сидіти, склавши руки. Вона переконана, що боротись із залежністю дітей від гаджетів варто не заборонами, а правильно спрямованим ресурсом, адже якщо молодь проводить чимало часу в мережі, це середовище слід перетворити на майданчик для заохочення до спорту.

«Ми не можемо втекти від соціальних мереж, адже це реальність, в якій ми живемо, – ділиться досвідом Ганна Остапівна. – Тож потрібно використовувати цей ресурс правильно. Я зрозуміла, що соцмережами можна керувати й за їхньою допомогою заохочувати молодь до активності. Діти дуже люблять, коли їм ставлять лайки та пишуть коментарі. Їх надихає, коли батьки під дописами пишаються ними й пишуть: «Це мій син!», «Це моя донечка. Ви такі молодці!».

Вчителька випробовує власні методики на собі й залучає учнів за принципом «роби як я». Найбільше вона полюбляє знімати та викладати відео, бо цей формат найкраще передає реалії, атмосферу та емоції. Коли діти бачать у мережі її челендж зі стрибків на скакалці чи вправ на витривалість, вони вже за кілька днів активно долучаються до процесу.

«Спочатку я сама стояла в планці, – розповідає педагогиня. – Починала з однієї хвилини й упродовж місяця щодня збільшувала темп. Потім до цього челенджу цілими групами й класами почали долучатися діти і ставали в планку разом зі мною. Вони бачили результат, а ніщо не мотивує так потужно, як власний приклад».

Ще одна важлива причина активності Г. Григорів у соцмережах – це бажання побудувати прозору комунікацію з батьками. Вчителька переконана, що публічність освітнього процесу знімає чимало непорозумінь та створює довірливу атмосферу.

«Багато хто боїться прямого спілкування, а я, навпаки, люблю і демонструю свою роботу відкрито. Батькам чи бабусям з дідусями важливо бачити, чим займається їхня дитина і що на уроках фізичної культури вона не просто сидить, – зазначає Ганна Остапівна. – Насправді батьки дуже полюбляють спостерігати за успіхами своїх дітей. Тому я й намагаюся вести всі соціальні мережі, щоб люди бачили, що я викладаюся на всі сто задля того, аби їхні діти зростали. Адже не кожен учень прийде додому і скаже: «Мамо, ми брали участь у такому-то конкурсі, посіли таке-то місце, а я забив стільки-то голів!».

Уроки без формалізму

Такий підхід суттєво полегшує і дотримання базових вимог, зокрема щодо наявності спортивної форми. Замість примусу чи зауважень чималу роль починає відігравати батьківська підтримка: «Коли мама чи тато бачать у соцмережах реальний перебіг уроків, що їхня дитина активно займається тим чи іншим видом спорту, вони й самі із задоволенням скажуть: «Чому ти не перевдягаєшся? Одягнися, бо сьогодні у тебе фізична культура, ви будете багато працювати й тобі так буде зручніше».

Педагогиня переконана, що діти прагнуть нових вражень. Тому свої уроки проводить не одноманітно. Дуже часто дає можливість вихованцям продемонструвати свої вміння та лідерські здібності під час проведення розминки. Каже, що дітям це дуже подобається, особливо, якщо працюють у парі чи в групі, бо так вони почуваються впевненіше. Також Ганна Остапівна під час своїх уроків не виставляє оцінки за нормативи.

«Люблю, коли діти самі оцінюють себе або коли вони працюють у команді чи групі й оцінюють одне одного, – розповідає вона. – Я завжди їм кажу: «Ви виставляєте оцінки не мені, а – собі. Якщо бачите, що вчора зробили певну кількість повторень чи технічно щось не виходило, а сьогодні вийшло краще – мотивуйтеся цим, бо маєте ставати кращими за самих себе».

Моя співрозмовниця зауважує, що доволі часто зустрічається з твердженням про те, що мовляв фізична культура – це другорядний предмет, на відміну від математики чи української літератури. Тому вона намагається розвінчувати цей міф.

«Мені не подобається, коли мене і моїх колег називають «фізруками», – зізнається вчителька. – Я завжди наголошую, що ми також здобули вищу освіту, маємо відповідні знання та постійно підвищуємо свою професійну компетентність. Тому наш предмет заслуговує на повагу. Ба більше, вважаю його чи не найголовнішим, адже це здоров’я. А чого варта людина без здоров’я?!».

Спадковість цінностей та родинний туризм

Сьогодні глибоку любов до руху, яку колись плекав у ній батько, Г. Григорів передає вже власним дітям. Адже для її родини здоровий спосіб життя – це природне продовження тієї ж сімейної традиції. Разом із чоловіком вони змалечку прищеплювали пристрасть до активного відпочинку та бігу синові Святославу і донечці Христині, яким сьогодні 25 і 14 років відповідно.

«У нашій сім’ї діє правило: бути активними завжди й усюди. Обожнюємо ранкові пробіжки і з великим задоволенням беремо участь у всіх забігах, які організовує громада, в якій проживаємо. Навіть на відпочинок біля річки чи на природі завжди беремо з собою волейбольний м’яч або бадмінтон. А увечері після роботи намагаємося раніше повечеряти й вирушити всією родиною на велопрогулянку», – розповідає пані Ганна.

Окреме місце в житті родини посідає гірський туризм – ще одна пристрасть, яку діти перейняли від матері з перших років життя. Все розпочалося з таборувань, адже Г. Григорів тривалий час очолювала туристичний гурток в громаді і водила у походи школярів.

«Аби мої діти не залишалися самі вдома, я з п’яти-шести років брала їх із собою на туристичні зльоти. Вони вчилися розкладати намети, в’язати вузли, розпалювати вогнище тощо, – пригадує педагогиня. – Згодом це переросло у справжню сімейну традицію. Щороку обов’язково кілька разів вирушаємо в гори з наметами. Ба більше, Христина має особливе правило святкування дня народження, починаючи з восьми років, – вона щороку обирає нову вершину для сходження. Торік ми з нею піднялися на Говерлу, а цього року плануємо вийти на Піп Іван».

Мрія про спортивний осередок

Говорячи про мрії, пані Ганна зізнається, що прагне, аби рухова активність стала природною щоденною потребою та звичкою кожного її учня та студента. Проте головна мета й найбільша мрія педагогині – створити сучасний спортивний простір у рідному селі. Свого часу їй довелося зіштовхнутися з обмеженими можливостями для занять спортом у сільській місцевості, тож тепер вона робить усе можливе, аби зламати стереотип, що в селі діти мають гірших педагогів і менше можливостей.

«У дитинстві я не мала змоги відвідувати фітнес-центри чи сучасні зали, адже родина була не такою заможною, та й за тих часів це було набагато складніше, – розповідає Г. Григорів. – Тож прагну довести, що у сільській школі учні можуть отримати якісні знання, доступ до інновацій та сучасних методик. Тому постійно навчаюсь і вдосконалююся, щоби дати їм усе те, що пропонують краще забезпечені заклади».

Наразі педагогиня активно працює над втіленням своєї мрії – створенням відкритого спортивного майданчика зі штучним покриттям та вуличними тренажерами.

«Я дуже хочу створити затишний і сучасний простір із вільним безкоштовним доступом для всіх: і дітей, і дорослих. Щоб кожен житель села у будь-яку вільну хвилину міг прийти туди й приділити час власному здоров’ю. Це надзвичайно важливо, і я вірю, що нам вдасться це реалізувати», – підсумовує вчителька.