Її часто називають «матір’ю українського дошкілля», проте масштаб постаті Софії Русової значно ширший – державниця, політик, «жіноча» діячка, одна з одинадцяти жінок у Центральній Раді, одна з фундаторів національної системи освіти та невтомна популяризаторка українства у світі. Прикметно, що фундамент сучасної дитиноцентричної педагогіки, інклюзивного навчання та провідних ідей Нової української школи був закладений нею та однодумцями в роки визвольних змагань за українську державність ще понад століття тому. Не будучи етнічною українкою, донька шведа та француженки стала одним із найпотужніших символів нашого національного відродження. Вона не лише долучилася до видання двотомника «Кобзаря» у Празі, а й доводила, що право дитини на навчання рідною мовою та повага до її індивідуальності – це питання національної безпеки й гідності.
У 2026 році відзначаємо 170-річчя від дня народження Софії Русової. Це чудова нагода поговорити про «станиславівські» сторінки її біографії, феномен свідомої ідентифікації та важливість її спадщини для деколонізації нашої свідомості. Про маловідомі грані життя педагогині розмовляємо з Оксаною ДЖУС – докторкою педагогічних наук, професоркою та завідувачкою кафедри логопедії та інноваційних технологій в інклюзії Карпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Науковиця присвятила дослідженню життя та діяльності Русової понад десять років, відкривши для громадськості малодосліджений еміграційний період її творчої спадщини та її унікальну «Шевченкіану».
– Пані Оксано, чому саме постать Софії Русової стала центральною у Вашій науковій діяльності й що особисто Вас найбільше «зачепило» в її біографії та працях?
– Усе почалося ще зі студентської лави, оскільки моя магістерська робота була присвячена саме Софії Русовій. Я закінчувала педагогічний факультет Прикарпатського університету ім. В. Стефаника за спеціальністю «Початкове навчання», з кваліфікацією «учитель початкових класів і музики». Я педагог і скрипалька. А Софія Русова могла би стати видатною мисткинею. Вона дуже добре грала на фортепіано, а її домашнім учителем був сам Ференц Ліст! Зі спогадів сучасників відомо, що навіть у поважному віці вона вважала гру на фортепіано чи не єдиною своєю розвагою.
Постать Русової стала моїм першим предметним науковим знайомством. Поштовхом до цього стало дослідження моєї мами, докторки педагогічних наук, професорки Зіновії Нагачевської – «Софія Русова і Галичина». Я подумала, а чому б не дослідити цю грань детальніше? Свою магістерську роботу я писала під керівництвом Ірини Липи, і вона вийшла вдалою. Згодом вступила до аспірантури. Логічно, що почала думати над темою наукової роботи.
На той час Софію Русову знали переважно як організаторку дошкілля. Зрештою, і тепер її асоціюють здебільшого з цією сферою. Проте ще під час написання магістерської роботи зрозуміла, що після 65-ти років, коли вона виїхала в еміграцію, розпочався величезний і надзвичайно продуктивний етап її життя, який залишався малодослідженим.
Цей напрям і став темою моєї дисертації. Як виявилося згодом – немарно. Адже навіть сьогодні про еміграційний період Русової згадують лише побіжно, «через кому». Хоча насправді саме тоді вона створила свої найважливіші, найпродуктивніші та найфундаментальніші праці. Здавалося б, у певному віці людина начебто має зупинитися, але це не про Русову. Для неї це був надзвичайно плідний час, який, на жаль, збігся з періодом втрати Україною незалежності. Як державниця та одна з одинадцяти жінок – членкинь Центральної Ради, мала унікальну можливість аналізувати події як громадська діячка, політик і людина, яка прожила довге, насичене життя. Саме тому її досвід є безцінним.
– Якщо запитати пересічних українців про те, хто така Софія Русова, більшість навряд чи зможе розповісти щось конкретне. Що б Ви як дослідниця її життя передусім хотіли донести до нашої громади про цю видатну жінку?
– Софія Русова належить до кола тих людей, які фактично творили українську державність. Проте вона не була просто теоретиком чи «кабінетною вченою». До речі, з її освітою пов’язана вельми цікава історія. Вона не мала вищої освіти, закінчила лише сім класів Фундуклеївської гімназії, і те, якого масштабу знань вона досягла самотужки, справді вражає. Не маючи вищої освіти, Софія Русова стала професоркою чи не всіх українських закладів вищої освіти, що функціонували тоді в Чехословацькій Республіці. Зокрема, вона викладала в Українській господарській академії, Українському високому педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова та Українському соціологічному інституті.
Якщо сьогодні вийти на вулицю й запитати про Софію Русову, то, гадаю, прізвище люди згадають, бо держава вже чимало зробила для популяризації цієї постаті. Проте вона досі асоціюється переважно з дошкіллям, хоча це далеко не єдина сфера її впливу. Русова є основоположницею української національної школи, фактично – тієї самої дитиноцентрованої Нової української школи (НУШ). Коли сьогодні говорять про реформу НУШ, часто лунають думки про «фінляндизацію» чи запозичення зарубіжного досвіду. Насправді ж усе значно глибше.
Вивчення життєпису і творчої спадщини Софії Русової переконує, що її можна назвати «хрещеною матір’ю українського вчительства». Далекого 1905 року вона стала членом президії, представницею українського вчительства, Всеросійського товариства вчителів, створеного, до речі, у Фінляндії. І саме завдяки їй, члену Центрального бюро Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти, репрезентанти українського громадсько-педагогічного руху початку ХХ століття Б. Грінченко, В. Доманицький, Д. Дорошенко, С. Єфремов, О. Лотоцький, П. Стебницький, С. Черкасенко 1906 року отримали змогу взяти участь у роботі Третього з’їзду цієї громадської організації. Це стало поштовхом до вироблення першого статуту Української учительської спілки – однієї з перших спроб воскресити в «підросійській» Україні ідею національної школи. Цілеспрямована, послідовна і принципова позиція С. Русової, членів української делегації та представників інших національних меншин стала передумовою ухвали на з’їзді резолюції про дозвіл учительству різних народностей росії створювати окремі вчительські професійні організації як складову єдиної Всеросійської спілки вчителів.
А вже 1917 році Софія Русова згуртувала українське вчительство в єдину громаду. Так постала Всеукраїнська учителька спілка, головою центрального бюро якої її обрали. Софія Русова – це і співредагування педагогічного журналу «Вільна українська школа» (1917 – 1919), який продовжив традиції довоєнного часопису «Світло», у якому вона теж була серед редакційної колегії. Тобто вона послідовно, грамотно та дуже системно вибудовувала українську школу в найширшому розумінні цього слова.
Як Софія Русова опинилася в еміграції? Її фактично «запросив» туди Симон Петлюра. Він розумів, що її знання, колосальний досвід та безумовний авторитет можуть об’єднати українську спільноту за кордоном. З її спогадів ми довідуємося, що цей заклик разом із важкими побутовими обставинами і тими загрозами нової радянської влади, які дуже чітко усвідомлювала вчена, став «останньою краплею» у рішенні виїхати. Насправді – втекти, темної грудневої ночі, за третім разом з онукою Олею вночі перейти радянсько-польський кордон через Збруч.
– Софія Русова не була етнічною українкою, вона народилася в родині шведа та француженки. Як сталося, що людина без краплі української крові стала одним із найпотужніших символів нашого національного відродження? У чому, на Вашу думку, полягає її феномен?
– Це справді феноменальне явище, хоча в нашій історії не поодиноке. Софія Ліндфорс народилася 1856 року, у час потужної хвилі народництва та «ходіння в народ». Вона була наймолодшою дитиною в сім’ї, і з її спогадів ми дізнаємося, що мати навіть була переконана, що дівчинка не виживе. Софія народилася кволою дитиною, але, як писали про неї згодом, – «слабкою тілом, та величною духом»... Разом з тим, мама померла рано, батько теж невдовзі пішов із життя. Так у 15 років дівчинка залишилася під опікою старшого брата та сестри. Перед підлітком постало серйозне питання вибору шляху. На неї чекала московська консерваторія – статус дворянки і талант відкривали усі ці двері. Врешті вона завершує навчання у славетній Фундуклеївській гімназії в Києві.
Київ того часу – це середовище «Старої громади», членами якої були Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші представники української інтелігенції. На теперішній київській вулиці Саксаганського нуртує українське життя, і Софія потрапляє в його вир. Саме в помешканні сестер Ліндфорс часто збиралися представники «Старої громади». Більше того, першу українську оперу «Різдвяна ніч» поставили саме в їхній квартирі. Оскільки тоді діяли Валуєвський та Емський укази, іноземне прізвище сестер та їхня формальна причетність до російської спільноти ставали своєрідним прикриттям для легалізації таких зібрань.
У такий неформальний спосіб вона входить у середовище української громади, знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Русовим. Їх поєднали спів і музика. Як згадувала сама діячка, під час постановки опери Олександра Даргомижського «Кам’яний гість», де майбутнє подружжя мало невеличку партію, до завершення постановки вони зрозуміли, що кохають одне одного і не можуть жити нарізно. Проте її старший брат, юрист за фахом, добре усвідомлював, у яке русло «тягне» його наймолодшу сестру: революційні настрої, «неблагонадійне» товариство. Він не розумів, навіщо Софії те українство, адже всі члени «Старої громади» перебували під наглядом поліції. Зрештою, він не дав згоди на одруження.
Попри заборону, дівчина поїхала з Олександром у санкт-петербург. Як вона сама писала, «не вінчані». Цей момент яскраво демонструє затятість характеру Софії. Вони побралися в петербурзі, коли їй виповнилося 18 років. Посадним батьком став Михайло Драгоманов, він надіслав своє благословення листом, а дружбами на весіллі були Микола Лисенко та його перша дружина Ольга. Саме в такий спосіб Софія Русова вже остаточно утвердилася в колі української інтелігенції.
Вона ідентифікувала себе українкою свідомо і, зрештою, залишалася нею до останнього подиху. Я двічі відвідувала її могилу на Ольшанському цвинтарі в Празі. Вона похована на так званій «українській дільниці», і на її пам’ятнику завжди є синьо-жовта стрічка. Як влучно зауважив Вахтанг Кіпіані, Софія Русова – одна з тих постатей, які мають спочивати в Пантеоні великих українців у Києві. Звісно, ця праця лише розпочинається, але вона надзвичайно символічна. В нашій історії було не так багато жінок-державниць, і вона – одна з найвеличніших серед них.
– 1871 року Софія Ліндфорс разом із сестрою заснувала приватний дитячий садок у Києві, який відвідували діти української інтелігенції…
– Те, що цей садок був першим українським – радше міф. Софія і Марія Ліндфорси справді відкрили дитячий садок у Києві, проте офіційно він не міг бути українським, адже, як уже згадувала раніше, діяли жорсткі Валуєвський та Емський укази. Українська мова там лунала лише під час перерв, і то здебільшого тому, що серед вихованців були діти Лисенків та Старицьких. Однак створення цього закладу було її свідомим і дуже продуманим рішенням. Разом із сестрою вони ґрунтовно опановували праці основоположників світового дошкілля.
Вона розуміла, що і Ян Амос Коменський, і Фрідріх Фребель, і всі інші видатні педагоги наголошували, що навчання у ранньому віці має відбуватися рідною мовою. Тому ніколи не заперечувала й не забороняла дітям спілкуватися українською, бо вважала це природним шляхом розвитку. Тож формально цей садок вважають першим українським, але з важливою заувагою, що за суттю він не міг тоді бути відкрито націоналістичним через тогочасні політичні умови.
– Яким Русова бачила ідеальне дошкільне виховання, на чому базувалися її принципи? Чи правда, що вона пропонувала навчати дітей через гру задовго до появи сучасних освітніх реформ?
– Якщо говорити про гру, то це фундаментальне поняття, відоме ще з часів Яна Амоса Коменського як основоположника педагогіки як науки, і задовго до нього. Саме в дошкільному віці гра є провідним видом діяльності. Софія Русова присвятила цьому питанню низку праць, значну частину яких видали за кордоном. Ці розвідки не втратили своєї цінності й сьогодні.
Провідним життєвим і професійним принципом Русової була природовідповідність, тобто не заважати дитині, не створювати штучних умов, а фокусуватися на її природних схильностях. А ці нахили найяскравіше проявляються саме у грі. Цей засадничий принцип вона адаптовувала одночасно як теоретик, практик і, звісно, як мама. Вона реалізувала себе і в материнстві: мала п’ятьох дітей, попри бурхливе життя та перебування у п’яти в’язницях!
У своїх працях вона поєднала й переосмислила колосальний досвід: і той, що здобула під час роботи в Центральній Раді, і той, коли фактично з нуля створювала систему українського дошкілля та національного шкільництва на посаді керівника Департаменту дошкільної та позашкільної освіти. Також Софія Русова була знайомою з тими, хто творив тогочасну «реформаторську педагогіку», зокрема з Овідієм Декролі, Адольфом Фер’єром та Марією Монтессорі. Вона жила в одну епоху з цими видатними постатями, була діяльною частиною тогочасного реформаторського освітнього середовища. Тому у своїх фундаментальних працях, виданих в еміграції, – «Нова школа соціального виховання», «Теорія педагогіки на основі психології», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Дидактика», – Русова не просто описала шлях становлення української системи освіти, а й майстерно адаптувала її до передових європейських вимог того часу.
Це надзвичайно цінно, адже українська педагогіка у складі радянського союзу була позбавлена таких можливостей. І коли ми сьогодні впроваджуємо інновації в освіті, досвід Русової навіть через століття стає нам у пригоді. Вона не просто була свідком своєї епохи, а творила її через участь у міжнародних конгресах, з’їздах та роботу у закладах вищої освіти. Особисте листування та запрошення, які вона отримувала від світових світил педагогіки, свідчать про те, що Україна не була відірваною від цивілізації. Русова-учасниця міжнародних освітніх заходів намагалася донести до світової громадськості проблеми і надбання освіти України, аби «всі знали, що вона не якась Патагонія, що в нас теж є деякі педагогічні думки…», власні цінні ідеї. Її місія – нести Україну та українство у світ за відсутності власної держави.
Вона дуже добре розуміла, що найціннішим скарбом є власна держава, адже без неї ти завжди залишатимешся чужинцем. Навіть попри світове визнання, ти неминуче опинятимешся точно не на перших, і навіть не на других чи третіх, а в кращому разі – четвертих ролях... У цьому глибокому розумінні ціни державності й полягає частина її феномену та спадщини – не лише як науковиці зі світовим ім’ям, а й як видатної громадської діячки та далекоглядного політика.
– У чому полягає особливість методики Софії Русової? Чим вона перегукується з ідеями Монтессорі чи навіть випереджає їх?
– Русова вивчала методику М. Монтессорі, імплементовувала її у дошкільних закладах періоду УНР, але «націоналізовуючи педагогічний матеріал», беручи більше з природнього оточення дитини та широко використовуючи народну творчість. Софія Русова перетиналася з видатною італійкою на конгресі в Римі 1923 року та відвідувала створені нею дошкільні заклади.
Проте між ними є дві суттєві відмінності. Перша, Монтессорі, одна з перших жінок – докторів медицини в Італії, народилася й працювала на своїй батьківщині. Натомість Русова ідентифікувала себе як представницю нації, що на той момент втратила власну державність. Друга, Монтессорі мала ґрунтовну вищу освіту: закінчила школу, коледж, університет. Третя, італійка – випускниця медичного факультету за спеціалізацією з нейропсихіатрії, а її дисертація була опублікована 1897 році у провідному медичному європейському виданні. Коли Монтессорі зростала як науковець, Русова отримала єдину можливу на той час в російській імперії освіту для жінок, і вже перебувала у в’язниці чи під домашнім арештом за політичну діяльність, навіть наймолодшого сина народила у тюрмі. Тобто, попри спільну епоху, умови, у яких вони жили та працювали, були кардинально різними.
Щодо самої методики. Марія Монтессорі була насамперед лікарем. Як професіонал вона фокусувалася та прицільно працювала з дітьми, які мали інтелектуальні порушення. Згодом ці потужні дослідження стали поштовхом до того, щоб діти, які мають проблеми зі здоров’ям, могли успішно адаптуватися у шкільному середовищі. Фактично можна стверджувати, що це були перші кроки на шляху до сучасної інклюзії.
Коментуючи метод Монтессорі, Русова зазначала, що він не зовсім підходить українській дитині, яка за своєю природою є надзвичайно творчою. Як потужна науковиця, вона розуміла те, що ця методику створювали насамперед для дітей з особливими освітніми потребами. Водночас Русова прискіпливо вивчала цей досвід. Щонайменше у трьох її посібниках детально описано методику Монтессорі.
А 1935 року у львівському журналі «Шлях виховання і навчання» вийшло її фундаментальне дослідження «Дещо про дефективних дітей у школі». Можемо стверджувати, що це була перша україномовна праця про інклюзивне навчання, яка «говорила» про можливість здобуття освіти дітьми з психофізичними порушеннями разом із нейротиповими однолітками у «звичайних», а не лише у спеціальних закладах. Вона розуміла, що освіта потрібна всім і що не можна давати її одним, а іншим забороняти: ніхто не може залишатися поза вихованим впливом школи.
Це була справжня революція в освіті. Коли ми сьогодні обговорюємо впровадження інклюзії, інклюзивного навчання, реформування спеціальних освітніх закладів, варто пам’ятати, що ці ідеї вже були частиною української педагогіки, лунали суголосно зі світовими освітніми трендами, і саме Русова стала однією з тих, хто найактивніше їх пропагував.
– Яким чином Софія Русова змінила вектор розвитку дошкільного виховання та шкільної освіти в Україні? У чому полягало її тогочасне новаторство?
– Найбільше її новаторство полягало в тому, що вона була безпосередньою творчинею змін. Вона підходила до справи системно. Прагнула не просто навчити дітей читати, писати чи рахувати, а створити цілісну систему й підготувати кадри, які б рухали ці процеси далі. Не випадково в еміграції вона стала однією з тих, хто обґрунтовував і реалізовував потребу у власній вищій школі. Це справді унікальне явище, якому важко знайти аналоги в історії, що народ, який втратив свою державу, спромігся заснувати в Празі Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. Наші емігранти чітко усвідомлювали, що навіть якщо вони не зможуть повернутися на рідну землю найближчим часом, необхідно мати освічених фахівців, здатних виховувати наступні покоління в українському дусі.
– Відомо, що Софія Русова багато подорожувала. А чи існують документальні чи мемуарні підтвердження її перебування у Станиславові?
– У Івано-Франківську, тодішньому Станиславові, Софія Русова була не раз. Коли уряд ЗУНР емігрував сюди, вона також перебувала в нашому місті й пізніше згадувала у спогадах, як купила тут горнятко, яке їй дуже сподобалося.
У червні 1934 році 78-річна Софія Русова взяла участь у роботі Всеукраїнського жіночого конгресу, присвяченого 50-річчю заснування першого громадсько-культурного освітнього об’єднання галицького жіноцтва – «Товариства руських женщин», створеного Наталею Кобринською у Станиславові. Попри свій поважний вік, вона виступила з доповіддю про роль жіноцтва в організації дошкільного виховання, була активною в дискусіях, що розгорнулися на жіночому зібранні, стала учасницею масових культурно-просвітніх імпрез, які пройшли в рамках конгресу. До речі, мені здається, що її найвідоміша фотографія – та, де вона така красива, сперлася на руку – була зроблена саме в нашому місті.
Тож Станиславів для неї не чужий, адже він тісно пов’язаний з її участю у жіночому русі. Ми знаємо, що наш край є колискою українського фемінізму, чим завдячуємо Наталії Кобринській. Хоча сама Софія Русова ніколи не ідентифікувала себе як феміністку, бо «жіноче питання» було для неї передовсім загальнолюдським питанням, вона все ж успішно керувала Українською національною жіночою радою, яка активно заявила себе як організована сила на міжнародній арені. Софія Русова була одна з небагатьох українок, яка у 1920-х – 1930-х рр. представляла українське жіноцтво на конгресах і заїздах, організованих міжнародними жіночими громадськими об’єднаннями в Нідерландах, Італії, Чехословаччині, Данії, Австрії, Франції та ін. Вона була почесним членом «Союзу українок» Галичини, почесним членом товариства «Мироносиць» у Чернівцях, тісно співпрацювала з чернівецькою «Жіночою громадою», а також стала довічним почесним головою Всесвітнього союзу українок. Вона була в курсі всіх тогочасних процесів і підтримувала їх. Її погляд на фемінізм був надзвичайно сучасним. Вона не відокремлювала права жінок від загальних прав людини і писала, що «поки не запанує в житті людяність, поки не шануватимуть прав людини взагалі, не може й жінка мати жодного забезпечення своїх прав».
– Ваша фундаментальна праця «Шевченкіана Софії Русової» розкриває її як талановиту літературознавицю. Зокрема, вона вважала Тараса Шевченка не просто поетом, а «духовним проповідником» і «першим вчителем краси слова» для маленьких українців….
– Важливим кроком до утвердження ще однієї грані її особистості як українки стала співпричетність до зібрання, упорядкування і видання нецензурованих творів Тараса Шевченка. «Стара громада» доручила її чоловікові Олександру Русову виїхати до Праги для видання «Кобзаря».
На той момент, а це був 1875 рік, твори поета були розпорошені. Члени «Старої громади», зокрема і сам Русов, викуповували їх у родичів Шевченка, відшуковували в архівах. Розуміючи, що повне видання в одному томі не пропустить цензура російської імперії, вони вирішили розділити його на дві частини. Перший том містив загальновідомі, «незаполітизовані» твори як-от «Садок вишневий коло хати» та інші. Другий том включав заборонені поезії, зокрема «Сон» та «Гайдамаки», «Розрита могила». Софія Русова активно долучилася до цієї справи. Вона редагувала впорядковані чоловіком тексти.
З метою ознайомлення західноєвропейського читача з життям і зразками творчості Т. Шевченка вона переклала французькою мовою біографію поета, ряд невеликих його віршів і зміст кількох поем, які за підтримки І. Тургенєва, побачили світ у французькому «Revue des deux mondes». З допомогою чеських прогресивних діячів, членів «молодочеської партії», Русови вже на початку 1876 року успішно виконали свою почесну місію.
У цій історії є певний символізм. Коли видання «Кобзаря» було завершене, Софія була вагітна, згодом її перша донечка Людмила померла й була похована в Празі. Сама ж Русова також знайшла свій останній спочинок у цьому місті. Якщо поглянути на її біографію, то саме з Праги почалося її остаточне утвердження як українки, і в Празі ж вона завершила свій життєвий шлях.
Символічно, що на могилі Олександра Русова його дружина викарбувала слова Кобзаря: «Раз добром налите серце ввік не прохолоне!» Це був той стержень, що надихав її у найважчі часи. Адже життя Шевченка – це класичний приклад генія, який творив у неймовірно складних умовах. Вже як педагог, Русова постійно наголошувала, що надзвичайно важливо не розгубити жодної краплі таланту української дитини, щоб вона мала змогу здобути освіту та бути корисною світові й власній державі.
– На Вашу думку, чи достатньо сьогодні робиться в Україні для того, щоб її педагогічні заповіти стали основою нашої сучасної системи виховання та освіти?
– Як на мене, зроблено вже чимало. Проводять багато конференцій, перевидають її твори. Цей ювілейний рік ще раз по-особливому «підсвітив» її творчість. Однак, оскільки я є дослідницею саме еміграційного періоду, мені видається, що цю частину її життя варто висвітлювати активніше, вивчати на курсах історії, мовознавства і присвятити ще не одну дисертацію. А ще – перевидати усю її багатющу творчу спадщину. Бо Софія Русова – це не просто історія української педагогіки, це й літопис нашої державності.
Напевно, не всі народи мають у своїй історії постаті такого масштабу. Ми – надзвичайно багата нація. У нас так багато яскравих особистостей, що часом ми самі не до кінця усвідомлюємо власну велич. Хочу навести свою улюблену цитату Русової, яку я обрала для монографії: «Коли діти доростають до розуміння любови і жертви їхньої матері – це її свято. Коли українські люди доростають до зрозуміння історичної ролі великих матерів – це їх свято обопільне. Вони святкують, що у них є така мати, а вона святкує, що нарешті у неї є такі діти».
Івано-Франківська обласна рада ухвалила рішення «Про політику національної пам’яті на Прикарпатті у 2026 році» задля утвердження української національної ідентичності, збереження та популяризації історичної пам’яті про визначні події, ювілейні дати та постаті, пов’язані з історією Прикарпаття, а також для забезпечення належного вшанування культурної, духовної та суспільно-політичної спадщини краю. Серед цьогорічних ювілейних дат, що мали вплив на суспільно-політичний, культурний і духовний розвиток краю – 170 років від дня народження Софії Русової.
