14 травня виповнюється 155 років від дня народження Василя Стефаника – письменника, який зумів вмістити всесвіт людського болю у лаконічну новелу, а його слово стало камертоном української душі. Його постать досі вражає дивовижними контрастами: «найяскравіший літературний ідеаліст», який обрав рідний Русів, а не блиск європейських столиць – Відня чи Кракова; суворий ексцентрик, що спалював власні шедеври, й водночас дотепний жартівник у колі друзів. Нині, коли Україна знову проходить крізь вогонь великої війни, Стефаникове «трагедійне світовідчуття» та досвід існування нації в умовах бездержавності стають для нас близькими як ніколи. Про харизму новеліста, його ідеалізм, психологічні лабіринти долі, магію його «спресованої» прози та розвінчання застиглих міфів навколо образу класика розмовляємо з відомим письменником, автором знакового психобіографічного роману-бестселера про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» Степаном ПРОЦЮКОМ.

– Пане Степане, роман про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» є знаковим для Вас, адже саме з нього розпочався Ваш шлях у психобіографічній прозі. Інтерес до книжки не вщухає з роками: торік у жовтні відбулася презентація вже четвертого видання роману. Як гадаєте, чим саме постать Василя Стефаника притягує сучасного читача?

– Коли пишеш про письменника, важливе не лише те, що ти пишеш, але і як ти пишеш. Будь-які факти з біографій видатних людей, у тім числі і письменників, повинні мати майстерну інтерпретацію, інакше кажучи, високий художній рівень. Бо книжок із низьким чи посереднім художнім рівнем у нас, вибачте, достобіса.

Я ніколи не впевнений в успіху тієї чи іншої власної книжки, доки у неї не з’являються читачі, які її люблять і перечитують. Чимало, без перебільшення, таких шанувальників і в роману «Троянда ритуального болю», що вже вчетверте перевиданий, цього разу видавництвом «Дискурсус». Василь Стефаник – письменник трагедійного світовідчуття. Нині, під час кровопролитної війни з росією, його твори по-особливому резонують…

– Книжка пропонує глибокий художній психологічний портрет письменника. Яким саме Стефаник постає у романі? Які маловідомі факти його біографії стали основою сюжету твору?

– Стефаник постає у романі таким, яким його відчув і побачив автор «Троянди ритуального болю». Кожна інтерпретація не є доконечною. Але коли інтерпретації резонують із відчуттям читачів, тоді книжці суджене довге життя.

– Навколо кожної видатної постаті з часом нашаровуються стереотипи, які часто викривляють реальність. Які усталені міфи про Стефаника, на Вашу думку, важливо розвінчувати?

– Щодо Ваших запитань, пані Олю, то у романі багато йдеться про невротичні переживання письменника, його любовні історії, а також особливості світовідчуття. Думаю, не варто нічого «розвінчувати», варто якісно робити те, що вмієш.

– Коли Ви вперше ознайомилися з творчістю Василя Стефаника? Що тоді вразило Вас найбільше і, можливо, стало імпульсом до майбутнього дослідження?

– Ще у доволі ранньому підлітковому віці я прочитав низку його новел. Вони закарбувалися у моїй душі, бо, пригадую, тоді подумав: це таке страшне і талановите письмо…

Потім… Я ніколи не думав писати роман про Стефаника – і це стовідсотково чесно. Але, як кажуть, так склалися зорі.

– Якщо говорити про пересічного читача, який лише відкриває для себе цього автора, з якого твору Ви порадили б розпочати знайомство?

– Важко сказати, бо кожному резонує щось інше. Можливо, з образка «Раненько чесала волосся», який переповнений по-своєму романтичними настроями.

– У чому, на Вашу думку, полягає головний феномен та художнє новаторство письменника?

– Уже над першою його збіркою плакали читачі. Його мама Оксана тоді сказала: «Відай, нещасливий мій син, коли люди так плачуть над його писаннями».

Іван Франко чи не першим відчув феноменальний талант прози Василя Стефаника, називаючи його «абсолютним паном форми». Тобто його сучасники – від матері до Франка – кожен по-різному побачив у цих новелах глибокий і трагічний світ людини. Можливо, цей світ трохи однобокий, проте відображений він з неймовірною силою майстра.

– У книжці згадуєте про виняткову харизматичність Василя Стефаника. У чому вона проявлялася у повсякденному житті та спілкуванні?

– Харизматичність охоплює багато різного. Це й особливий склад характеру та поведінки. Це обдарування й способи інтерпретації життя людиною. Стефаник нерідко був ексцентричним і строгим, з особливою манерою писати та спілкуватися.

До речі, він любив багато жартувати у підпилих товариствах. І ті, хто ще не читав його новел, згодом не могли повірити, що їхній автор і жартун Стефаник – одна й та сама людина.

– Процитую «Троянду ритуального болю»: «Його ідеалізм непідвладний ні рокам, ні фізичному в’яненню. Він – один з найяскравіших літературних ідеалістів світу». У чому, на Ваш погляд, полягав його ідеалізм?

– Слово «ідеалізм» можна розуміти по-різному. Думаю, для Стефаника було дуже важливим чесно і глибоко, без прикрас, передати життя людської душі, найчастіше покутського селянина. Як уже казав вище, Іван Франко називав Стефаника «абсолютним паном форми», тобто майстром творення таких новел, з яких нічого не викинеш, спресованих своєю начебто невидимою, ідеалістичною всемогутністю.

Також він протягом усього життя не зрадив літературі, попри значні перерви у творчості. Хоча, на мій погляд, не раз відчував не лише світлий, а й темний лик літератури.

– Наведу ще одну цитату з Вашої книжки: «До нього була прихильною метафізика, залишивши його творам енергетику, непідвладну ані скаправілості часом, ані тлінню. Він же спалював сотні аркушів. Серед них, безсумнівно, були шедеври». На Вашу думку, це була надмірна самокритичність чи свідоме творення власного міфу?

– По-перше, цю фразу із «Троянди ритуального болю» не слід розуміти буквально. Як не раз писали читачі мого роману, там чимало фраз тяжіє до афористичних узагальнень.

По-друге, Стефаник був далеким від свідомого творення власного міфу. Тим паче те, що роблять митці свідомо й концептуально, завжди поступається спонтанності. Всесвіт є безмежно розумним і справедливим.

По-третє, письменник таки спалював, рвав написане, вважаючи його недосконалим. Я впевнений, що серед того «недосконалого» були шедевральні рядки.

– Ви зазначаєте, що творчість Стефаника перебуває над часовими та географічними рамками, поза «прокрустовим ложем» канонів. Наскільки його тексти резонують із сьогоденням, коли Україна знову проходить крізь вогонь кровопролитної війни?

– Резонують, адже Стефаник і Україна переживали події Першої світової війни, про що також йдеться у «Троянді ритуального болю». Резонують відчуттям трагізму війни, возвеличенням життя на тлі смертей.

– Якщо говорити про національний стрижень Стефаника, у чому він був найнепохитнішим?

– Як ми розуміємо, Стефаник був одним із найбільших національних письменників. У короткій газетній розмові, що належить до іншого жанру, неможливо займатися тонким препаруванням чи перелічуванням. Все, написане ним, дихало національною душею, трагізмом її існування (а не життя), в умовах бездержавності…

Василь Стефаник не залишився жити ні в Кракові, ні у Відні. Для життя він обрав своє місце народження – село Русів. Звісно, багато літ він жив поза Русовом, але ця географічна цяточка була найдорожчою для його душі, як і Галичина, відтак Велика Україна. До речі, Василь Стефаник був на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в 1903 році – і ця подія стала однією з віхових у його житті.

– 14 травня відзначаємо 155-річчя від дня народження Василя Стефаника. Що, на Вашу думку, українцям важливо нарешті усвідомити про цю постать, наближаючись до такого поважного ювілею?

– Думаю, що все, що повинно було стати усвідомленим про Василя Стефаника, переважно усвідомлено. Найширші національні маси ніколи, в жодній країні, глибоко не цікавляться літературою. Та й у нас найчастіше говорять про класиків переважно до ювілеїв. Я не намагаюся цю властивість якось засуджувати, бо з цим нічого не поробиш, лише констатую.

Бо все, що має відбуватися, – відбувається. Все, що не має відбуватися, не відбувається ніколи.

Івано-Франківська обласна рада ухвалила рішення «Про політику національної пам’яті на Прикарпатті у 2026 році» задля утвердження української національної ідентичності, збереження та популяризації історичної пам’яті про визначні події, ювілейні дати та постаті, пов’язані з історією Прикарпаття, а також для забезпечення належного вшанування культурної, духовної та суспільно-політичної спадщини краю. Серед цьогорічних ювілейних дат, що мали вплив на суспільно-політичний, культурний і духовний розвиток краю, – 155-річчя від дня народження Василя Стефаника (1871 – 1956), українського письменника, новеліста, громадського діяча.