Відомий німецький філософ Мартін Гайдеггер – один зі світоглядних і творчих авторитетів нашої співрозмовниці Юлії СУДУС – науковиці, письменниці і перекладачки, яку я завдяки Божій волі мав честь запросити до травневої «Літературної світлиці» саме у час її життєвого ювілею. Великий мислитель ХХ століття називав поезію «домом буття», а моя співрозмовниця свій поступ у житті й творчості означила як дорогу вільного простору, шлях волі – рух до Світла...

Улюблена поетична форма Юлії Судус – верлібри. Це вільні вірші, які не мають рим, чітких розмірів та поділу на строфи й наскрізної метричної структури. А ритму у верлібрах досягається завдяки інтонації, паузам, поділу на рядки та внутрішній мелодиці. І вибір авторки – не данина літературній моді чи кон’юнктурі, а спосіб втілення життєвої філософії буття. Щоб бодай торкнутися творчої потаємності «дому буття» авторки, розмову з Юлією Судус ми почали з читання її ще не надрукованого твору «Вона – поезія», який міг би слугувати ключем до розуміння письменницьких орієнтирів авторки:

Поетеса – лучанка, та вже упродовж десяти років живе і працює в Івано-Франківську. Юлія Василівна означила себе передовсім письменницею і приватною викладачкою англійської мови. А ще з розмови я довідався, що гостя «Літературної світлиці» захоплюється музикою, малярством тощо.

– Як відкрилася Вам дорога до слова?

– О, то довга історія, її початок, мабуть, ще у домашній бібліотеці мого діда Юлія Головацького, який жив у Луцьку, писав і викладав. У моєму житті було достатньо добрих учителів, яким я дуже вдячна. Звісно, найпершим моїм наставником була родина, зокрема дідусь Юлій, бабуся Галина та мама Юнона. Важливо, що у Луцьку я мала можливість навчатися у хорошій школі №1 – з поглибленим вивченням англійської мови. Добрим словом згадую своїх учителів англійської мови Юлію Логачову та Олену Трубнікову, української мови та літератури – Ганну Федорівну й Людмилу Турик та інших, а в університеті – Маргариту Жуйкову, Діану Каліщук, Наталю Волошинович, свого наукового керівника Сергія Засєкіна, інших. Добре пам’ятаю свою першу публікацію 2003 року – вірш «Запахи дня» шестикласниці Юлії Сіваш у шкільній газеті «Гроно». Тут відбувся і мій журналістський дебют – відгук про зустріч з поетесою Тетяною Яков’юк. Такі захопливі знайомства відіграли велику роль у моїй письменницькій долі – надихнули до творчості у школі і відтак в роки навчання у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Також неабияке значення для мене мали конкурси декламації імені польського поета й драматурга Юліуша Словацького у Луцьку, де я неодноразово ставала призеркою. Адже добре володію польською. Зрештою, моя збірка поезій «О пів на сонце» написана трьома мовами у моєму перекладі – українською, польською та англійською. Згодом я вступила у Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, закінчила аспірантуру, а дисертацію вже захистила у Запорізькому національному університеті. Письменство – то моє життя, така філософія мого буття: без творчості себе не уявляю.

– Що стало поштовхом до виходу у світ дебютної збірки поезій «О пів на сонце»?

– Окрім збірки поезій «О пів на сонце», маю книжку верлібрів «In Search Of Blue». Вона вийшла друком 2022 року англійською мовою у малайзійському видавництві Nusa Sentre, її неодноразово експонували на Міжнародному книжковому ярмарку в Куала-Лумпурі. Саме «О пів на сонце» стала моїм дебютом. А до видання такої форми – збірки-трилінгви спонукав мене Міжнародний фестиваль «Галіційська літературна осінь» у Центрі польської культури в Івано-Франківську, на який мене запросила директорка Марія Осідач. Я тричі брала участь і презентувала свої твори. Також у 2017, 2018 та 2019 роках побувала на Міжнародних з’їздах поетів у Замку П’ястів Сльонських у польському Бжегу. Поезії там звучали польською мовою, тож я відповідно зробила необхідні переклади. А для Малайзії готувала свої твори англійською. У дебютної книжки шлях до читачів був складний – час коронавірусу, тож вона не потрапила на фестиваль до Польщі, зате її не раз відзначали в Україні.

– Чому, Юліє Василівно, Ви для своєї поетичної творчості обрали верлібри?

– У верлібрі є свої шарм і неповторність. Бо така поезія, згадую слова відомого німецького філософа ХХ ст. Мартіна Гайдеггера, – хоч, може, і звучить надто пишномовно, – це «дім буття». А вільний вірш чи верлібр для мене кращий, образно кажучи, дім, ніж той, у якому панують рими. Бо це дім споглядання, тиші і ритму, навіть потри те, що він без рими. Верлібр не тримає автора у рамках і різноманітних межах, а дає можливість відкритися, побачити і споглядати свій дім буття. Верлібр мене окрилює та відкриває різноманітні сенси. Поезія – це глибина, форма філософської думки. Інколи письменнику простіше писати поезію, ніж говорити про неї. Але я така авторка, яка ще й аналізує. Тож для мене поезія, власне саме Слово, – це і споглядання, що веде до тиші, а відтак і до медитації як моєї екзистенційної філософії. У моїх творах переважає світло, та я переконана: без темряви ми не пізнаємо світло. Я у своєму житті не зрадила слово.

– Мені видається, що Ваша творчість – це постійна внутрішня боротьба між науковицею і письменницею?

– Так, але я знайшла вихід – вдаюся до свого роду «прокрастинації»: тобто на який час відкладаю наукову роботу, щоб зосередитися на письменницькій, або навпаки. Я дуже добре навчилася такого балансування. Навіть коли писала дисертацію, то й поезію творила. А ще мені життєво необхідні усамітнення, можливість побути наодинці із собою, поїздки на природу тощо. Саме це надихає на формування поетичних образів, глибинних споглядань і філософських роздумів.

– Свою поетичну збірку «О пів на сонце» Ви творили ще до повномасштабного вторгнення російських загарбників. Про що вона?

– Основна тематика – контрасти: боротьба світла й темряви, національна боротьба українського народу за волю, філософія й сенси буття тощо. А деякі критики вважають, що у моїх рядках було й передбачення подій в Україні. Адже війна триває уже дванадцять років. Після лютого 2022 року, у мене, як, мабуть, і в інших літераторів, був період затишшя – до початку березня. А вже у першій декаді з’явився новий верлібр – значно гостріший, сміливіший і радикальніший – про боротьбу України і про пережиття у перші дні повномасштабного вторгнення російських загарбників.

– Чи поетична творчість є помічницею для Вас у час війни – у пережитті та очищенні від негативних емоційних тягарів?

– Так, творчість мені допомагає. Вірю, що емоцію треба пережити й відтак осмислити. Та інколи письменник може використати емоції, пережиті іншими людьми, а не тільки особисті. Я, наприклад, глибоко сприймаю й пережиття інших українців. І часто після такого відчуття з’являються мої поетичні рядки. Мені не імпонує думка, що потрібно писати лише позитивні твори у час війни, бо це фальш. Адже нема життя без негативних емоцій. А у війну – особливо. Поезія – це свого роду свідчення і водночас стан душі. Обов’язок автора – показати увесь спектр емоцій. І аж тоді можливе очищення від негативу. Письменницька творчість нині надзвичайно потрібна. Ми ж не можемо заплющувати очі на реальність, у якій живемо. Але слід письменникам обов’язково шукати сенси надії і писати про те, що нині найбільше болить або відгукується людям. Літературну критику я сприймаю дуже позитивно, звісно, фахову й конструктивну. Вона сприяє творчому зростанню.

– Чим Ваша творчість допомагає ЗСУ? Ми ж – тут, а вони – там…

– Що б ми не робили, все буде мізерно порівняно з подвигом наших захисників. Проте кожен повинен бути на своєму місці, і не кимось, а собою: робити те, що вдається найкраще саме тут і зараз. Я вчу людей – дорослих і молодь. Це мій вибір і мій шлях, а водночас – свобода. Як і у поезії, так і у житті не люблю меж. А освічені люди, яких я навчаю, дуже потрібні Україні, бо вони – і її сучасні творці, і майбутні будівничі. Як письменниця мрію видати збірку поезій про реалії і сенси війни. Я завжди відчуваю потяг до творчості, і мені повсякчас вистачає часу на творення. А мій внутрішній стан і долі людей навколо – найсильніші поштовхи до мого письменства.

– Бажаю Вам творчого безмежжя та потужного письменницького лету! Нехай завжди будуть повними засіки Вашого літературного «дому буття».

З творчої метрики

Юлія Судус (Сіваш) – уродженка Луцька, живе і працює в Івано-Франківську. Випускниця Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки за спеціальністю «Прикладна лінгвістика», закінчила аспірантуру при ПНУ ім. В. Стефаника, кандидатка філологічних наук зі спеціальності «Германські мови», тема дисертації: «Мовленнєві тактики реалізації стратегії дискредитації в англомовному дипломатичному дискурсі», сертифікована викладачка англійської мови (CELTA, TESOL), перекладачка й письменниця. Закінчила Луцьку музичну школу імені Фридерика Шопена, клас фортепіано. Співавторка прозової збірки «Інтонація» (2018), авторка тримовної книжки поезій «О пів на сонце» (с. Брустури, Косівщина, 2020) та поетичного видання англійською мовою «In Search of Blue» (Малайзія, Nusa Centre, 2022). Твори авторки друкували у журналах та альманахах «Дзвін», «Березіль», «Золота пектораль», «Перевал», «Склянка Часу Zeitglas», «Скіфія», «ЛітТера», «Перо золотого птаха», «Олександрійський маяк», «Євшан», «Буковинський журнал», «Антологія сучасної новелістики України» та ін. Поезії письменниці перекладено на англійську, польську, білоруську, малайську та китайську мови. Лавреатка конкурсу «Найкраща книга Прикарпаття-2020», дипломантка Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича (2022), фіналістка антиконкурсу нестандартної поезії імені Миколи Біденка (2021) та поетичного конкурсу імені Степана Пушика «Перо золотого птаха» (2020), володарка спеціального призу конкурсу поезії «АРТ-Буковель-2017» (2017), лавреатка літературного конкурсу есе «159 слів про Івана Франка» (2015), учасниця Міжнародного фестивалю «Галіційська літературна осінь» (2017, 2018, 2019).