У видавничо-поліграфічному товаристві «Вік» у Коломиї побачила світ книжка Ольги РУДАНЕЦЬ «Ковчег». Ця розлога антологія віршів могла б вийти друком як кілька поетичних збірок уже давним-давно. Але не вийшла. Причин було багато: виростали три донечки-зірнички авторки, не давали їй дихати робота й громадянська активність, мучили сумніви: чи варто? Життя було цікавим, але перевантаженим і наповненим клопотами й справами по вінця. Пригадаймо, Григір Тютюнник казав, що для віршів, як для яблук і жита, погода потрібна. А для видання поетичної книжки потрібен особливий час виваженого спокою. Та все-таки книжка є. Повнозерна. Вагома. Справжня.
«Ковчег» я читала тричі. Перечитувала ще раз і ще, бо розуміла, що на такому, власне, «симоненківському» рівні сама я ніколи б нічого не написала. Для громадянської, а точніше патріотичної лірики потрібен життєвий досвід щонайменше трьох поколінь роду автора. В Ольги він є, навіть є в неї генетичний код-програма, за умови якого поет отримує право говорити від імені не лише свого покоління, а й нації.
Я це остаточно збагнула, коли прочитала таку її поезію: «Наснилось мені Дівчатко… / Хоч була пора вставати, / Прийшло до мого віконця / І стало мені казати: // «Мені було 9 років, / Я схожа була на тебе: / З волоссям – кольору сонця, / З очима – кольору неба // Бачу, що ти не голодна, / Бачу, що ти щаслива… / 15-й день сьогодні, / Як я нічого не їла. // Матуся вже геть опухли, / Не можуть відкрити очка… / Я знаю, що десь на полі / Знайду якісь колосочки. // Піду, принесу їх неньці, / То, може, її підніму… / Хоч пару зернин у жменьку / Сховаю я, неодмінно. // Та, мабуть, оглухло Небо, / І Янголи всі поснули, / За ті колоски для Неньки / Мене наздогнала куля. / Ні, їсти я вже не хочу, – / Душа не жадає хліба, / Дивлюся у твої очі, – / І бачу себе я, ніби. // І тішусь, що ти щаслива, / Радію, що не голодна! / О Боже, яке це диво, / Що всі ви живі сьогодні!» / Я кинулась до віконця, / Я знаю – живу за тебе: / З волоссям – кольору сонця, / З очима – кольору неба!».
За жанром цей вірш – балада. І здавалось би, про голодомори 1922–1923, 1932–1933, повоєнний голод 1946–1947 років написано вже цілі томи, що тут ще можна відкрити? Умираюча мати. Дитя, яке не бачило крихти хліба більш аніж два тижні. Жорстокі реалії, що волають до розуму. Але до серця несподівано достукуються насамперед колоритні, в національному забарвленні, але такі типові для нашого народу портретні риси: «З волоссям – кольору сонця, / З очима – кольору неба».
Нинішня російсько-українська війна у «Ковчезі» теж є. Але і в цій тематиці авторка також демонструє оригінальний підхід до передачі у слові всенародних страждань і всенаціонального героїзму. Чи не з цієї причини О. Руданець заторкує біблійні сюжети, персонально звертається до Бога, благаючи допомоги з неба; «Де той Ноїв Ковчег / І чи знаєш Ти, Господи, Ноя? / Рятівна соломинка / Ще, Господи, в Твоїх руках? / Світ вкриває пітьма / І життя перекреслює зброя, / Й наодинці зі звіром / Мадонна з дитям на руках… // Бо цей ворог – то звір. / Він не той, що у нас «воріженьки», / Він не має у генах / Ніяких вселюдських начал. / Сатанинський байстрюк, / Що не знає ні батька, ні неньки, / Кровопивців орда / Із вампірських племен назагал… // Милосердя Твого / Нам потрібно заради спасіння. / У безодню гріха / Поринає скривавлений світ. / Чи готовий Ковчег / Той, що буде для нас воскресінням? / Кров’ю пишемо ми / Для нащадків останній Завіт».
Персоніфікований образ матері України, від імені якої веде мову поетеса, на диво сучасний і животрепетний: «Я – Україна. Чуєте, я є! / Велика і нескорена держава! / Весь світ мене сьогодні впізнає / В правдивості, у мужності, у славі! // У боротьбі за гідність і права, / За рідну землю, віру і свободу. / Я – Україна! Чуєте, жива! / І сильна духом власного народу! // Переживаю нелегкі часи… / Світ опинився на краю безодні. / Небесних легіонів голоси, – / То все мої СИНИ – безсмертні сотні! // І все нові ідуть за ними вслід – / І кожен – у моєму серці рана…/ Захоплюється вами цілий світ, / Що раптом став заручником тирана…// Подайте руки, доньки і сини, / З усіх усюд: крізь відстані й кордони, / Із ваших душ, із серця глибини / Я – Україна! Вільна і соборна! // У час випробувань я не сама, / Зі мною разом світова родина. / Бо іншого в нас вибору нема! / Я – є! Я буду вічно! УКРАЇНА!».
Закономірно, що без Божої опіки найтяжчих випробувань наша держава витримати не змогла б. Господь присутній у найтяжчі часи для України завжди: «Без тебе світ давно програли б в карти, / І не важливо: де король, де туз, / Бо в смертоносній оргії азарту / Зійшлися психопат і боягуз». Авторка подумки спілкується з Богом, просить у Нього поради, захисту для власної нації, мотивуючи свою громадянську позицію болем власного серця, турботою про рідний народ, Україну та її страждання і терпіння з вини «брата»-ката: «Боже Праведний, не прости / Цих дитячих смертей, / Цих сирітських очей, / Цих ночей у холодних підвалах».
Ольга бере до уваги, що на руках раші кров Чечні, Грузії, Сирії. Протистояти такій упириці може тільки Україна, держава лицарів-русичів і козаків. Ось чому за мотто (епіграф) одного з віршів Ольга бере пророчі слова Джохара Дудаєва, який збройно повів свій народ боронити Ічкерію-Чечню від «лапотника-московита» (Євген Маланюк): «Згадаєте мої слова: росія зникне з лиця Землі, коли зійде українське сонце».
Прокляття матері України у вірші «За діточок, які вже не виростуть», ідентичне трактуванню Є. Маланюком росії у вірші «Убійниками»: «В нещасний час, «на зло Європі», /ваш божевільний деміург / Створив кубло гнилих утопій / З туману й крови – Петербург. //Та гниль і зло не стали тілом, / Незродженого – не створить, /І місто марно протремтіло / Марою мертвих двох століть. // Харчовані невласним хлібом, /Ви мріяли – зламать, збороть. / І дикунів державна диба / Нам люто мордувала плоть. // Полуботок, Шевченко, Гоголь – Здушить, скалічить, отруїть! /Не лицарство, не перемога, /А тільки зрада, підшепт, їдь, / А тільки найнята отруя / Та куля, куплена за бруд. / Страшіться ж! Закінчився суд – / І кара йде, і гнів вирує».
Закономірно, що й Маланюкові, а не лише Симоненкові акценти в оцінці раші у патріотичній ліриці О. Руданець звучать і щодо нашої національної мови: «Зігріває душу материнська мова – /Дух мого коріння, пісня колискова /Лагідна і ніжна, наче меч, сталева / Мова наша рідна – дума кобзарева… // Вже тебе почули нації й народи, / Що також цінують волю і свободу, / Підхопили пісню, розпізнали слово / Й закохались в тебе, рідна наша мово. // Хай же закарбує на віки чужинець / Горде і величне слово: українець! / Дух його незламний і міцна основа – / Вічна й незнищенна наша рідна мова».
Врешті, у книзі «Ковчег» є вірші, які мають вивчати напам’ять у сучасній українській школі: «Між сиренами і тривогами, / Між смертями близьких людей / Наближаємо перемогу ми / Заповітних своїх ідей. // Ми Мазепами, ми Петлюрами, / Ми Бандерами були і є. / Синами Божими, воями-украми, / Зубами вирвемо собі своє. // Віками морені, але нескорені, / Незламні духом, йдемо у бій. / І твердо віримо: таки поборемо. / І запанує в нас порядок свій». Чому? Тому що тільки на взірцях такої лірики можна виховати молоде покоління українських патріотів і пасіонаріїв.
Водночас Ольга чудово усвідомлює, що зрадників і перекинчиків у нашому соціумі ще багато: «Привид дихає холодом в спину, / Придивлюся уважно: ти хто? / Ти людина? Ти справді людина? / Чи за маскою, може, ніхто?». Проте вірші, присвячені відомим на Прикарпатті людям, зокрема Василю Ткачуку чи Степанові Пушику, вселяють надію, що виховані ними когорти українців будуть сильними духом будівничими України. Жаль, що цим пасіонаріям і наставникам не вдалося їх побачити за свого короткого земного життя.
У поезії «Степанові Пушику» О. Руданець пише: «Ще зачекають наші сіножаті, / Дозріють, може, й вижнуться не раз. / Ще так багато справ, ще так багато – / І на обжинки, друже, ще не час. // Нехай слова вагітніють, як колос, / У переджнив’ї спивши всю росу. / Хай Україна слухає твій голос / І множить в світі Божому красу».
Щирою вдячністю сповнені вірші поетки про рідних їй людей. У спогадах про власне дитинство Ольга використовує діалектні слова, проте вони не затуманюють, а лише увиразнюють сказане: «Матусин голос: «Брищіє, пора…/ Пора вставати! Брищіє на сході». «Брищіє» означає «світає».
Авторка книги «Ковчег» здатна на велике кохання. У неї великий потенціал любові, а вірші про кохання настільки делікатні й неповторні, що їх хочеться цитувати, а не аналізувати: «Мені давно вже дарували квіти / Так просто, без пустих, нещирих слів. / І раптом ти, як полум’я, як вітер, / Душі моєї холод розтопив. // І раптом – ти. Далекий і жаданий / І вже навіки – рідний і близький… / Я, може, не скажу тобі: коханий… / І не питатиму, чи ти нічий».
Любов, як екзотична квітка, не вічна, а тому здатна або засохнути марно, або дати плоди. Ось чому діти з великої любові завжди надзвичайно красиві й розумні. О. Руданець – благородна душею жінка, спроможна прощати й розуміти: «Відходиш мовчки, не прощаючись, / Не спалюючи всі мости. / І, безумовно, обіцяючи / У спогадах не раз прийти. // Не проклинаю і не стримую. / Не зможу. А прокльони – гріх… / Спасибі, що дверми не гримаєш, / Ступаючи за мій поріг. // Твоя сторінка вже завершена, / Що записалось – то навік! / Та хай я буду тою першою, / Котру любив цей чоловік».
Або: «Не тобою марю, не тобою сню, / В тому, що так сталось, долю не клену. / Береги розводить бистра течія, / Не твоя я більше, не твоя. // Більше не з’єднати спалені мости, / В тому, що так сталось, винні я і ти. /Хтось під ноги кинув почуттів кришталь, / Залишивши в серці біль і жаль. // Зацвіли барвінком очі у дочки, / Все нові сторінки списують роки. / На скрижалях вічності стрінемось колись, / Може, пошкодуєм, що ми розійшлись».
Спогади ліричної героїні вражають свіжістю і тихим смутком: «Нас покличе той сад, де стежки, наче долі, зустрілися, / Як дві посестри рідні, при зустрічі враз обнялись, / Де калиновим гроном багаття палке розгорілося, / Де об лід недовір’я гарячі серця обпеклись…// Знову осінь в саду губить листя і яблука струшує, / Знову сиві тумани павутинням по стернях снують, / У мій спогад прийти я тебе не прошу, не примушую…/ Якщо можеш, забудь, якщо можеш забути – забудь!».
Навіть через багато років після болючого розриву лірична героїня здатна втамувати біль і сказати собі: «Ти знаєш, я зосталась в тій весні, /Яка для нас була на двох одна, / Де ранок починався під пісні, / Що линули мені з твого вікна». Талановита авторка спроможна задуматися над тим, що в житті нічого нема випадкового, зайвого: «Чи випадково перетнулися / Дві долі серед тисяч доль?/ На гамірних суєтних вулицях / З тобою стрітися дозволь…/ На перехрестях літ і осеней, / Що вихорами пронеслись, / Мелодіями суголосними / З тобою ми були колись». Час минає. Минають юність, молодість. Але завжди залишається те, без чого людське життя було би прісним: «Вже та весна громами відгриміла, / І з того цвіту з’їдено плоди. / У сховку почуттів моїх зотлілих / Нові відплодоносили сади».
Природа й кохання бувають суголосними. Людина в усі пори свого життя прагне любові й хоче бути щасливою. Це прагнення щастя також є щастям, як і прагнення любові є любов’ю, на крайній випадок – її різновидом: «Повітря пахне спілим виноградом, /А може, медом, може, чебрецем. / Під цим серпневим пізнім зорепадом / Нікуди ми з тобою не втечем. / А утекти мені б хоч на край світу, / Щоб і ні звідки написать листа, / Щоби ніким не передать привіту, / Бо тільки я, і степ, і пустота…// Щоб тільки я, а ще – зірки і небо, / І тиха ніч, сполокана дощем. / І все ж я можу утекти від тебе, / Але ж хіба від себе утечеш?».
Зріла жінка має життєвий досвід, рани, але й має корони і нагороди: «А ми з тобою, осене, на «ти», / Що в позолоті бабиного літа / Прагнемо незбуте віднайти, / Щоб своїм теплом його зігріти. //Зруйнувати замки-міражі, / Що кудись зовуть у сині далі, / Відректися тих, що вже чужі, / Й дбати лиш про власну досконалість…// А ми з тобою, осене, на «ти»! / В нас так тепер багато суголосся. / За легкий смуток ти мене прости… / У тебе теж. Чи лиш мені здалося». Зріла жінка вміє сприймати світ, себе, мрії і спогади не як данину, а як нагороду: «Вже не спішиш – то час спішить за тебе. / Вже виважено робиш кожен крок. / І все частіш вдивляєшся у небо…/ Велика притягальність до зірок…// Живи, люби, радій на повні груди! / Смакуй свій кожен день, немов вино! / У тебе шансу іншого не буде, / На другу пробу права не дано!».
Після прочитання книги О. Руданець залишається тихий щем і солодкий смуток, про який ще Максим Рильський писав: «Не бійся смутку, що пливе / З великої любові». Це велике щастя – бути обдарованою таким поетичним талантом і так уміти любити!
