Війна – це не лише щоденне емоційне пекло, а й, фігурально висловлюючись, простір для самопізнання. Щойно торкаюся проєкту «Людина у війні», як бракує сили відхреститися від лавини переживань і роздумів. Тож розмова з художником Мирославом ГАТАЛЕВИЧЕМ – це беззаперечне свідчення того, що в людини честі за будь-яких обставин (а у війну й поготів), викристалізовуються глибокі світоглядні сенси. Вони не потребують додаткових доказів: ніщо не виправдовує бездіяльність чи нарікання…

Талант і професійна здатність побачити найхарактерніше у творі того чи іншого автора книги – основна риса художника-оформлювача Мирослава Гаталевича. Майстер має унікальне відчуття духу та часу. В його малярських роботах відображені глибокі знання історії краю і здатність зафіксувати такі деталі й штрихи, які, можливо, не помічають інші. З 2003 року Мирослав Федорович оформляв усі наші історико-краєзнавчі видання, зокрема й осібно мої книжки. Його праця як художника має велике значення для пізнання історії Калущини.

(Іван ТИМІВ, провідний науковий співробітник Краєзнавчого музею Калущини.)

У середмісті старого Калуша нестерпно виють сирени, а блукаючі собаки їм моторошно підвивають. Та місто живе і думає про живе. Я навіть не здивувався, що невеличка майстерня митця пензля у Калуші, куди ми з Мирославом Федоровичем прямуємо під страшну «мелодію часу», розташована в одному із давніх будинків, зведеному ще за часів Польщі. Бо художникові, який своїми роботами оживляє обличчя старого міста, сам Бог велів не лише підноситися у творчій уяві до піднебесся, а й візуально смакувати його архітектурну красу. Адже з вікон авторської робітні на третьому поверсі відкривається неповторна панорама з краєвидом аж на давній мікрорайон Загір’я.

– Очевидно, до малярства я потяг мав здавна, адже любив творити ще змалечку – і у дитсадку, і у школі, й активно відвідував міський художній гурток під керівництвом світлої пам’яті Марії Кирилівни Базів із села Підмихайля, яка працювала у ЗОШ №1 міста Калуша, – згадує М. Гаталевич. – Тож я вже був добре підготовлений, коли вступив у Вижницьке училище прикладного мистецтва на відділ «художнє конструювання» на Буковині (тепер Вижницький фаховий коледж мистецтв та дизайну імені Василя Шкрібляка, – авт.). Там провчився чотири роки, а відтак присвятив себе проєктуванню та архітектурі книговиробництва. Але я ніколи не любив живопис. Навіть деякі свої поодинокі роботи писав тільки акварельними фарбами. З другого боку, поки людина не навчиться малювати, доти не зможе проєктувати як дизайнер.

Я мріяв бути художником-конструктором, бо слово «дизайнер» у мої часи ще не побутувало так широко, як нині. Тож свого часу працював у рекламному комбінаті в Івано-Франківську на сучасній вулиці Бельведерській. До речі, часто на об’єктах бував разом з Опанасом Заливахою. Працювали за нарядами – скільки роботи виконав, стільки й грошей отримав. Також у редакційно-видавничому відділі проєктував поліграфію. На той час мої заробітки були поважні. А ще довелося якийсь період виконувати роботу художника-поліграфіста в одному з корпунктів львівського рекламного агентства, а також у редакціях газет «Галичина», «Західний кур’єр» та інших. Тоді ж я й запізнався з о. Ігорем Пелехатим.

До речі, ми з дружиною були першою парою, якій він уділив таїнство подружжя у новозбудованому храмі Пресвятого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів івано-франківських УГКЦ Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка на вулиці Степана Ленкавського в Івано-Франківську. Я тоді дуже багато ілюстрацій виконав для книжкових видань «Нової Зорі», причому – багатьох знаних авторів. Скажімо, для всіх історичних книжок світлої пам’яті академіка Володимира Грабовецького, які тут виходили. З ним ми разом працювали до його останніх днів. І книжкою «Манявський Скит» завершили свою співпрацю. Робота художника-ілюстратора таких історичних видань потребує великих знань, щоб передати специфіку епохи...

А згодом, уже на пенсії, я повернувся у рідний Калуш.

– Очевидно, що в місті крила Вашого малярства набрали ще потужнішого лету?

– У Калуші я також працював як художник-ілюстратор. Наприклад, оформив кілька книжок відомого краєзнавця і провідного наукового співробітника Краєзнавчого музею Калущини Музейно-виставкового центру Калуської міської ради Івана Тиміва. Тоді в моєму набутку вже було дуже багато ретроспективних робіт про Івано-Франківськ, тож старий Калуш не став для мене творчою першиною. А спонукав до такого малярства світлої пам’яті мер Калуша Роман Сушко, коли звернувся до мене з проханням розробити ілюстрації для подарункових поштових конвертів із зображенням міста. Я взявся вивчати матеріали про наше давнє місто і почав поступово працювати як художник у стилі ретроспективного малярства. Люблю також творити графічні роботи філософської та релігійної тематики. Це творчість з уяви, яку стимулюють наочні історичні матеріали. Джерелами можуть бути тексти, описи, давні світлини чи поштівки тощо. Якщо коротко, то моя праця – це і творчість, і предметний пошук.

– Мирославе Федоровичу, як Ви оцінюєте власну роботу, якщо бракує предметно-просторового порівняння?

– Передусім як автор зважую, чи є у моїх творах елементи присутності, близькість до історичної пам’яті, чи ні. Звісно, долучаю також і свою творчу уяву як художника. Але вона головно проявляється в обраному ракурсі зображення. Я завжди намагаюся обрати такий план, наприклад, для листівки, якого ні в кого й ніколи не було – шукаю власний ракурс. Щоб ніхто мені не дорікнув, що я у когось змалював ту чи іншу роботу. У моїх ретроспективних творах головне – урбаністика, і в кольорах, і в тональностях. Звісно, барвоподіл я обираю самотужки, адже на поштівках ХІХ століття, наприклад, ще не було кольорової гами. Найважче відтворити стан давньої архітектури. Адже бракує матеріалів, особливо коли треба передати різні деталі.

– Чи приваблює Вас і сучасна урбаністика Калуша?

– Звісно, Калуш – це ж моє рідне місто, і я часто малюю його. Переважно пишу філософські роботи. Найбільше як художник люблю творити ретроспективу давніх сакральних споруд. Деякі калуські будинки чи вулички, до речі, були знесені, і у наш час залишилися вже лише на моїх ретроспективних роботах та ще на світлинах. Я ж у дитинстві і юності багато фотографував.

– То який Калуш художника Мирослава Гаталевича?

– І старий, і сучасний Калуш – місто креативне, в якому відбувалися й відбуваються виробничі та творчі процеси, і то не застигла статика, а розвій, жива культура і пам’ять. І своєю об’єктивною працею я намагаюся збагатити знання і враження про Калуш. Моє рідне місто мене завжди надихає.

– Як реалії війни з російськими загарбниками торкнулися Вашої творчості?

– Кольорова палітра моїх творів після повномасштабного вторгнення російських загарбників стала сумнішою і наблизилася до монохромності. Майже зникли яскраві фарби. Все це – доторк часу, і відбувається на рівні підсвідомості. Емоції й роздуми однозначно впливають на вибір не лише теми, а й кольорів. Моїм роботам нині бракує оптимізму.

– Чи можете Ви свою творчість назвати розрадою та помічницею у цей складний час, який усі ми так важко переживаємо?

– Так, моя робота художника мені дуже допомагає переживати час війни. Коли я малюю, то набагато легше сприймаю сучасні події і реалії. Адже війна триває вже 13-й рік. А я дуже багато спілкуюся з людьми – з воїнами, ветеранами війни, родинами полеглих героїв, з жінками, чоловіками, молоддю, дітьми. І у кожного бачу сум в очах і намагання скинути з себе отой емоційний тягар. Кожен має свій спосіб, як позбутися цієї емоційної гіркоти. Для мене моя робота – найперший лік. У перші роки війни я намагався у своїх графічних творах зобразити перебіг боїв на фронті, руїни сіл і міст, горе людей. Тепер уже не малюю картини про війну – перестав це робити на третьому році повномасштабного вторгнення. Люди психологічно звикли до війни і намагаються не думати про її реалії. А чимало українців вже збайдужіли до подій на фронті.

– Що для Вас у житті важить малярство?

– Малярство для мене – це спосіб самоствердження. По суті, усе своє свідоме життя займаюся художньою творчістю.

– Мирославе Федоровичу, а чи уявляли Ви, якою буде Ваша картина Перемоги?

– Дуже важко відповісти про свій майбутній задум. На честь Перемоги я, мабуть, створив би глибокий за змістом і водночас світлий малярський колаж – з людських облич та архітектурних форм, сповнений яскравих барв і об’єднаний спільним національним символом. Та наразі мої плани відстоюються і виношуються, але дуже вдячний вам за нагадування про таку мистецьку ідею…

У домашній робітні художника-дизайнера чи конструктора-дизайнера Мирослава Гаталевича я не побачив звичних для майстерень художників мольбертів, глеків з різноманітними пензлями, етюдників чи маси підрамників, нема і полотен на стінах. На столі під вікном – настільна лампа, акуратно застругані олівці, кілька пензлів та інше креслярське приладдя. Тільки коридори помешкання, схожі на виставкові експозиції, та малоформатні графічні полотна уздовж сходів між поверхами, свідчать, що тут у руках майстра відбувається таїна: народжується малярська дивовижа – давнє й сучасне обличчя Калуша.