У місті Калуші під патронатом управління культури, національностей та релігій Калуської міської ради та завдяки старанням керівництва і працівників Калуської центральної бібліотеки ім. Т. Шевченка у приміщенні цього бібліотечного закладу відбувся ювілейний творчий вечір журналіста і письменника члена НСЖУ Петра ШЕВЧУКА «Життя, присвячене слову» – з нагоди 80-річчя від його дня народження. Провадила захід Оксана Тебешевська, заслужена учителька України, письменниця, членкиня НСПУ та НСКУ, громадська діячка.

Уродженець села Голиня на Калущині, а сьогодні калушанин Петро Шевчук – відомий прикарпатський журналіст і письменник, автор чотирьох книжок малої прози: «Поклін віддаю» (2003), «Із криниці життя» (2006), «Біле диво» (2013) та «День дятла у лузі» (2018), а також чисельних різножанрових журналістських матеріалів у місцевих часописах, написаних за пів століття творчої діяльності на теренах Прикарпаття. Відомий читачам і під творчими псевдонімами Петро Воловинець та Зенко Куркулятор.

За мить до початку свого літературного вечора в ексклюзивному коментарі на моє запитання, хто переважає у його творчості – письменник чи журналіст, ювіляр сказав:

– Я чи не все своє життя, образно кажучи, дружу з пером, а у засобах масової інформації пропрацював майже шістдесят років. На початках я ще не писав ніяких літературних творів, а правильніше – щось там писав, але не друкувався. Тож, як кажуть, спроби письменства вже тоді були. Адже писати я починав ще у шкільні роки, навчаючись у Голинській середній школі, хоч ніколи не думав, що стану журналістом. Бо я фахову освіту здобував на Донбасі – закінчив Білозерську гірсько-промислову школу, де набув професію машиніста підземного електровоза. Мріяв у житті про своє театральне майбутнє і хотів виступати на сцені, а доля вирішила по-своєму – працював електрослюсарем у шахті на руднику «Голинь» у селі Кропивнику біля Калуша.

У той час я часто дописував до місцевих газет. Мене запримітив головний редактор «Калуського хіміка» і в січні 1970 року, образно кажучи, витягнув із шахти – я офіційно став працівником редакції газети. Це вже згодом закінчив факультет журналістики у Львівському державному університеті ім. І. Франка, а спочатку працював у редакції без спеціальної освіти.

Саме журналістські стежки зводили мене з такими цікавими, унікальними й талановитими людьми, занурювали у такі події, що я не міг не стати письменником. Тож і почав писати художні твори. А всі сюжети до своїх оповідок, новел, бувальщин, переказів чи нарисів тощо я відшукував на дорогах моїх журналістських мандрів і занотовував почуте та побачене, а передовсім – враження. Таким чином, завдяки сходженим дорогам побачили світ чотири книжки моєї письменницької прози. Всі твори, які увійшли до окремих літературних видань, найперше я апробував у періодиці, а вже відтак, зваживши все, включав їх у книжки.

Працював журналістом на різних посадах у чотирьох редакціях газет: спочатку у місцевих часописах «Калуський хімік» та «Зоря Прикарпаття», а відтак по п’ятнадцять років – в обласних газетах «Прикарпатська правда» і «Галичина».

– Що тепер, Петре Трохимовичу, робить Ваше перо – мовчить, відпочиває чи просто гостриться і чекає слушного часу, щоб вкотре продемонструвати свої можливості?

– Скажу щиро, що кілька останніх років у моєму житті через гіркі обставини війни і втрати близьких людей були дуже сумні. Тож і тепер, образно кажучи, ще не беру перо до рук. Не можу – ще не готовий. Хоча частково пробую себе у віршуванні. Мій ювілей – то головно приємні зустрічі з друзями, теплі спогади і розмови, а якщо жартувати, то вісімдесят років – справжнє повноліття. Оскільки мені пішов уже вісімдесят перший рік, я читаю це число в інший бік, і виходить, що мені ще тільки вісімнадцять. До речі, я так, дякувати Богу, і почуваюся, а гумору не бракує. Я завжди любив гумор і люблю досі…

В основі сюжетів письменницьких і журналістських творів Петра Шевчука – життя як воно є, їх осердя – людина, але не ілюзорна чи кабінетно-уявна, а жива – конкретно-просторова, літературні герої з усією неповторністю їх характерів, вчинків і мовленнєвих особливостей. Автора я означив би мандрівним словотворцем у прямому розумінні цього вислову. Наприклад, про його книжку «Біле диво» я свого часу дізнався від моєї старесенької мами Параскевії – уродженки калуського села Кадобни і жительки Брошнева-Осади, а вона – від ще старшої своєї сусідки у Брошневі-Осаді світлої пам’яті Стефанії Бойчук, чиї корені у калуському селі Станьковій і якій з авторським підписом подарував письменник свою книжку.

Люди у навколишніх селах знають письменника і пам’ятають його шляхетність та водночас простоту у спілкуванні. На мій погляд, це і є та справжня письменницька знаність чи бажана вершина мрій будь-якого митця слова. Петро Трохимович не просто пішки по кілька годин щодня мандрував околицями Калущини та топтав зарінки навколишніх калуських чи на той час рожнятівських сіл, але насамперед зустрічався з багатьма людьми, які часто були джерелами сюжетів його творів чи ставали відтак їхніми літературними героями. Думаю, що його мандровані сюжети ще нас потішать. Не жаліти себе для людини – то дар Божий. У домашньому архіві Петра Трохимовича в Калуші, як у часі перебігу літературного ювілейного вечора проінформував письменник і журналіст, за роки творчості зберігається понад півтори сотні пухких зошитів із мандрівними записами.

Я бачив ті мандровані записники під час нашого спілкування з автором у форматі редакційного проєкту «Літературна світлиця» – все позначено й датовано, записані ключові фрази і враження тощо. Для Петра Трохимовича під час мандрівок не бувало чогось другорядного – він зважував усі деталі, а особливо під час підготовки до тих походів. Навіть мав запасні ручки чи олівці про всяк випадок. Саме в часі чисельних мандрівок і роздумів народжувалися задуми журналістських і літературних творів, які згодом ставали рядками журналістських статей, нарисів, замальовок тощо або письменницьких творчих набутків.

Загалом мені видається, що П. Шевчук у своїй півстолітній творчій діяльності передовсім – таки журналіст, а вже відтак – письменник. Хоча й погоджуюся з думкою поетеси та дослідниці літературного Прикарпаття Оксани Тебешевської, однієї з тих літературознавців, які у своїх дослідженнях прослідковували і аналізували творчість пана Петра, що у його творах прослідковується своєрідний авторський стиль літературного симбіозу – майстерного поєднання письменства і журналістики.

– Петро Шевчук – це журналіст, письменник і душа компанії, щира і доброзичлива людина, – зазначила О. Тебешевська. – Мені видається, що він у різних періодичних виданнях за роки своєї творчості написав стільки матеріалів, що його знають не тільки в Калуші чи на Калущині, а й в усьому Прикарпатті і далеко за його межами. Петро Трохимович як письменник автор. А загалом його твори як автора чотирьох чудових книжок малої прози – нарисів, бувальщин, оповідань, оповідок, новел, усмішок тощо – вирізняються дотепністю, образністю і закоріненістю у фольклор…

Судячи з усього, калуська влада вміє шанувати тих своїх представників громади, які своєю творчою працею творять обличчя міста й Калущини. Зокрема знайшли час для відвідин літературного вечора письменника і журналіста Петра Шевчука й виголошення добрих вітань на ювілярові й голова Калуської міської ради Андрій Найда, і його заступниця Надія Гуш. Причому, не «намалювалися» на заході на кілька хвилин, а, повторюю, взяли участь. Очільник Калуської ТГ вручив Петру Шевчуку подячну грамоту і відзнаку «За заслуги перед громадою». А також почесними грамотами за підписом голови Сергія Томіленка з нагоди ювілею відзначило журналіста і письменника керівництво Національної спілки журналістів України, а ВУТ «Просвіта» – за активну громадську позицію.

Вітальні слова журналістові й письменнику виголосили голова міськрайонного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Леся Кирилович, місцеві поети Іван Ткачик та Богдан Сімків, письменник, член НСПУ Дмитро Іванців, журналіст Анатолій Гетьманчук, журналістка і краєзнавиця Дарія Ониськів, фотокореспондент, блогер і громадський діяч Василь Твардовський, педагогиня Марія Москаленко. Того вечора стрижнем спілкування було письменницьке слово Петра Шевчука, яке лилося з його вуст з театрально-сценічним присмаком – автор читав свої письменницькі рядки з великою радістю і натхненням, ніби окрилений нісся у леті. І після кількох років тиші я знову почув того самого Петра Трохимовича, що й у мирні часи без гіркоти й переживань, і зрозумів – цей ювілейний вечір воістину став його днем народження.