Директоркою Долинської дитячої художньої школи Ірина ДМИТРІВ – художниця і науковиця – стала у перший день повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну – 24 лютого 2022 року.

– До призначення на цю посаду працювала у навчальному закладі викладачкою, – розповідає вона. – Попередній директор світлої пам’яті Олег Лаврів, який згодом поповнив ряди Небесного війська, тоді пішов на війну добровольцем, тож треба було без роздумування братися до роботи.

– Ірино Миколаївно, що, на Ваш погляд, вплинуло на таке призначення? Адже перед тим у Долинській художній школі Ви викладали недовго – кілька років.

– Думаю, що головну роль відіграла моя громадська й творча активність. Адже тоді я вже була засновницею громадської організації «Студія мистецтв», де ми популяризували художнє мистецтво та працювали з дітьми різного віку і за своєю методикою. Наші локації є в Долині, селищі Вигоді та селі Надіїв. Усі викладачі працюють на волонтерських засадах, а приміщення ми орендуємо. На базі студії відбуваються різні майстер-класи й курси іконопису та живопису. До призначення директоркою я викладала основи сакрального малярства і для молоді, і для дорослих. Йдеться не про підготовку до здобуття учасниками студії майбутньої професії художників, а передовсім про спосіб самореалізації.

«Студія мистецтв» працює з 2017 року. Така робота у час війни потрібна не лише її учням, а й викладачам. На заняттях люди відволікаються від воєнних реалій, а то й позбуваються негативних емоцій. Але не лише в цьому актуальність нашої студії, а й у потрібності таких шкіл у сільських регіонах, тому що не всі сільські діти мають можливість відвідувати такі мистецькі заклади й доїжджати у міста. Учасники нашої студії сплачують тільки благодійні внески і за матеріали.

Таку роботу вважаю своєю життєвою місією і не шукаю у ній жодної вигоди. Важливо, що нам сприяє у праці місцеве керівництво. Наприклад, у Вигоді маємо належну підтримку начальника відділу культури селищної ради Руслана Куруса. Крім того, він був ініціатором відкриття й роботи нашої «Студії мистецтв» у місцевому Будинку культури. До речі, саме завдяки керівникові ми надіслали в Івано-Франківськ на благодійний аукціон деякі роботи, зокрема й мою авторську картину живопису «Пустодзвін», на якій зображено зруйновану церкву з Полтавщини, також беремо участь у різних мистецьких виставках.

А на початку повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну я ініціювала створення із залученням митців Долинщини проєкту «Art-фронт». До нас часто зверталися ветерани війни і цікавилися розмальовуванням воєнних атрибутів – ящиків з-під боєприпасів, шоломів, гільз від великокаліберних кулеметів та використаних снарядів тощо. І нині ми в межах громадської організації маємо можливість цей задум фінансувати, а митці виконують свою роботу благодійно, волонтери чи просто пересічні долиняни нам привозять воєнну атрибутику. А ми у студії розмальовуємо і повертаємо військовим чи волонтерам. Далі дорога розфарбованих атрибутів може стелитися на благодійні аукціони чи деінде. Це наш тихий внесок в артфронт України.

– Знаю, що Ви також викладаєте у Карпатському національному університеті ім. В. Стефаника, провадите наукові дослідження…

– Так, я працюю на кафедрі дизайну, спецрисунка й живопису. Навчаюся в аспірантурі і готую кандидатську дисертацію на тему іконопису. Погоджуюся, що навантаження маю велике. Я ніколи не думала, що у час війни малярське мистецтво може бути таким важливим. Ми з викладачами Долинської художньої школи у перші роки війни були надзвичайно завантажені роботою.

– Чому Ви вирішили свої наукові студії присвятити саме іконопису?

– Укотре переконуюся, що не ми керуємо своїм життя, а Божий задум на всіх і на все. Я ж починала з олійного живопису. Але іконопис, зокрема народні ікони, вивчені дуже мало. Все почалося з того, що до мене свого часу звернувся священник з проханням допомогти у розписі іконостасу. Також до вивчення ікон мене спонукала малообізнаність духовенства. Часто давні ікони реставрують непрофесійно й до невпізнаваності, нівелюючи їхню значущість. Але ми не можемо загубити свою сакральну історію. Тож після Інституту мистецтв Карпатського національного університету іконопису я вчилася у школі «Радруж» при УКУ у Львові, окремо осягала малярство на дошці, також приватно студіювала різьблення та техніку золочення ікон.

Часто спілкуюся з українськими та іноземними іконописцями і пізнаю їхні техніки іконопису, щоби вдосконалювати свою. Тож моя дисертація для мене цікава не лише як можливість здобути науковий ступінь, а й як нагода заглибитися в особливості традицій українського іконопису. Наприклад, працюючи над статтею про іконопис світлої пам’яті Володимира Луканя я зацікавилася його технікою іконопису на склі. Такі ікони традиційно є дуже площинними. Але для створення візуально об’ємного образу й реалізації тривимірного задуму майстер-іконописець використовував потрійне скло.

Кожен автор шукає свої способи, як привернути увагу й зацікавити шанувальників. Але попри все в іконі має бути передано переказ біблійного тексту. Ось чому використовують золочення ікон чи дорогоцінні камені при перетиранні темперного порошку – для надання твору через таке його внутрішнє світло свого роду святості, а також неповторності. На моє переконання, ікона – це не лише техніка, а й переосмислення сакральної тематики. Переконливими є роботи іконописців, які у пошуках гармонії працюють на відлюдді.

Сучасні митці дуже часто використовують візантійські канони, і я підтримую їх збереження та тяглість в іконописі. Тому що у своїх творах намагаюся передати старовину, але крізь призму свого світобачення. Важливо, щоб ікони не стали просто творами на релігійну тематику. Тож робота над дисертацією допомагає мені поєднати і знання з історіографії української ікони, і сучасний досвід її написання. А традиції дуже давні – сягають приходу християнства у Київську Русь часів князя Володимира. Стародавні автентичні ікони є символами української нації. Навіть кожен регіон має свої особливості – і у техніці, і в кольоровій палітрі.

– І Бойківщина?

– Так, адже колись і в Долині була самобутня школа іконопису. У своїй дисертації і наукових статтях я працюю над дослідженням специфіки народних ікон, які не завжди були гідно пошановані. А хатні ікони є не менш значущими, ніж храмові. Моє завдання як іконописиці – наслідувати давні українські народні традиції в іконописі.

– Яке значення для Вас має іконопис?

– Для мене іконопис – то передовсім життєве покликання і надзвичайна відповідальність. Коли я свого часу працювала над іконостасом, то не раз доводилося чути від замовників дуже дивні забаганки чи побажання – за межами канону через їхнє нерозуміння його. І я відмовлялася від такої роботи. Тому що деякою мірою люди, очевидно, не розуміли відмінності між образом та іконою. Таке нерозуміння також спонукає мене до наукової роботи та донесення її результатів до суспільства. Мала домовленість з одним із фахівців, аби він прочитав лекцію про те нашим молодим священникам. Бо боляче спостерігати невігластво якраз тих, хто мав би знати про це насамперед.

Іконопис для мене не хобі, а покликання, очевидно, моя земна місія. Робота мене приваблює і затягує щоразу глибше. Хоча це передовсім важка й відповідальна розумова праця.

– Чи не стикаєтеся з певними труднощами у цій своїй творчості?

– Наразі не відчуваю якихось духовних перешкод для того. Мені працюється легко, тому що за мною – вищі духовні сили, які є перепоною для негативної енергетики. В основі такого захисту навіть не молитви чи відвідування церкви, а моє глибинне розуміння того, що роблю і для чого. Думаю, що таке внутрішнє розуміння має кожен справжній іконописець. Звісно, майбутню ікону до початку роботи завжди освячують духівники, а вони є моїми провідниками в написанні ікони, адже разом з парафіянами підтримують мене у своїх молитвах.

А також, скажімо, для такої неодмінної технічної процедури у цій справі, як змішування яєчної темпери, використовую тільки освячену воду. Але це відомі атрибути. Я ніколи й думки не тримаю, що мою працю десь там угорі буде зараховано, бо пишу ікони не для цього. Війна навчила жити миттєвостями насущного творення. Техніка малювання допомагає мені не переступати канон і виконувати свою місію добротно. Якщо написати ікону правильно і фахово, то вона довговічна.

Головно працюю у візантійському стилі, тобто у класичному стандартному іконописі – на заґрунтованій липовій дошці. Вже готові дошки замовляю. Ззаду дошка має дубові шпони, щоб її не крутило. Я використовую давні види фарб з відповідними дорогими пігментами, тому що належного ефекту від акрилових фарб ніколи не зможу досягти. Також використовую для позолочення ікон не поталь – замінник золота, а суто дорогі пластини сусального золота. Тож такі ікони технічно дуже дорогі.

– Чи багато часу забирає робота над іконою?

– Прораховано, що і я, і мої вихованці витрачаємо для цього орієнтовно 36 годин. Єдине питання – по скільки годин на день можете працювати, й отже, на скільки днів розтягуєте процес творення ікони. До того ж іконописець має бути духовно обізнаним, пройти відповідний етап навчання, а після того осібно відчути та зрозуміти, чи може писати ікони, чи не може. Це внутрішній або навіть філософський бар’єр, який треба подолати. Навчається іконопису багато людей, та лише поодинокі присвячують йому своє життя. І той один відсоток таланту, про який часто наголошують нам поважні учителі, якраз і спрацьовує, коли митцеві потрібно обирати свій шлях.

– Чи усамітнюєтеся під час написання ікон?

– Усамітнення відіграє важливу роль в іконописі. Але хтось має і навчати іконопису, а це вже не усамітнення, а навпаки, публічність у роботі. На мою думку, така публічність нашому суспільству нині дуже потрібна. У Долинській дитячій художній школі я викладаю курс іконопису ще з 2020 року. Ікона – це не культ, а робота й уособлення біблійної історії, які дають можливість читати Святе Письмо без тексту. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то саме іконопис став мені гідним помічником і розрадником. Навсібіч буяла паніка, ніби життя зупинилося, і ніхто не знав, що буде завтра, сьогодні чи навіть через мить. І саме іконопис допоміг мені впоратися з тим важким панічним тягарем. Відтак на третій день після рашистського вторгнення я знову почала писати. Правда, мої мазки й лінії були, як у дитини з дошкільної групи. Але писала далі – прийшли велике умиротворення і переконання, що не від мене залежить мій завтрашній день, бо він твориться і керується не мною, а Небесами – Тим, Хто наді мною.