35 років тому Україна відновила Незалежність, яку нині щодня відстоює зі зброєю в руках. За цей час вона пройшла шлях від маловідомої світові держави до країни, від стійкості якої залежить безпека всієї Європи. Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Навчально-наукового юридичного інституту Карпатського національного університету ім. В. Стефаника, керівник Центру документування та дослідження воєнних злочинів Сергій АДАМОВИЧ пояснює, чому нинішня війна є не лише боротьбою за території, а й цивілізаційним протистоянням свободи й імперії, як українці остаточно утвердили свою історичну суб’єктність і яке місце Україна посяде у світовій історії після Перемоги.

– Пане Сергію, 35 років тому Україна відновила незалежність, але лише після російської агресії 2014-го і повномасштабної війни 2022 року багато хто заговорив про народження «нової України». Чи погоджуєтеся Ви з думкою, що справжня ціна незалежності була сплачена вже у XXI столітті чи все ж це хибне міркування?

– Твердження про те, що справжня ціна незалежності сплачується лише зараз, містить частку правди, але є спрощеним поглядом на історію новітньої державності. Порівняно безболісне та безкровне проголошення незалежності та її підтвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року не були «випадковим дарунком долі». Це базувалося на тривалому багатовіковому фундаменті українського державотворення – від Київської держави, Козаччини до Визвольних змагань 1917–1921 рр., опору ОУН-УПА та діяльності українського дисидентського руху в ХХ столітті.

У 1991 році Україна юридично оформила суверенітет і отримала міжнародне визнання. Однак ціна, яку ми сплачуємо у XXI столітті, – це ціна за остаточний вихід із простору російської імперської гравітації. Події 2014 та 2022 рр. стали не «початком здобуття» незалежності, а її остаточним завершенням, коли незалежність поступово перетворюється на екзистенційну цінність для всієї нації.

– Чи можна сказати, що сучасна російсько-українська війна є не тільки війною за території, а й кульмінацією кількасотрічного конфлікту між двома принципово різними моделями історичного розвитку – імперською та національною?

– Відзначу, що це війна не за географічні кордони чи території, а за протилежні уявлення про майбутнє: самодержавство проти народовладдя, підданство проти громадянства і т. д. Можемо назвати хронологічний початок цієї війни (литовсько-московська війна 1487–1494 рр. за володіння київською спадщиною), але жодною мірою не знаємо, чи є нинішні події кульмінацією конфлікту. Проте вже в 1503 р. московський князь Іван ІІІ заявляв, що війни будуть перемежовуватися перемир’ями доти, поки Москва не захопить Київ.

Росіяни без українських земель не мають історичного міфу для російської імперії, що був сформульований в ідеях «Москва – ІІІ Рим» і в «Сказаньї про князей владімірських». Імовірність будівництва успішної демократії в Україні на противагу деспотії загрожує політичній та економічній стабільності в РФ, самодостатність українців і належність до ненависної московитам європейської цивілізації на тлі російського відчуття меншовартості зруйнує імперію зсередини.

Проте імперії мають свій вік. Загалом будемо сподіватися, що передбачення відомого українського дослідника Л. Залізняка виявиться правильним. Він вважає, що з позицій цивілізаційного підходу А. Тойнбі сучасна російська федерація є реліктом згасаючої східно-християнської чи євразійської цивілізації.

– Історія знає чимало держав, які здобували незалежність, але не всі змогли її втримати. Що, з історичної точки зору, робить державу по-справжньому стійкою – інститути, політична культура, армія, економіка, колективна пам’ять? Який із цих чинників Україна переосмислила найбільше за роки війни?

– Будь-які інституції, які б вони не були потужні, без політичної культури та національної єдності руйнуються під першим же зовнішнім ударом. Саме це, ймовірно, дозволило вижити Українській державі в цій страшній війні. Безумовно, найбільшого переосмислення за роки війни зазнав чинник Збройних Сил України. Його статус змінився від інституції, що фінансувалася за залишковим принципом, до розуміння ролі армії як основи національного буття та безпекового авангарду Європи. Водночас Україна продемонструвала унікальну консолідацію суспільства, і слабкість окремих державних бюрократичних ланок було компенсовано колосальною силою громадянського суспільства.

Однак слід зауважити, що держава у сприятливих умовах початкового етапу війни не здійснила необхідних змін у гуманітарній сфері, зокрема не було напрацьовано реальних програм поширення української мови та культури і не було остаточно зламано хребет російській православній церкві.

– Упродовж століть Росія будувала свою імперську легітимність через привласнення історії України. Наскільки нинішня війна є спробою силою повернути той історичний наратив, який уже неможливо відстояти аргументами?

– Російську державну ідеологію століттями будували на привласненні спадщини Київської Русі для обґрунтування власної імперськості та права на домінування над усіма країнами з православним населенням. А повномасштабна агресія 2022 року стала актом відчаю імперії, яка завдяки українській освіті почала втрачати інтелектуальну й моральну монополію на минуле серед молодших поколінь українців. Військова агресія – це останній засіб втримати під контролем колонію, до чого і вдалася щодо України російська влада.

– Часто говорять, що українська державність утверджувалася не тільки через політичні інститути, а й завдяки самоорганізації суспільства – від Майданів до волонтерського руху та всенародного спротиву під час повномасштабної війни. Наскільки такий спосіб формування держави є особливим у європейській історії?

– Український шлях державотворення через самоорганізацію (Майдани, волонтерство, добровольчий рух) не є унікальним для світової історії. Згадаймо, що під час Нідерландської революції XVI століття суспільство об’єдналося проти іспанської імперії Габсбургів. Там створили самоврядні комітети, сформували ополчення і розбудували першу в Європі буржуазну державу. Натомість в американських колоніях Англії цивільне суспільство організувалося для спротиву Британській імперії ще до того, як виникли офіційні інститути США.

Особливість України полягає в тому, що широкі народні рухи здатні миттю мобілізуватися під час катастрофічних загроз і перебирати на себе функції держави, не руйнуючи при цьому державну систему.

– Чи не ризикуємо ми сьогодні, живучи в епоху великих подій, втратити здатність до критичного погляду на власну історію? Де проходить межа між національною пам’яттю та історичною наукою?

– Небезпека втрати об’єктивності в часи екстремальних потрясінь існує завжди. Під час війни національна пам’ять природно стає емоційною, сфокусованою на героїзації та консолідації, і виконує захисну функцію. Національна пам’ять часто оперує символами, міфами та цінностями. Натомість академічна наука вимагає критичного аналізу джерел, визнання помилок та уникнення однобічних підходів.

Втрата академічної критичності загрожує створенням власного пропагандистського чи спрощеного бачення історії, яке за своєю структурою та методами дзеркально копіює міф ворога. Своєю чергою, формування ідеалізованого «дзеркального міфу» замість реальної історії закладає кілька серйозних ризиків для майбутнього країни. Зокрема, якщо суспільство вірить, що в минулому воно ніколи не припускалося помилок, воно втрачає здатність аналізувати причини своїх поразок, стає уразливим до зовнішньої критики та пропаганди й унеможливлюється суспільний діалог і формування зрілої нації.

– Упродовж століть українці часто ставали об’єктом історії, а не її суб’єктом. Чи можна сказати, що саме війна остаточно повернула Україні історичну суб’єктність?

– Перебування українських земель на межі цивілізаційного розлому між Сходом і Заходом визначало постійну боротьбу між геополітичними гравцями за наші території. У часи Київської держави і Козаччини ми були суб'єктами історії, в інші періоди змушені були боротися за незалежність. Але будемо сподіватися, що Україна перейшла з категорії об'єкта домовленостей великих держав у категорію повноцінного суб'єкта світової історії. Спротив українців російській агресії відкрив Україну для світу, і ми маємо всі шанси стати важливою складовою архітектури безпеки всього Європейського континенту.

– Історія України тривалий час була об'єктом чужих інтерпретацій. Наскільки сьогодні нашій державі вдалося повернути власний історичний наратив світові?

– Україні вдалося зробити вагомий прорив у поверненні власного наративу, хоча цей процес далеко не завершений. Так, у багатьох університетах світу відкриваються центри українських студій, відокремлені від «славістики» чи «русистики». Терміни на зразок Kyiv замість Kiev стали нормою світової журналістики та дипломатії. Однак деколонізація західного академічного середовища від впливу концепцій «руського міра» потребуватиме десятиліть системної наукової й культурної дипломатії, і важливо, щоб її не згорнули через різні обставини.

– Історики часто кажуть, що великі війни змінюють й уявлення народів про самих себе. Як, на Вашу думку, змінилася українська ідентичність за роки повномасштабної війни, і чи є ці зміни незворотними?

– Українці в результаті спільно прожитого травматичного досвіду та поневірянь безумовно позбулися рис меншовартості. Вони зрозуміли, що можуть протистояти найагресивнішій імперії. Україна продукує високоякісний культурний контент, і українці виявили, що за кордоном не завжди краще, ніж удома. Війна консолідувала націю, зробила її більше україноцентричною, істотно зменшився відсоток прихильників «руського міра», і більше українців бачать Україну в складі НАТО і ЄС. Але ці зміни треба закріпити і не допустити повернення в російський імперський простір.

– І нарешті, чи є сьогодні підстави стверджувати, що боротьба України – це вже не лише історія української державності, а й один із ключових сюжетів європейської історії початку XXI століття? Яке місце, на Вашу думку, Україна посідатиме в історичній пам'яті світу?

– Боротьба України за свою незалежність є центральним сторінкою європейської історії останніх років. Результат російсько-української війни вирішить фундаментальне питання: чи збережеться світопорядок, заснований на міжнародному праві та цінностях свободи, чи світ повернеться до права сильного й імперського свавілля.

Сподіваємося, що буде наша перемога, і в історичній пам'яті світу Україна посідатиме місце держави, яка не лише зупинила тоталітарний реваншизм, а й повернула Заходові віру у власні цінності свободи та демократії.