Українсько-польська історія має чимало болючих сторінок, які й сьогодні залишаються предметом гострих суспільних і політичних дискусій. Та чи можна говорити про них чесно, не перетворюючи пам’ять на зброю проти живих? Всеукраїнська громадська організація «Пам’ять і справедливість – асоціація нащадків жертв польських репресій» ставить за мету досліджувати архіви, збирати свідчення, повертати із забуття історії українських жертв репресій, відновлювати поховання та меморіальні місця. Про те, чому українському суспільству досі бракує власної джерельної бази, які сторінки історії залишаються недостатньо дослідженими та чому пам’ять має об’єднувати, а не розділяти, – в інтерв’ю з істориком, громадським діячем, дослідником українського визвольного руху, одним з ініціаторів створення ГО «Пам'ять і справедливість» Ярославом КОРЕТЧУКОМ, який переконаний, що справжня історична справедливість – це право знати правду, зберегти пам’ять про жертв і назвати події своїми іменами.

– Пане Ярославе, що спонукало Вас долучитися до створення Всеукраїнської асоціації «Пам’ять і справедливість»?

– Насамперед виникла ініціатива створити громадську організацію, яка б системно займалася дослідженням трагічних сторінок української історії. Сьогодні ми є свідками того, що тема українсько-польського протистояння, особливо у нашій сусідній Польщі, вийшла на дуже високий суспільний і політичний рівень. На жаль, дедалі частіше вона стає політизованою.

Трагічні сторінки нашої непростої історії, особливо історії ХХ століття, сьогодні часто звучать у польському парламенті, у заявах президента, політиків, представників громадськості. При цьому нерідко ці події висвітлюють однобічно – передусім із польської перспективи.

Ми спостерігаємо, як польські політики та представники влади говорять про необхідність покаяння і примирення саме з боку України, а також про визнання українцями відповідальності за загибель польського населення на території України. Лунають і заяви про те, що без відповідного визнання Польща може блокувати вступ України в Європейський Союз. Є й інша важлива причина. Попри те, що минуло вже 35 років незалежності України, трагічним сторінкам українсько-польської історії, на мою думку, приділялося недостатньо уваги, зокрема з боку науковців. Так, були напрацювання Українського інституту національної пам’яті, громадських організацій, окремих наукових установ. Але цього все ж недостатньо.

Сьогодні ми бачимо, що польська сторона має значно більший масив документів, свідчень та спогадів про трагічні події, особливо 1943–1944 років, які ми називаємо Волинською трагедією. В Україні джерельна база значно менша. Саме тому виникла потреба створити організацію, яка могла б системно займатися пошуком, опрацюванням та збереженням документів і свідчень. Можливо, таку організацію потрібно було створити ще раніше. Але, як кажуть, краще пізніше, ніж ніколи.

Ще у 1990-х та 2000-х роках з’явилося чимало свідчень про репресії польської влади, зокрема в період існування Польської народної республіки.

Якщо говорити про Прикарпаття, то насамперед ідеться про представників Лемківщини, Надсяння, Холмщини та інших українських етнічних земель, яких депортували з рідних місць проживання. Частина з них опинилася на території Івано-Франківщини. На жаль, сьогодні таких людей залишилося небагато, переважно це вже діти тих, хто безпосередньо пережив депортації та репресії.

Асоціація, яку ми створюємо, не має на меті розпалювати чи поглиблювати складні польсько-українські відносини. Навпаки – наше завдання полягає в тому, щоб об’єктивно підійти до вивчення минулого, дослідити трагічні сторінки української та українсько-польської історії. Основою діяльності асоціації має стати захист історичної правди. Ми бачимо випадки, коли з польського боку перебільшують, умовно кажучи, масштаби втрат польського населення, називають цифри, які не завжди мають належне документальне підтвердження. Тому важливо, щоб історичні оцінки спиралися передусім на джерела.

Другий важливий напрям – нейтралізація негативних наслідків політизації історичної тематики. Особливо небезпечно, коли історичні суперечності переносять у сучасне суспільне життя і породжують ворожість до людей за національною ознакою. Ми, на жаль, бачимо випадки, коли українці в Польщі зазнають фізичного насильства лише через те, що вони українці.

Мене запросили до участі в цій ініціативі, оскільки я частково досліджував діяльність польського підпілля та Армії Крайової на теренах Івано-Франківщини. Свого часу був також ініціатором встановлення пам’ятного хреста на хуторі Мандоліна, колишнього Рогатинського району, поблизу села Чернів. У 1944 році там Армія Крайова знищила 16 жителів – українців. Поруч були розташовані дві польські колонії, де була база діяльності одного з підрозділів Армії Крайової. У Тернополі відбулися установчі збори, де було засновано Всеукраїнську громадську організацію «Пам’ять і справедливість – асоціація нащадків жертв польських репресій».

– Яку головну проблему в осмисленні складних сторінок українсько-польської історії, на Вашу думку, покликана вирішити нова асоціація?

– Передусім – розкрити перебіг складних історичних подій у відносинах між українцями та поляками, дослідити архіви, зібрати спогади очевидців і нащадків тих, хто пережив депортації та репресії. Це потрібно для того, щоб у майбутньому ми могли предметно і професійно дискутувати про складні сторінки українсько-польського протистояння. Другий важливий напрям – збереження історичної пам’яті. Насамперед ідеться про відновлення та впорядкування українських кладовищ, розташованих на території Польщі.

– Ви наголошуєте, що діяльність організації не спрямована на поглиблення міжнаціональної ворожнечі. Як, на Вашу думку, можна говорити про болісні історичні події, не перетворюючи їх на джерело нових конфліктів?

– Треба говорити про трагічні сторінки історії відкрито й професійно. Зокрема, досліджувати реальні цифри втрат як з українського, так і з польського боку. Надзвичайно важлива також популяризація цієї тематики не лише в Україні, а й донесення об’єктивної інформації до міжнародної спільноти. Сьогодні польська сторона активно продукує в Європі наратив про відповідальність українців за так званий геноцид польського населення на території Волині. Наше завдання – зібрати свідчення, документи, матеріали, опрацювати архіви, щоб науковці могли предметно дискутувати між собою. І водночас ми хочемо закликати до того, щоб трагічні сторінки історії не використовували в політичних іграх.

Якщо ми прагнемо до Європейського Союзу, а Польща є його членом і сьогодні важливим партнером України, то маємо виходити з фундаментальних європейських принципів – поваги до національної гідності, історичного досвіду та права кожного народу на власну політику пам’яті.

Так само важливо шанувати місця поховань і пам’яті полеглих. На території України мають бути належно пошановані місця поховань жертв польських репресій, так само як на території Польщі повинна зберігатися пам’ять про українців, які стали жертвами насильства та депортацій.

Водночас я хотів би підкреслити ще один момент: ми маємо шукати точки дотику нашої спільної історії. Адже були періоди, коли українці та поляки разом досягали певних успіхів, разом протистояли спільним ворогам. Не можна дозволяти, щоб історія складалася лише з конфліктів.

– Про яких саме забутих або замовчуваних українських жертв польських репресій йдеться? Наскільки сьогодні ця тема досліджена?

– Сьогодні польська сторона найчастіше говорить про події 1943–1944 років. Натомість ми хочемо привернути увагу і до міжвоєнного періоду, зокрема до репресивної та денаціоналізаційної політики щодо українського населення, яку проводила Друга Річ Посполита. Йдеться, зокрема, про пацифікацію 1930 року, масові арешти, переслідування громадських діячів, політичні процеси. Окремий важливий аспект – історія українців, які перебували у польському концтаборі Береза-Картузька. Цей досвід репресій також став одним із чинників подальшого загострення українсько-польського протистояння у 1940-х роках.

Ми також наголошуємо на фактах знищення українського населення польськими збройними формуваннями. Говоримо не лише про Армію Крайову, а й про Батальйони хлопські та інші формування. Особливо це стосується Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та інших регіонів.

На Східній Галичині масштаб таких подій був дещо іншим, однак і тут мали місце репресії та злочини, які супроводжувалися вбивствами мирного населення, знищенням населених пунктів і примусовим вигнанням українців із місць проживання.

Окремий акцент ми робитимемо на операції «Вісла» та депортації українського населення, здійсненій польською владою. Щодо того, наскільки ця тема досліджена, то в Україні є низка праць істориків і дослідників, присвячених цим трагічним сторінкам. Але якщо порівнювати з польською історіографією, то, повторюю, наших досліджень і джерельної бази значно менше. Тому сьогодні професійно дискутувати з польськими істориками буває складно: ми часто спираємося на меншу кількість архівних матеріалів, документів, свідчень і спогадів.

Правда, останніми роками число українських досліджень цієї теми зростає. Однією з помітних із них є праця Володимира В’ятровича про українсько-польську війну, зокрема на Волині. Але загалом таких досліджень усе ще недостатньо. Тому одним із ключових напрямів діяльності асоціації стане пошук нових джерел, їхнє опрацювання та введення в науковий обіг.

– Чому, на Вашу думку, український голос у дискусіях про Волинську трагедію та інші складні сторінки українсько-польських відносин часто звучить недостатньо переконливо?

– Тут варто згадати, що в час президентства Віктора Ющенка почалися перші реальні кроки у царині політики національної пам’яті, зокрема щодо повернення правди в українську історію. Тоді було заявлено, що над цими питаннями активно працюватимуть інституції національної пам’яті. У той період в Українському інституті національної пам’яті активно працював Володимир В’ятрович, проводили перші круглі столи, конференції, почалася предметна дискусія. Однак згодом ця тема стала значною мірою політизованою. Сьогодні українські громадські та дослідницькі інституції не прагнуть загострювати питання, яке в Польщі набуло дуже сильного політичного звучання. До того ж Польща є важливим партнером України та одним із ключових логістичних хабів для нашої держави у війні. Тому на найвищому рівні, очевидно, намагаються не загострювати історичну проблематику. Саме тому асоціація й бере на себе роль займатися цими дослідженнями. І ще раз наголошу, що наше завдання – не провокувати нові конфлікти, а досліджувати історію на професійному рівні, щоб ми мали можливість аргументовано дискутувати.

– Одним із напрямів роботи асоціації має стати збереження та впорядкування українських поховань у Польщі. Наскільки гострою є ця проблема і що конкретно може зробити громадська організація?

– Проблема справді гостра. Без постійної опіки та догляду українські поховання поступово руйнуються. Інколи вони також стають об’єктами актів вандалізму з боку різних праворадикальних організацій на території Польщі. Тому для нас важливо відновлювати та впорядковувати ці місця, щоби зберегти їх для наступних поколінь. Окремий напрям – залучення молоді. Ми хочемо організовувати поїздки студентів та молодіжних груп до Польщі, де вони могли б долучатися до впорядкування українських кладовищ, одночасно вивчаючи історію тих місць.

На жаль, сьогодні частина українських кладовищ у Польщі просто зникає. Тому одним із наших завдань має стати створення карти таких поховань, щоб ми знали, де вони розташовані.

– Ви закликаєте нащадків жертв польських репресій і науковців Прикарпаття долучитися до створення обласної філії асоціації «Пам’ять і справедливість...». Якою бачите її структуру та основні напрями роботи?

– Наразі ми завершуємо реєстрацію центральної громадської організації, після чого переходитимемо до формування її регіональних структур. Шукаємо нащадків людей, які зазнали репресій, а також професійних істориків, які досліджують українсько-польське протистояння. Вони могли б долучитися до створення регіональної організації.

На рівні Івано-Франківщини одним із головних напрямів буде дослідження українсько-польських відносин у період від 1920 року до 1945-го. Адже на наших теренах також відбувалися протистояння та сутички між представниками українського визвольного руху і польського збройного підпілля.

Другий напрям – збір свідчень від нащадків жертв репресій, запис родинних історій, збереження фотографій та інших матеріалів. Третій – організація поїздок із Прикарпаття в Польщу, на території колишніх українських поселень, для впорядкування українських кладовищ і меморіальних місць. Важливо, щоб до цього процесу долучалися студенти й молодь, адже саме вони згодом нестимуть цю пам’ять далі.

– Чи є вже конкретні архівні, пошукові або меморіальні проєкти, над якими могла б працювати Івано-Франківська обласна філія асоціації?

– Передусім ми плануємо поїхати на територію Букачівської громади. У селі Чернів свого часу завдяки моїй ініціативі та ініціативі нащадків жителів хутора Мандолина, вбитих бойовиками Армії Крайової, встановили пам’ятний хрест. А також – пам’ятну таблицю. Але сьогодні цей меморіальний знак потребує відновлення та впорядкування.

Водночас у нас уже є перші дослідження діяльності Армії Крайової на території Івано-Франківської області. Є й перші нащадки загиблих, які готові розповідати свої родинні історії, передавати фотографії та інші матеріали. Думаю, що саме це стане одним із перших практичних кроків після створення регіональної структури. І, звичайно, ми хочемо об’єднати істориків, які професійно займатимуться цими питаннями.

– Яку роль у роботі асоціації мають відігравати професійні історики, а яку – нащадки людей, що стали жертвами репресій?

– Вважаю, що тут має бути тісна співпраця. Представники родин жертв польських репресій повинні відігравати важливу роль у роботі регіонального відділення, адже саме вони зберігають родинну пам’ять, документи, фотографії та спогади. Водночас професійні історики мають сформувати окремий науковий напрям – працювати з архівами, документами, свідченнями, перевіряти їх та систематизувати. Тобто родинна пам’ять і професійна історична наука повинні доповнювати одна одну.

– Якого результату очікуєте від діяльності асоціації через кілька років і що, на Вашу думку, могло би стати справжнім відновленням історичної справедливості?

– Насамперед хотілось би ґрунтовно дослідити українсько-польські відносини міжвоєнного та воєнного періодів на Прикарпатті. Результатом могли б стати збірники документів, монографії провідних дослідників, наукові розвідки, які дали б змогу краще зрозуміти події того часу.

Другий важливий напрям – запис відеосвідчень, спогадів і розповідей людей, які пережили польські репресії, а також їхніх нащадків. Потрібно зберегти ці історії для наступних поколінь. На їхній основі можна створювати документальні фільми, проводити зустрічі з громадськістю Івано-Франківщини, говорити про ці сторінки історії не лише в науковому середовищі, а й у суспільстві.

Третій аспект – поїздки представників Івано-Франківщини на територію Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших українських етнічних земель, де жили наші предки. Важливо вшановувати пам’ять про українські жертви безпосередньо на місцях трагедій, відновлювати кладовища та меморіали. Так само важливо проводити меморіалізацію місць на території Прикарпаття, пов’язаних із цією історією.

Я переконаний, що справжня історична справедливість – це насамперед право знати правду, зберегти пам’ять про жертв і називати події своїми іменами на основі документів та історичних джерел.

Ми не повинні дозволити, щоб трагічна історія стала інструментом політичного протистояння. Навпаки, її чесне і професійне осмислення має допомогти майбутнім поколінням не повторювати помилок минулого.