Селище Солотвин – одне із найдавніших поселень Прикарпаття і відоме як містечко Краснопіль ще з ХІІ ст., розкинулося на березі Бистриці Солотвинської, є сьогодні центром Солотвинської територіальної громади і етнічним помежів’ям Гуцульщини і Бойківщини. Родина натхненного краєзнавця і відомого колекціонера Володимира Ярославовича РИМАРУКА проживає в одному із колишніх сіл, а тепер це мікрорайон селища Солотвина, – на своїй дідизні в Заріччі. Скільки у світі людей – стільки ж і їхніх улюблених занять, але у кожного своя історія і неповторність. Тож і хобі сільського літописця і колекціонера 70-річного нафтовика – хоч і не дивовижа, проте заслуговує на велику повагу, адже впродовж життя саме написання історії рідного Солотвина і збирання марок, монет та книг, як і 36 років читання й передплати часопису «Галичина», стали для чоловіка щоденними сенсами і наснагою.

Робочий кабінет у помешканні Володимира та Ольги Римаруків у селищі Солотвині – як святая святих: до творчої кімнати краєзнавця і колекціонера, як напівжартома пояснив господар, стороннім і дітям входити без дозволу чи його присутності категорично заборонено. Тут зберігається вислід багаторічної праці чоловіка у царині його життєвого захоплення – чисельні полиці з давніми книгодруками, краєзнавчими та енциклопедичними виданнями та альбоми з марками і монетами тощо. У сусідстві з такими скарбами і розмова про світ людських захоплень, які змалку – ще від діда і батька – і до поважних літ, залишилися сенсами та натхненням життя краєзнавця і колекціонера Володимира Римарука, в’язалася щиро і невимушено.

– За фахом – я нафтовик, три десятки років свого часу відпрацював у Сибіру. А своїм життєвим захопленням чи хобі вважаю краєзнавство і колекціонування, – спробував стисло себе представити читачам «Галичини» Володимир Ярославович. – Народився в солотвинському Заріччі. Мама Теодозія Василівна працювала вчителькою в початкових класах, а батько Ярослав Михайлович був директором школи і вчителем німецької мови та біології – в селі Заріччі біля Делятина.

Через сімейні обставини я не тільки виховувався у діда Василя Олексійовича та баби Марії Миколаївни Дерев’янків у Солотвині, а й виріс як дідів і бабин. Дуже тішуся, що, крім нас з дружиною, тепер на цьому ґрунті побудувалися і живуть двоє моїх синів з родинами – Василь і Віталій. Тут минуло моє дитинство, а також навчання у початковій Заріцькій школі, а п’яті – восьмі класи я закінчив у Солотвині. Згодом у Запоріжжі я вчився на залізничника, хоч дуже хотів бути моряком.

У часі навчання і аж до війська я й почав творити свої перші дописи – інформації до газет на різну тематику. Мені було тоді п’ятнадцять років. Дописував я передовсім до місцевих газет «Нове життя» у Богородчанах, «Радянська Верховина» у Надвірній та «Прикарпатська правда» в Івано-Франківську. Згодом влаштувався на роботу дизелістом на нафтову вишку в Івано-Франківське УБР. А після 1978 року нас усіх перевели на роботу у Сибір. І аж 2019-го я повернувся на Прикарпаття.

– Звідки, Володимире Ярославовичу, найшло на Вас таке глибоке життєве захоплення краєзнавством? Може, через те, що після виходу на пенсію у Вас більше додалося вільного часу?

– Та ні, це почалося давно – ще у дитинстві, а мені вже сімдесят. Все, образно кажучи, передалося по-спадковості передовсім від діда. Він працював на пилорамі. До нас часто приходили люди і розповідали цікаві і на той час заборонені речі з історії національно-визвольних часів, про боротьбу ОУН і УПА. Інколи чоловіки у хаті тихо співали стрілецькі пісні. А у п’ятому класі я вже почав збирати поштові марки. У селі Раківці жив великий вчитель і колекціонер Петро Назаревич. Я ходив до нього, і він мене дуже заохочував до тої справи, давав слушні поради з колекціонування.

Та насамперед завдяки почутим переказам від діда та його знайомих я багато писав про людей – про борців за волю України. З кожним зі своїх героїв – у колишньому Богородчанському районі – я осібно спілкувався. Вони найкраще розкривалися у товаристві своїх побратимів. А мій вуйко Михайло був секретарем Братства ОУН-УПА на Богородчанщині, тож і я часто бував на зборах і під час виїздів у різні місця героїчної історії. А все почуте й побачене я собі записував.

Так 2011 року в Івано-Франківську вийшла моя публіцистична книжка «Без Батьківщини щастя немає» – про вояка Братства ОУН-УПА Ярослава Кріцака з Монастирчан. Він вже відійшов у засвіти і похований у Монастирчанах. А загалом у періодичних виданнях я опублікував чимало матеріалів про вояків з Богородчанщини – чи не про кожного, тоді сущого. Бо я їх знав особисто. Адже свого часу теж був братчиком. Тож і борця за волю України Я. Кріцака знав добре ще відтоді, як він працював у побуткомбінаті у Солотвині.

Прикро, але вже всі члени нашого Братства ОУН-УПА відійшли за обрій. У моїх матеріалах в «Галичині» та районних газетах також описані історії тих вояків ОУН-УПА, які загинули у криївках на теренах Богородчанщини і Солотвинщини. Я ж передплачую «Галичину» з першого числа виходу у світ. Писав я і про історію футболу на Солотвинщині і Богородчанщині, і про наші місцеві церкви, і про школи та й навіть про захоронення відомих людей у регіоні тощо. Книжок окремих, звісно, про це ще немає, крім брошурки-довідника про солотвинський футбол, про яку я вже згадував, але я за роки праці зібрав поважний і ґрунтовний матеріал, який готовий до друку...

До речі, й у колекціонуванні улюблена тематика Володимира Римарука – патріотична: збирає раритети про козацтво, ОУН-УПА, СС «Галичина», Прикарпаття, Галичину загалом.

Володимир Ярославович неквапом і поважно відчиняє величезний металевий сейф і починає діставати з нього свої скарби багаторічного колекціонування – чисельні спеціальні альбоми з марками та монетами.

– Повторюся, але колекціонування моє почалося ще у п’ятому класі – у школі чи не всі діти тоді збирали наклейки до сірникових коробок,– чинно показує і описує свої філателістичні і нумізматичні скарби Володимир Римарук. – Колись у Солотвині був кіоск, де продавали й поштові марки. І всі невеличкі кишенькові гроші я витрачав на своє ще дитяче захоплення. Мою багаторічну колекцію свого часу хотіли купити, але я не продав. Подумав собі, що є сини, онуки, то, може, хтось зацікавиться. Їх, правда, ще треба якось заманити до того, щоб відтак і до них прийшло таке натхнення.

– А які предмети найцінніші у Ваших колекціях?

– Спочатку я активно збирав марки. Серед найцінніших – марки про стародавню Україну. А коли мені виповнилося сорок років, то я почав колекціонувати і давні монети. Їх у моєму зібранні вже більше десяти тисяч, а поштових марок – також не менше. Маю у колекції дуже багато срібних польських чи австрійських монет, є американські і австро-угорські тощо, а також я зібрав усі монети з країн колишнього радянського союзу, випущені спеціально для колекціонерів, а не для обігу. Найдавніші екземпляри у моїй колекції – ХVI ст. Треба, образно кажучи, цілий день посидіти, щоби бодай переглянути всі альбоми. Я, до речі, ніколи не оцінював вартість своїх колекцій і навіть не думав про таке, бо у моєму захопленні головне – любов, а не зиск. Я своїм хобі не торгую, бо гроші є – і минуться. А колекціонування – то як дитинство, як добрі і теплі спогади у поважні роки. Бо у кожного предмета колекціонування є своя історія.

– А що для Вас у житті важить колекціонування?

– Просто я дуже люблю і захоплююся таким заняттям, час від часу переглядаю свої колекції, а також маю надзвичайне задоволення – писати про людей та їхні життєві долі. Колись були на Солотвинщині й Богородчанщині поважні колекціонери – і нумізмати, і філателісти. Час їх забрав, а не всі нащадки сьогодні мають бажання і час продовжувати таку справу. Я жодного разу і ніде свої колекції ще не презентував, навіть у рідній громаді.

Свого часу в Івано-Франківську був філателістичний клуб на колишній вулиці Гаркуші, тепер – Михайла Мулика, то ми з дружиною Ольгою його часто відвідували. Їздили разом. Обмінювалися марками з іншими колекціонерами. Бо і дружина моя у ті роки дуже цікавилася колекціонуванням та завжди була поруч у моєму захопленні. Відбувалися в Івано-Франківську й торги давньою зброєю. То були молоді роки. Знаєте, а колекціонування – справа надзвичайно пристрасна, сильно затягує. Маю багато клясерів – спеціальних альбомів для зберігання марок чи монет. А ще дуже багато монет – розсипом, бо клясерів бракує. Навіть не знаю їм ліку.

Колекціонування – то моє хобі, хоч і дуже витратне. До речі, я завжди зазначав біля кожної монети і ту ціну, яку я за неї свого часу заплатив. Цікаво тепер порівнювати. Але я ще й букініст – колекціоную стародруки, яким більше ста років. Серед найдавніших – «Псалтир», написаний кирилицею. Цікаво, що я його свого часу у Сибіру виміняв за літр горілки в одного місцевого москаля. У мене є вже понад сто різноманітних за роками і форматом видань Святого Письма та чисельні видання енциклопедій, а також збираю літературні видання письменників Прикарпаття різних років, більшість із тих, які маю, – з авторськими підписами. У моїй книгозбірні є видання, написані ще за життя членами Братства ОУН-УПА.

Якщо задуматися, що для мене важливіше, краєзнавство чи колекціонування, то моя відповідь однозначна – краєзнавство. Звісно, жодних матеріальних благ воно мені не приносить, але дає більше – наснагу до життя. Тішуся відгуками читачів, а передусім тих, кому відкриваю очі на нашу історію. Змалку не дуже люди цікавляться своїми родоводами, а коли у роках, то цікавляться активніше. Я, наприклад, дослідив свій родовід до 1732 року і знаю, що мої предки зі Східної України – з козацького роду. І це не просто родинне дерево, а у дослідженні я подав інформацію про кожного свого родича і подав світлину.

Та завжди є бажання знати ще більше. Хочу видати окрему книжечку і про свій родовід, і Заріччя, яке свого часу увійшло до складу Солотвина, і про православну та греко-католицьку церкви, римо-католицький костел, лютеранську кирху, єврейські синагоги. Вже маю дані про всіх священників різних років, описані хрести і каплиці, досліджені солотвинський, заріцький цвинтарі та окопище чи кіркут – дуже давнє єврейське поховання, некрополі Солотвина, хочу написати також про освіту та «Просвіту», медицину, добрих ґаздів, про пам’ятники, а також мрію про капітальне видання, присвячене солотвинському футболу, бо те, що є, – лише невеличка брошурка чи довідник. У спеціальних папках зберігаю всю інформацію, яку збирав упродовж років і яка стосується рідного краю та його людей різних часів. Тобто фактично вже готове до друку поважне і глибоке видання про Солотвинську громаду. Бо моє хобі – це і життєва наснага, і улюблене заняття, і пам’ять…

Хоча мій співрозмовник про таке прохання й не заїкався, думаю, що було б добре адміністрації територіальної громади знайти можливість, причину чи заохоту, щоб для людей у Солотвинській громаді – чи у школі, чи у Народному домі – зорганізувати першу авторську виставку колекцій свого земляка. Він того того вартує. Бо вже багато років, зокрема й у часі війни також своєю працею творить літопис рідної громади. Ми минемося, а слово залишиться.