Указом Президента України викладачці циклової комісії плавання та гімнастики Івано-Франківського фахового коледжу фізичного виховання Національного університету фізичного виховання і спорту України Світлані МЕЛЬНИК присвоїли почесне звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України». Це високе державне визнання стало логічним підсумком її 44-річної педагогічної праці, високого професіоналізму та вагомого особистого внеску в популяризацію спорту на Прикарпатті. Робочий день Світлани Вікторівни вже багато років розпочинається о шостій ранку, а басейн коледжу став для неї рідним домом ще з дитинства. Про її власний зірковий шлях у плаванні та морському багатоборстві, секрети гартування майбутніх чемпіонів, сучасні фінансові виклики для батьків майбутніх спортсменів, а також про те, як вода сьогодні допомагає пораненим українським захисникам проходити реабілітацію, читайте у розмові з журналісткою газети «Галичина».

– Світлано Вікторівно, яким був Ваш шлях у великий спорт? У якому віці почали займатися плаванням уже на професійному рівні?

– Плаванням почала займатися ще в дитинстві. Я росла в Запоріжжі. Неподалік від нашого дому було невеличке озеро, яке називали Гарячкою, і ми з дітьми часто бігали туди купатися. Коли навчалася в першому класі, до нас у школу прийшли тренери, щоб набрати дітей у групу початкового навчання з плавання. Хоч я була зовсім маленькою та тендітною, мене все одно відібрали. І вже до третього класу я майже виконала норматив третього дорослого розряду, мені не вистачило буквально дві секунди.

Після третього класу, коли мені було десять років, батьків по роботі перевели із Запоріжжя до Івано-Франківська, і вся наша сім’я переїхала сюди. На новому місці одразу ж пішли в басейн. Тоді на стадіоні «Спартак» функціонував лише маленький басейн завдовжки 12,5 метрів, а 1974-го відкрили басейн технікуму фізкультури (нині фаховий коледж фізичного виховання, – авт.), який тоді називався «Хвиля». Саме тут, у групі дітей під керівництвом Фаїни Леонідівни Смірнової, до якої потрапила в десятирічному віці, практично й розпочалася моя спортивна кар’єра. Я називала її «мамою Фанею». Усім, чого досягла в плаванні, завдячую саме їй. Чотири роки тому вона, на жаль, відійшла в засвіти.

Ще з четвертого класу дуже хотіла вступити саме до технікуму фізкультури. Коли вперше прийшла сюди, то просто закохалася в цей заклад та його басейн. Я мріяла тут навчатися. Тож у восьмому класі, після закінчення 12-ї школи, моя мрія здійснилася, і я стала студенткою технікуму. А вже влітку виконала норматив майстра спорту з плавання.

Тренувалася, виступала на чемпіонатах срср та спартакіадах. У ті часи збірна області була надзвичайно потужною. Після завершення спортивної кар’єри з плавання, почала займатися морським багатоборством. Ця дисципліна об’єднує п’ять видів спорту: плавання, стрільбу, біг, веслування та вітрильні перегони. У цьому виді спорту входила до складу збірної команди України, стала багаторазовою чемпіонкою республіки та виборола «бронзу» на Спартакіаді народів срср.

Після завершення виступів на перше місце вийшла родина – чоловік, діти. У коледжі ж я почала працювати дуже рано – з 18 років. Щойно у 1982-му закінчила технікум фізкультури, як дирекція закладу запропонувала мені посаду викладача циклової комісії плавання. Згодом упродовж восьми років очолювала цю комісію, ще 23 роки завідувала відділенням за спеціальністю, а перед виходом на пенсію п’ять років працювала заступницею директора з навчально-методичної роботи.

– Ви згадали про дітей. А чи пішли сини вашими професійними шляхами?

– Обидва мої сини: і старший Володимир, і молодший Дмитро – стали магістрами фізичного виховання. Володя закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту України, а Дмитро – Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника за цим же профілем. До речі, Дмитро також є майстром спорту з морського багатоборства.

Моєю радістю та гордістю є мої внуки. Старша Даринка, якій ще не виповнилося п’ять років, у трирічному віці уже стрибала з триметрової вишки. Найменша Єлизавета дуже полюбляє плавати в басейні. Данилка також намагаємося привчати до водного середовища.

– Ви пройшли шлях від чемпіонки до тренерки-викладачки. Що є головним у кожній із цих абсолютно різних ролей?

– Коли виступаєш на змаганнях сам, то відповідаєш лише за власну дистанцію і переживаєш тільки за себе. А от коли на старт виходять твої вихованці, хвилюєшся і за них, і за себе. Кожен їхній рух, кожен старт і фініш відкладаються в тренерському серці назавжди.

– Розповідали про те, що доволі рано навчилися плавати. Загалом, з якого віку радите починати навчати діток плавати?

– Навчати плавати й бавитися на воді можна з будь-якого віку. Сьогодні дуже популярне малючкове плавання, відкриваються спеціальні бейбі-басейни. Звісно, такі заклади повинні мати особливі умови: належну температуру води, якісне очищення тощо. Раннє плавання – це чудово, адже дітки загартовуються і вчаться не боятися води.

Сьогодні часто бачимо студентів, які на перших заняттях панічно бояться басейну. Коли вони приходять до нас, змушені починати з елементарного ознайомлення з водою. Тобто з того, що вони давним-давно мали б уміти й робити. Проте намагаємося наздогнати згаяне, щоб у підсумку кожен студент навчився плавати й міг дати собі раду на воді.

Тому малючкове плавання – це надзвичайно потрібна справа, яку варто розвивати й підтримувати. Завдяки цьому дитина буде рости здоровою, загартованою та розвиватиметься комплексно. Плавання дає унікальну можливість для всебічного розвитку, адже під час занять у воді працюють абсолютно всі м’язи тіла.

– Наскільки сьогоднішня база коледжу дозволяє готувати конкурентоспроможних плавців?

– У нас тренуються вихованці спортивної школи «Олімп» та ДЮСШ № 2. Загалом є чимало дітей, які вчаться плавати й досягають значних успіхів. Сьогодні в Івано-Франківській області також є чимало спортсменів, котрі підкорюють престижні всеукраїнські п’єдестали.

– А хто сьогодні зірки коледжу?

– Виховати нових зірок нині непросто. Починаючи з 2019 року, коли спалахнув Covid-19 і закрили всі басейни, діти тривалий час не мали змоги тренуватися. І це якраз те покоління, яке сьогодні навчається у нашому коледжі. Так, студенти плавають, але на такому рівні, що до чемпіонатів України ще дуже далеко.

Сподіваємося, що в майбутньому молодь буде ставитися до тренувань відповідальніше. Щоб досягти солідного результату, плаванню треба віддатися повністю й присвятити процесу не рік, не п’ять і навіть не десять років. Потрібно невпинно працювати з підліткового віку, адже серйозні тренування відбуваються двічі на день.

Крім того, сьогодні оплата за вхід у басейн – це величезне фінансове навантаження на батьків. Якщо дитина тренується лише тричі на тиждень, для професійного спорту цього замало. А щоб увійти до збірної, виконувати високі нормативи та розряди, необхідно плавати хоча б 10-11 разів на тиждень. Свого часу ми тренувалися двічі на добу плюс одне тренування в суботу, долаючи за день по 10-15 кілометрів.

– Після таких інтенсивних тренувань, не виникало у Вас бажання покинути плавання?

– Бували такі моменти, коли ставало неймовірно важко. Я навіть пробувала піти з цього спорту: один тиждень займалася легкою атлетикою, ще один – баскетболом. Але завжди поверталася в плавання. Воно стало моїм рідним домом.

– За Вашими плечима чималий педагогічний стаж. На Вашу думку, що є ключовим у підготовці чемпіонів з плавання?

– Тут важливе все: розпорядок життя, режим харчування, відповідальність, бажання і, звісно ж, природні дані. Якщо тренування починається о шостій ранку, то студент, безумовно, не може сидіти в гуртожитку чи вдома й до півночі гратися в комп’ютері чи гаджетах. Йому потрібно вчасно лягти спати, щоб відновитися, вранці поснідати, відпрацювати на доріжці, відпочити, повчитися, а далі знову за графіком – друге тренування. Колись, коли ми активно змагалися, увесь наш день складався лише з трьох речей: тренування, сон, тренування. А між ними – сніданок, обід і вечеря. Ось такий лаконічний, але жорсткий розпорядок дня.

– Як війна вплинула на тренувальний процес та навчальну програму в коледжі? З якими труднощами довелося зіткнутися Вам і Вашим студентам?

– Звичайно, війна – це невимовний біль для всієї України. Нині до нашого басейну приходять хлопці з пораненнями та ампутаціями, які мають не лише важкі фізичні травми, а й глибокі психологічні та душевні рани. Директор коледжу Любомир Пасічняк дуже багато робить для того, щоб ці воїни могли повноцінно відновлюватися. Зокрема, за ініціативи обласного управління спорту та молодіжної політики ОДА у нас створено команду з ветеранів, які втратили кінцівки. Голова циклової комісії плавання та гімнастики, майстер спорту з морського багатоборства Віталій Павляшик систематично проводить для них тренувальні заняття щовівторка та щочетверга. Також планується, що в майбутньому вони братимуть участь у змаганнях.

Також дуже багато випускників нашого коледжу воюють, а дехто, на жаль, віддав своє життя за свободу та незалежність України. У нашому закладі облаштували пам’ятне місце з фотографіями всіх полеглих вихованців. Безпосередньо на будівлі басейну встановили меморіальну дошку нашому викладачеві Роману Круховському. Він був головою циклової комісії силових видів спорту, майстром спорту з греко-римської боротьби і надзвичайно світлою та хорошою людиною.

– Якщо аналізувати плавання як вид спорту в Україні та безпосередньо в нашому регіоні, який період він переживає сьогодні? Це час вимушеного затишшя чи, попри всі виклики, бачимо розвиток і появу нових перспективних імен?

– На мою думку, вся Україна нині переживає спад у підготовці плавців. Якщо національна збірна має змогу постійно перебувати й тренуватися за кордоном, практично не виїжджаючи звідти, то на місцях тренери змушені буквально шукати бази для тренувань. Адже процес підготовки плавців не може перериватися, він має тривати увесь рік, без жодних канікул. Тому нині наставники активно шукають можливості, куди вивезти своїх спортсменів на літні збори. І тут ми знову впираємося у фінансове питання. Батьки змушені самотужки оплачувати проживання, харчування дітей, а також орендувати доріжки в спортивних комплексах. Це обходиться у чималеньку суму, яка для багатьох родин є просто непідйомною.

– Івано-Франківськ завжди був потужним спортивним осередком. Чого, на Вашу думку, сьогодні найбільше бракує місту для більш комплексного розвитку фізичної культури?

– Місту потрібен сучасний спортивний центр чи велика спортивна арена. Сьогодні Івано-Франківськ надзвичайно активно розбудовують житловими будинками, а от нових спортивних споруд катастрофічно бракує.

– Фізична культура і спорт – це про дисципліну. Чи є у Вас власні «золоті правила», яких вимагаєте від студентів і яких дотримуєтеся самі?

– Головне – це відповідальність, чесність і суворий режим. Адже вже багато років поспіль мій робочий день розпочинається о шостій ранку.

– З якими думками та емоціями зустріли звістку про присудження Вам звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту»?

– Була надзвичайно схвильована, коли зателефонували з нагородного відділу Офісу Президента й повідомили, що 11 травня підписано Указ Президента Володимира Зеленського про присвоєння мені почесного звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України». Щиро вдячна всьому нашому трудовому колективу за те, що висунули мою кандидатуру на цю високу відзнаку. Особлива подяка директору коледжу Любомиру Пасічняку, який підтримує всі наші починання та ініціативи. Також з великою шаною ставлюся до своїх батьків, які завжди підтримували мене у спортивній кар’єрі.

Це, напевно, мій скромний 44-річний трудовий шлях, який увінчався такою солідною та потужною нагородою. У цей результат вкладено багато праці.