Шістдесятники залишили нам не тільки тексти й політичну спадщину, а й приклад особистої відваги в часи, коли сама українська ідентичність була об’єктом переслідувань. У книжці «Голоси національного спротиву. Українські шістдесятники в життєвих історіях» журналіст і дослідник Петро ПАРИПА пропонує читачам живі історії людей, які кинули виклик радянській системі. Через маловідомі факти, документальні знахідки та несподівані людські сюжети автор створює не чергову збірку біографій, а захопливу розповідь про покоління, що прокладало шлях до української незалежності. Про роботу над книжкою, пошук історичної правди та уроки шістдесятництва для сучасної України – у нашій розмові з автором.

– Пане Петре, Ви назвали свою нову книжку «Голоси національного спротиву. Українські шістдесятники в життєвих історіях». Чиї саме голоси сучасний читач має почути і чому?

– Нагадаю читачам, що шістдесятниками називають опозиційний до совєтсько-російського тоталітарного режиму рух українських інтелектуалів, з яких одні (переважно з числа східних українців, як скажімо, Іван Дзюба) прагнули оновлення СССР шляхом реформ, а другі (переважно з числа західних українців, як Валентин Мороз чи Михайло Горинь) виступали за вихід УРСР зі складу СССР. Це була досить нечисельна, зате пасіонарна та героїчна горстка українського народу, яка в диких умовах комуністичної диктатури сміливо піднесла прапор самостійности України. Шістдесятники фактично заклали підвалини національно-демократичного руху кінця 1980-х – початку 1990-х років, що призвів до створення незалежної української держави. Національно свідомі українці мають про це завжди пам’ятати.

Саме тому я і використав у назві книжки слово «голоси» на означення восьми постатей цього руху. Їх лише стільки тому, що на час здачі книжки у видавництво я підготував тільки розділи про цих представників визвольного руху.

– Чому Ви свідомо обрали саме формат життєвої історії, а не традиційної біографії чи літературознавчого дослідження?

– Досить поширені тепер довідково-біографічні книжки про українських діячів, які здебільшого починаються приблизно так: такий-то народився тоді-то і завершуються: такий-то помер тоді-то, попри свою певну інформаційну корисність є малоцікавими для загалу. Я не переказую біографії, а вибираю з різних джерел найцікавіші і найважливіші тематично цільні фрагменти з життя великих людей. Здебільшого для них, якщо фактажу недостатньо, ще дошукую додаткову інформацію в різних публікаціях і виданнях – від газетно-журнальних до спогадів і наукових монографій і з того «ліплю» читабельні історії, які можуть зацікавити і високовчених, і звичайних читачів. Що це «працює», я переконався на реальних прикладах і про це далі ще розповім. Я все життя пропрацював газетярем, тож навчився писати популярно, дохідливо про складні речі.

Саме за таким принципом була побудована абсолютна більшість з майже двох тисяч історій у моїй попередній книжці «Великі українці без масок. Оповідки про життя, пригоди, вдачу славетних, видатних, знаменитих, визначних і просто відомих людей Землі Української і поза нею» (2017 р.). «Голоси національного спротиву. Українські шістдесятники в життєвих історіях» великою мірою є її продовженням, але з новими іменами та новими розповідями.

Щодо літературознавчих та історичних текстів повинен сказати, що на відміну від «Великих українців без масок», де їх немає, у «Голосах…» вони є: і як журналістські розслідування, і певною мірою як наукові дослідження. Мені здається, що ці науково-популярні статті теж будуть досить цікаві для читачів.

– Ви працюєте на стику журналістики, біографістики та історичного дослідження. Як би Ви самі визначили жанр своїх текстів?

– Відверто зізнаюсь: у теорії жанрів я почуваюся не дуже впевнено. До «Великих українців без масок» я поставив такий підзаголовок: «Оповідки про життя, пригоди, вдачу славетних, видатних… і т. д.». Оповідка, як подають словники, це те саме, що оповідання, – окремий літературний жанр малої прози. Але частина моїх історій має, як на мене, гібридний характер – у деяких із них є і фрагменти літератури, тому стосовно жанру таких оповідок не беруся щось категорично стверджувати. А літературознавчо-історичні дослідження, про які перед цим згадували, за жанром є, звичайно, статтями.

– Для розділу «Симон» про Василя Симоненка Ви опрацювали понад 120 джерел. Як відбувається процес відбору фактів: що робить певну історію вартою того, аби потрапити до книжки?

– Я не пишу дисертацію, а тому не ходжу по архівах. Тепер маса інформації є в інтернеті. Використовую здебільшого розкиданий по багатьох публікаціях цікавий мені біографічний фактаж. Часто його доводиться збирати по крупинках. За багато років такої праці, яка часом нагадує пошук голки в купі сіна, я вже відпрацював технологію швидкого перегляду текстів, які бувають дуже різного обсягу, в т. ч. наукові монографії на сотні сторінок. Але найбільше мою увагу притягують спогади. А далі вже цілеспрямовано під визначену тему шукаю інформацію в інтернеті чи зрідка в доступних мені книжках.

Ось наведу приклад із розділу про поета Василя Симоненка. В деяких публікаціях стверджують, що після Київського університету йому пропонували працювати кореспондентом у Франції, але кохання покликало його в Черкаси. Про це ж написали досить об’ємну науково-історичну статтю два доктори і кандидатка історичних наук, яку опубліковано в тезах I Міжнародної науково-практичної конференції з міждисциплінарних досліджень (Берлін, 2021 р.). Вони опиралися на те саме одиноке і дуже непевне джерело, що й невчені автори, бо ні родина, ні друзі Симоненка про це не згадували взагалі. З опублікованих документів я з’ясував, що Симоненко знав французьку мову… зі словником. Із таким рівнем складно уявити журналістську роботу в Франції, де навіть зі знанням англійської є проблеми. Сподівався, що про це щось знає внука знаменитого поета Мирослава Симоненко, але вона на цей запит нічого не відповіла, бо, напевно, для неї це теж стало новиною. Про цю історію йдеться в дослідженні під назвою «Направлення в Францію», в якому я викрив і ще інший фейк про Симоненка. Для цього розслідування я використав інформацію з восьми публікацій, а переглянув всього джерел, мабуть, ще раз так.

– Чи траплялися під час роботи факти або свідчення, які змушували Вас переглядати усталені уявлення про відомих шістдесятників?

– Я вже давно перестав зачаровано дивитися на відомих людей. Їм властиві ті самі вади, що й більшості звичайних людей: перебільшене еґо, шкідливі звички, здатність помилятися і т. і. Шістдесятники не були винятком.

– Ви наголошуєте, що не переказуєте біографії, а шукаєте маловідомі сюжети. Що для Вас важливіше: знайти невідомий факт чи дати нове трактування відомому факту?

– На це я частково вже відповів у згадці про французьку мову Симоненка. Важливо одне і друге. Але таке поєднання трапляється рідко. Переважно шукаю цікаві факти.

– Як Ви перевіряєте достовірність фактів, коли різні джерела суперечать одне одному?

– Для цього треба трохи орієнтуватися в біографіях великих українців. Якщо факт сумнівний, то я радше його не подам, аби не підважувати історичну достовірність. Часом риюся в інтернеті для з’ясування питання до сьомого поту. Ось я вже згадував про французьку мову Василя Симоненка. А другим фейком про нього була байка, що його на четвертому курсі відраховували з університету за патріотичну позицію і далі він університет закінчував уже заочно.

– Чи можна сказати, що Ваші тексти є своєрідною «народною історією» шістдесятництва, написаною через людські долі?

– Ну, аж на таке я не маю претензії: просто намагаюся творити дохідливо написані історії про великих людей, часто про непрості речі на тлі минулої епохи, і пропоную їх людям, і далі справа вже за ними. Я просто популяризую великих представників українства, намагаюся зацікавити історіями про них, бо в житті багатьох великих українців було немало дуже цікавих і повчальних випадків. Те, що в моїх останніх текстах є елементи наукового дослідження, вказує радше на обширну пошукову роботу. Мені здається, що в такому напрямку, як це роблю я, в Україні мало хто працює, а може, й ніхто. Раніше я зустрічав якісь аналоги в західній літературі. Там завжди було велике зацікавлення біографістикою.

– Яку історію з книжки Ви особисто вважаєте найважливішою або такою, що найбільше змінила Вас самого під час роботи над нею?

– Кожен із героїв моєї книжки мене дивував. Вони діяли в умовах дикої російської сатрапії. Ту епоху я добре знаю, бо прожив у ній понад три десятиліття. Бачив сам, що діялося в совєтському концтаборі, змалку слухав зарубіжні радіоголоси, у молодому віці часом читав нелегальний самвидав. Отож тепер, детально знайомлячись із життям шістдесятників, я і застановлювався: а що б я робив тоді, якби доля звела мене з кимось із підпілля, як би я поступав у тих чи інших ситуаціях? А ці люди свідомо знали, що за протистояння диктатурі їх чекає тюрма і переслідування, і свідомо йшли на жертви. Це були героїчні люди, які не лякалися комунізму, КҐБ і концтаборів. Своїм жертовним життям вони прокладали шлях до незалежности України.

– Чому, на Вашу думку, саме зараз українському суспільству варто знову звернутися до досвіду шістдесятників?

– Героїчне протистояння шістдесятників державі-монстру подає приклад стійкости нинішнім поколінням українців, яким доводиться відбивати кацапську навалу і стояти супроти вже нащадків тих, які тероризували шістдесятників.

– Чи бачите Ви паралелі між поколінням шістдесятників і сучасними українцями, які живуть та творять в умовах війни?

– Не буду лукавити: нині я не бачу харизматичних постатей такого рівня. Якось усе здрібніло чи то широка війна так змінила масштаб. Порошенко іграми з Медведчуком і Свинарчуком просвистав свій шанс і вже ніколи його не наздожене, хоч і в останні роки свого президентства зробив ряд дуже потужних політичних кроків. Виразно національним представникам українського політикуму бракує медійности. Мітологію навколо постаті Залужного я не сприймаю серйозно, хоч, може, це я такий короткозорий…

Попри то знаю: мудрих і розумних людей в Україні не бракує. Треба лише, щоб соціальні ліфти їх піднімали до державного керівництва. На жаль, нинішня «зелена» влада головним критерієм у кадровій політиці має насамперед вірнопідданість, а не професіоналізм у парі з патріотичністю. Якщо на наступних виборах, які, може, колись все-таки відбудуться, попри «велике крадівництво» і «міндічгейт» повториться 2019 рік, то швидше всього Україна змарнує ще одну п’ятирічку.

– У Вашій книжці є тексти, які наближаються до журналістсько-літературного розслідування. Наскільки складно писати про конфлікти й суперечності між людьми, які вже стали символами української культури?

– Я зрозумів про кого мова. Текстом про тертя письменниці Оксани Забужко зі славетною поеткою Ліною Костенко я навіть задоволений, бо знаю, що зробив його на доброму фаховому рівні. Писати було не просто, довелося відстежити події в часовій послідовності, наблизитися до розуміння їх причин і відобразити все це в контексті з літературним процесом, і цю історію так оформити, аби текст був у той же час коректним щодо двох великих представниць української літератури.

– Чи не виникало у Вас побоювання, що руйнування окремих міфів про відомих діячів може викликати несприйняття читачів? Як знайти баланс між пошаною до видатної особистості та прагненням показати її живою людиною зі слабкостями, сумнівами й помилками?

– Я намагався розповісти про великих українців на документальній основі, без ретушування їхнього життя. Скажімо, в розділі про Василя Симоненка є історія під назвою «Людські слабкості», в якій ідеться про шкідливі звички поета, пов’язані з курінням та алкоголем. Від правдивої інформації про Симоненка-людину, яка любила в компанії і перехилити чарку, велич Симоненка-поета зовсім не постраждала. У балансі між пошаною і правдою має домінувати все-таки історична достовірність, і цього правила я намагався дотриматися, якщо текст того вимагав.

– Після 13 років праці над книжкою «Великі українці без масок» Ви обіцяли собі не повертатися до цієї теми. Що виявилося сильнішим – творча цікавість чи відчуття незавершеної місії?

– Так, ще під час презентацій своєї попередньої книжки «Великі українці без масок» і після неї я кілька разів публічно запевнював, що до цієї теми більше не повертатимуся. Бо на неї я витратив масу часу, що, мабуть, легше можна було б написати наукову дисертацію. Але моя обіцянка не повертатися дожила лише десь до середини 2024 року. На той час я встиг позавершувати свої інші проєкти: розробив генеалогічне родинне дерево, для чого перерив франківський, львівський і навіть варшавський (через інтернет) історичні архіви; випробував свої можливості в чисто літературному тексті; ще щось там дрібніше встиг зробити, і навколо мене виник вакуум творчих ідей, від чого я почував себе некомфортно. Обмежувати своє пенсійне життя лише родиною і побутом, підробітками і дачними справами для мене замало – має бути ще і якась культурницька віддушина. Себе вдосконалювати в художнім тексті і літературних видумках уже не хотілося, тож мені не залишалося іншого, як повернутися до великих українців, з якими я добре набив руку і вважаю це суспільно більш корисним заняттям.

Стосовно ж незавершеної місії скажу, що понад 300 персоналій великих українців у моїх обидвох книжках – це лише невелика частина національного пантеону. Я ніколи й не мріяв їх усіх охопити, адже їх, відомих і маловідомих, налічуються тисячі. Тут би дати належну раду тому, що я вже встиг напрацювати. Мої книжки вийшли маленькими накладами, а з них можна було б зробити цікаву біографічну серію.

– Що для Вас є найбільшою нагородою за цю багаторічну й надзвичайно трудомістку працю: визнання колег, читацький інтерес чи усвідомлення, що працюєте на українську справу?

– Хоч мене за «Великих українців без масок» нагородили в 2018 році обласною премією імени Стефаника, однак я не знаю що казати про визнання. Я таким не заморочуюся. Коли мене в той час хтось назвав письменником, я на то зауважив, що вважаю себе лише журналістом.

Однак я добре розумію, що своєю документально-популярною книжкою роблю корисну справу для українців – поширюю цікаву інформацію про людей, які стали супроти колоніяльної політики Москви і фактично піднялися на боротьбу за незалежність України. Мені було приємно, коли моїх «Великих українців…» брала до рук внука, аби щось більше знати на шкільному уроці про якогось літературного класика.

Днями я подарував «Голоси національного спротиву…» двом рідним тіткам, одна з яких, колишня вчителька, перетнула вже 90-річну позначку, а друга, колишня колгоспниця, ще до цього наближається. Мою попередню книжку «Великі українці…» вони перечитали, що називається, вздовж і впоперек. Розповідали, коли не спалося, розгортали книжку на будь-якій сторінці і читали мої оповідки. Якщо мої тексти осилили людина з вищою освітою і людина лише з чотирма класами (в першій половині 50-х років за середню школу, що була за кілометрів 10 та ще й через Дністер, треба було й платити), то це стало показником того, що я недаремно вклав масу свого часу в дослідження життя великих українців.