На мою думку, сучасна війна проти російських загарбників – це не лише дванадцять років гідної боротьби, нестерпного пекла, перемог і втрат, а й вислід недовивчених уроків історії. Це результат століть московитської брехні, лінгвоциду, фальшування й перелицювання історії, маси різноманітних гібридних засобів впливу, підкупів, маніпуляцій і спроб стерти нашу державу з лиця землі. Тож релігійний фронт українського народу проти слуг Антихриста – московської церкви, що завжди була авангардом російської повзучої окупації, є не винятком, а справжнім форпостом цієї війни із загарбниками. За давно відомим принципом «розділяй і володарюй» богоборці у рясах намагаються розхитати та збурити українське суспільство, використовуючи для цього не лише міжконфесійні суперечності. Наче піна на річковій воді, в Україні з’явилися і пооживали численні секти, попросипалися духовні «пророки», активізувалися віщуни й провидці, які прагнуть відвернути народ від Бога і Святого Письма. Пропонуючи духовний сурогат, вони спекулюють на найпоширеніших серед вірян молитовних досвідах. Ось чому, на мій погляд, у наш час велику, а подекуди й вирішальну роль відіграють не лише традиційні амвонні проповіді й науки священників, а передовсім – живі й щирі свідчення віри пересічних християн.

Якось у міському автобусі в Івано-Франківську я через тисняву випадково перекинувся кількома словами з молодою жінкою – тримала у руках дерев’яну вервицю, виготовлену у національних кольорах. З’ясувалося, що вона – лікарка й гречна християнка – добре знає одну місцеву жінку, яка не лише постійно осібно молиться на вервиці, а й обдаровує власноруч виготовленими розаріями усіх охочих і різними способами ще з часів Майдану активно пропагує молитви на вервицях серед дорослих і молоді. Так у моєму журналістському житті вдруге з’явилася Людмила Романівна САЛИГА. Очевидно, Бог дав мені шанс перепросити цю жінку за мою давню емоційну категоричність. Тоді, понад десять років тому, наше спілкування не відбулося лише через велику зайнятість моєї потенційної співрозмовниці.

Коли я запитав Людмилу Салигу, як її представити читачам, вона, ніяковіючи від публічності, назвала себе християнкою і просто небайдужою людиною. А відтак додала, що є представницею християнської спільноти «Апостольство страждальної Богородиці, покровительки доброї смерті» та підприємицею.

– Людмило Романівно, знаю, що Ви з часів Майдану, образно кажучи, не випускаєте з рук молитовної вервиці.

– 3 грудня 2013 року, майже відразу після початку Революції Гідності, я поїхала до Києва на Майдан, але моє духовне просвітлення почалося ще 2011-го у часі прощі під духовним проводом отця Порфирія з василіанського храму Царя Христа УГКЦ, що на Майзлях в Івано-Франківську, на гору Синай у Єгипті, – пояснює Людмила САЛИГА. – Там я запитала Господа, чим можу Йому послужити, а Господь порадив мені молитися на вервиці за навернення українців до Бога. Коли я на Майдані побачила молитовну каплицю, то зрозуміла, що усім потрібно багато і щиро молитися. Адже у Меджугор’є почула, як молитви і піст зупинили війну у Хорватії. Але вони молилися й постили всі – різні конфесії і від малого до великого. Тож і у час Революції Гідності ми закликали людей до посту й молитви. Там я познайомилася з отцем Петром Кобалем, який за два місяці до початку Майдану привіз до Києва велику вантажівку з півтора мільйонами пластикових вервиць – дар від італійської родини за зцілення від недуги. І під час подій на Європейській площі священник роздавав ті вервиці усім охочим. Ось чому Революцію Гідності я ще називаю Революцією Вервиці. Прикро, що такі речі ніхто не аналізує через духовну призму – як Боже провидіння.

– Скільки триває, Людмило Романівно, Ваша осібна молитовна варта?

– Я про це ніколи не думала. Очевидно, відтоді, як я побувала на прощі у Страдчі на Львівщині – мені було 30 років. А головно – з часів Майдану. Також у Погоні – у храмі Успіння Матері Божої УГКЦ та Цариці Вервиці – зі спільнотою ми безперервно молимося з початку повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну.

– У чому суть перебігу молитовної сторожі?

– Мене свого часу надзвичайно вразила історія Погінської Богоматері. Коли, як оповідає давня легенда, Данило Галицький благословив воєводу Романа на бій з татарами, то вони просили помочі й заступництва передусім у Матері Божої. І сталося чудо: татари були розбиті, а руські воїни прославлені. Відтак король Данило на майдані Вервиці стає на коліна і спонукає людей помолитися до їх Заступниці. Я ці давні сцени завжди бачу перед собою, як наяву, коли навідуюся до Цариці Вервиці у Погоні. Це знаково, тож і я вирішила щодня закликати людей до молитви.

Для молитовної варти упродовж усього часу після повномасштабного вторгнення ми з молільницями і молільниками зорганізувалися й домовилися самотужки. У нас чітко розписано дні й години молитов. Дівчата виїжджають о двадцять першій годині з Івано-Франківська і перебувають у безперервній молитві до шостої години ранку, а упродовж дня на варту заступають інші люди – Іван Артемович дорогою на роботу в Тисменицю забирає людей від кінотеатру «Космос» і везе до Погоні. А о пів на восьму там уже починається Служба Божа. Він приймає Святі Тайни і їде на роботу, а люди заступають на молитовну варту. І тільки під вечір, коли їх змінять інші молільники, вони повертаються до Івано-Франківська. А увечері люди також мають духовну програму: вечірнє Богослуження, Служба Божа. І так щодня. Молимося на вервиці біля стіп чудотворної ікони Погінської Богородиці і кивоту Ісуса у нижній церкві – розарії: молебні до святого Архангела Михаїла, до Святого Духа, всіх святих Старого і Нового Завітів. Є відповідні посібники, тож люди знають, що повинні молитися. Серед обов’язкових молитов – посвяти Пресвятому Серцю Ісуса та Непорочному Серцю Марії. Просимо небесного заступництва за наших військових, поранених, полонених і весь український народ і посвячуємо їх Богородиці. Починаємо молитви о двадцять другій, а завершуємо о п’ятій. Моя черга випадає по-різному – буває, що й двічі на тиждень. І так безперервно – з 24 лютого 2022 року.

– Коли Ви згадували про Хорватію як країну, яку свого часу врятували від поневолення молитви і піст, оскільки тоді всі люди постили й молилися за волю, то, на мій погляд, ключовим є саме слово «всі».

– Так… Маю біль і гіркоту у душі. Велика частина людей в Україні не вірить у Бога, інші через брак віри збайдужіли і не зносять свої молитви до Бога і Богородиці, чимало сект розколюють духовну єдність українців... Якщо в особистому щоденному житті ми не довіряємо Богові, то як повіримо, що Він може допомогти Україні?

– Що Вам свого часу допомогло подолати інформаційний тягар війни?

– Віра без діл – мертва. Я враз усвідомила, що у час війни мушу щось робити для України, тож почала працювати так, як свого часу на Майдані навчав отець Петро Кобаль. Розуміючи, що воювати зі зброєю – не мій шлях, я відчула свою духовну місію. Адже лише Бог допоможе Україні, а там, де Його немає, будь-які людські зусилля безсилі або нетривкі – як будівля, зведена на піску. Я цікавилася історією України та Прикарпаття й усвідомила: ми ще довго пожинатимемо гіркі плоди комуністичного богоборства. Й спершу почала активно вивчати історію зцілень, а відтак – провадити майстер-класи з виготовлення вервиць та моління на них. Тепер навчаю інших, як змінюється життя, коли ми довіряємо себе Богові та Матері Божій. Вервиця – це не просто красивий ланцюжок із зернятками, а мова спілкування з Богом, Богородицею та всіма святими. Тож наука моління на вервиці – богоугодна справа як для дорослих і молоді, так і для школярів чи навіть для покликаних до священства осіб.

– Погоджуюся, адже я мав можливість завдяки «Живому телебаченню», на жаль, спостерігати, як деякі семінаристи не лише не мають жодних навичок моління на вервиці, але навіть не вміють її правильно тримати…

– Я мала змогу відвідати прифронтові райони та молитися разом з воїнами, навчати моління на вервицях та дарувати їх нашим захисникам. Я вирішила показувати всім охочим майстер-класи з виготовлення вервиць, тому що переконалася: люди мало знають про силу молитов на вервиці і відповідно не моляться. Ми у часі вечірньої чи нічної варти разом з іншими жінками в’яжемо вервиці. Зернятка до них виготовляє добродій Андрій із Кутів на Косівщині, а нитки й хрестики закуповуємо у Меджугор’є. Готові вервиці через майже три десятки знайомих капеланів ми відправляємо нашим захисникам.

– Часто через нерозуміння дехто запитує, як треба молитися на вервиці, щоб бути почутим Богом і Богородицею. Такі люди не усвідомлюють, що ніхто не дасть готових, образно кажучи, молитовних рецептів для духовної поправи.

– Так і є. Молитва на вервиці – це не просто механічне перебирання пальцями маленьких і великих зерняток, зрештою, і не панацея від усіх життєвих гіркот. Щоб мати шанс бути почутими Небом, на мій погляд, потрібні глибока віра, велике бажання і відкрите серце для молитви. Вервицю треба молитися серцем. Свого часу стигматик Степан Навроцький – уродженець галицького села Залуква, якого відтак вбили, неодноразово казав, що Україна стане незалежною тільки тоді, коли на Тризубі буде хрест. А що маємо?

– Що для Вас, Людмило, у житті важить неспинна молитва на вервиці?

– Вервиця – то моє життя, за яке я дякую Богові, що вибрав мене і таких, як я, на таку місію. Вважаю таке проповідування молитви на вервиці чи розарії надзвичайно актуальним. Ми зі своєю християнською спільнотою не лише тримаємо молитовну варту, а й, без сумніву, виготовляємо духовну зброю. Вона не вбиває і не руйнує, а навпаки – зцілює і зміцнює кожного, хто нею досконало володіє. Я вірю: сталося б велике чудо, і ми зупинили б війну, і здійснилися б нарешті одвічні мрії нашого народу про волю, якби всі українці разом стали на коліна і знесли свої молитви до Бога.

– Але… всі як один.

– Так, тільки всі разом.

…У прикарпатських парохіях дуже активно практикують молитовні сторожі чи молитовні варти – безперервні у часі молитви із залученням багатьох людей. Адже така духовна практика відома ще з часів оспіваного у біблійних легендах палестинського Єрихону. Та у Неділю святих жінок-мироносиць, почувши проповідь отця Петра Козака – сотрудника храму Пресвятого Серця Ісуса Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів Івано-Франківських УГКЦ Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка, я про таких жінок, як Людмила Салига, почав розважати глибше. Нема жодних сумнівів, що безліч людей в Україні – і зі зброєю в руках, і без неї – моляться у час війни за мир. Багато хто страждає й плаче від втрат та життєвої гіркоти. Та навіть ревним молільникам під тягарем емоцій не завжди вистачає сили й відваги, щоб, образно кажучи, відсунути камінь з гробу Господнього: не лише благати Бога в осібних молитвах, а й публічно закликати до навернення інших, спонукати їх до молитов, зокрема і на вервиці, та власноруч виготовляти для цього різноманітну молільну атрибутику.

…Коли ми вийшли з редакції «Галичини» й збиралися прощатися, Людмила Салига раптом зворохобилася, попросила у мене новеньку вервицю, яку щойно сама ж і подарувала, й притьмом кинулася до незнайомого військового на іншому боці вулиці: вона подякувала йому за життя, подала вервицю та побажала Божої опіки. Здавалося б, що у цій сцені особливого? Знаєте, я, на превеликий жаль, чи не вперше в Івано-Франківську почув, як людина привселюдно, без пихи та показухи, дякує воїну за життя і вітає його таким рідним і популярним серед українців: «Слава Україні!» – «Героям слава!».