У дебютній збірці художньої прози «У сутінках душі» письменниця, доктор філософії (PhD), історикиня, наукова співробітниця Івано-Франківського краєзнавчого музею Ганна ПАСКА пише про крихкість внутрішнього світу, самотність серед близьких, пам’ять про дитинство й людей, яких уже неможливо повернути… Емоційним нервом книги стали спогади про бабусю та рідне наддністрянське село Монастирок, яке поволі зникає, але продовжує жити у пам’яті й прозі автора. Війна лише загострила потребу писати: між ракетними атаками, втратами й невизначеністю письменниця намагається зберегти те, що час і обставини безжально стирають. І вірить, що її збірка матиме терапевтичний вплив на читачів, допоможе комусь віднайти власний спосіб проживання емоцій. Прикметно, що авторка присвятила збірку своєму чоловікові Богдану, який першим читав її тексти й свого часу переконав не залишати їх у шухляді. В інтерв’ю з Ганною Паскою говоримо про відвертість як ризик, про слово як спосіб вистояти, літературу, що може перемагати забуття, і про рішення передати всі кошти від продажу книги на підтримку ЗСУ.

– Пані Ганно, «У сутінках душі» – Ваша дебютна художня книга. Чому саме тепер наважилися заговорити з читачем мовою художньої прози?

– Спочатку я нікому не розповідала про те, що пишу прозу. Ці тексти були для мене радше особистими щоденниковими записами, не призначеними для широкого кола читачів. Згодом я почала дозволяти їх читати своєму чоловікові Богдану, якому, власне, й присвячена книга. Час до часу він наполегливо переконував мене зібрати їх у збірку та опублікувати. Але я довго не наважувалася на такий крок.

Тепер ми живемо в умовах постійного стресу, тривоги і внутрішнього виснаження. Для мене творчість стала способом проживати ці стани й не дозволяти їм руйнувати душевну рівновагу. Коли описую свої відчуття й переживання, мені стає легше. Здається, мої плечі звільняються від важкого тягаря. І ця книга є свідченням повільного звільнення від пут минулого, спробою залишити позаду давні переживання й навчитися жити далі зі своїми болями й тривогами. Мені хочеться вірити, що збірка «У сутінках душі» матиме терапевтичний вплив і на читачів. Маю надію, що вона допоможе комусь віднайти власний спосіб проживання емоцій, а також навчитися не боятися говорити про свої переживання.

– Ви почали писати прозу ще у 2021 році, але повернулися до неї після повномасштабного вторгнення. Що саме змінила війна у Вашому внутрішньому голосі як авторки?

– Перші прозові тексти я почала писати у 2021 році. Їх було кілька, і лише два з них увійшли до цієї збірки. Після початку повномасштабного вторгнення та смерті бабусі я повернулася до прози. Війна змінила внутрішній стан багатьох людей, і я не виняток. Я по-іншому почала дивитися на світ, навчилася жити теперішнім днем, не думаючи про те, яким буде завтра. Тоді ж вирішила зберігати між рядками усе те, що може зникнути, у тому числі й спогади про життя без війни. Деякі тексти написала під впливом масованих ракетних атак на українські міста. З цим болем було дуже складно впоратися. Напевно, це часто спонукало мене писати.

– Що було найскладнішим у роботі над дебютною книгою: написати текст, зважитися на відвертість чи відпустити рукопис до читача?

– Найскладнішим для мене було відпустити рукопис до читача. Навіть тоді, коли книга вже була у видавництві, я ловила себе на думці, що хочу відмовитися від цієї ідеї, заховати тексти й нікому більше їх не показувати. Появлялися сумніви і страх бути неправильно почутою. Насправді це досить дивне відчуття – усвідомлювати, що в твій внутрішній світ зможе заглянути хтось інший. Зрештою, ці тексти відіграли у моєму житті певну роль, тож тепер живуть власним життям і знаходять відгук у читачів.

– За Вашими словами, часто за усмішкою ховається крихка душа. Ваші тексти, як на мене, дуже особисті. Чи були моменти, коли хотілося щось не публікувати, залишити тільки для себе?

– Цією книгою я прагну показати, що за усмішкою й зовнішньою безтурботністю часто може ховатися дуже вразлива душа. Ми щодня проходимо повз таких людей, ріжемо їхні серця гострими фразами або байдужістю, думаючи, що це ніяк не відіб’ється на їхньому внутрішньому стані. Часто й самі опиняємося серед тих, поруч із ким почуваємося самотніми, навіть у колі близьких. Саме усвідомлення цього послабило мій страх перед відвертістю. Звичайно, були епізоди, які хотілося залишити тільки для себе, не виносити на поверхню найтонші й найболючіші моменти. Але, на мою думку, справжня щирість може допомогти комусь іншому відчути, що він не сам у своїх переживаннях.

– Де для Вас межа між літературною відвертістю та особистим простором?

– Попри те, що тексти у книзі є відвертими, все ж таки існує певна межа, за яку я не переступаю. Є події та імена, про які, напевно, ніколи не зможу сказати вголос. Я радше намагалася передати свій внутрішній стан і відчуття, ніж повністю оголювати перед читачем усі подробиці власного життя. Не все у цих текстах читач зможе сприйняти одразу, але мені здається, що люди, які переживали схожі стани – самотність, втому чи внутрішню порожнечу, – зможуть по-справжньому відчути написане і, можливо, у дечому побачити себе.

– Особливе місце у Вашій прозі займають дитячі спогади й образ бабусі. Чому саме ці спогади стали для Вас настільки важливими?

– Мої найтепліші дитячі спогади, описані в книзі, пов’язані з бабусею. Коли вона жила, я не приділяла таким моментам належної уваги. Знала, що, приїхавши додому, побачу її щасливі очі, а коли їхатиму, то вона плакатиме і казатиме: «Напевно, більше не побачимося». Навесні 2023 року ці слова, на жаль, стали останніми… Лише тоді я по-справжньому усвідомила, стільки всього відійшло у минуле разом із нею. Шкодую, що за її життя не встигла поставити багато запитань, не записала історії, які пам’ятала тільки вона. Ниточка, яка поєднувала мене з минулим роду, обірвалася. Є речі, про які вже ніколи не зможу дізнатися.

Мабуть, саме тому ці спогади для мене такі щемкі й теплі. Понад усе прагну зберегти образ бабусі у своїй пам’яті. Боюся забути її вигляд, очі, змучені важкою працею руки. З її смертю закінчилося моє дитинство, яке так непомітно проминуло поруч із нею.

– Наскільки рідне наддністрянське село Монастирок присутнє у Вашому письмі як атмосфера, пам’ять, спосіб бачення світу?

– Одинадцять із 50 текстів, що увійшли до книги, тією чи іншою мірою стосуються мого рідного села. У них багато описів природи, трепетних дитячих спогадів, а також згадок про бабусю та інших близьких мені людей. Насправді моє село надзвичайно маленьке, і сьогодні у ньому залишилося дуже мало людей. Мене болить його майбутнє, адже за кілька десятиліть воно буде приречене на зникнення, як загадкове Макондо з роману Маркеса «Сто років самотності».

У книзі є текст під назвою «Село, що зникає…», у якому я намагалася передати відчуття, що весь час гнітять мою душу: «…Село поволі зникає… Старі будинки, які колись були акуратно побілені та доглянуті, давно розвалилися або ще перебувають у процесі руйнування. Від дерев’яних плотів не залишилось і сліду. Кущами позаростали обійстя та городи, які колись оброблялися дбайливими руками своїх уже давно померлих власників. Невеличкий ставок біля сільської криниці повністю вкрився високими густими комишами. На великих земельних ділянках небаченими темпами формуються непрохідні зарослі, подекуди схожі на молоді березово-грабові ліси. У них поступово зникає колись людне і таке прекрасне село…»

– Ви пишете про страх втратити пам’ять про дорогі моменти. Чи може література, на Вашу думку, перемагати забуття?

– Так, я вірю, що література здатна перемагати забуття. Погляньмо, скільки сучасних письменників і письменниць звертаються до власного дитинства, історій свого роду, а також традицій і звичаїв малої батьківщини. Дедалі частіше вони пишуть діалектами, які поволі розчиняються у сучасному світі. З кожним новим поколінням пам’ять стирається: відходять люди, губляться традиції, забуваються родинні історії. Література ж дає можливість бодай частково врятувати це від остаточного зникнення. Для мене творчість стала способом зберегти все те, що час намагається назавжди стерти з пам’яті.

– Пані Ганно, Ви доктор філософії в галузі історії, дослідниця минулого. Як сталося, що науковиця прийшла до художньої прози?

– Ще з дитинства я дуже захоплювалася історією. У 7 класі вирішила обрати професію історика. І приблизно в той же час почала писати вірші. Але поезія не дозволяла мені повністю розкрити свої внутрішні відчуття. Можливо, ще однією причиною переходу до прози стало те, що я багато років поспіль вела щоденник, і таким чином урятувала від забуття чимало спогадів. Тому окремі тексти в книзі написані у формі щоденникових записів. Насправді я не можу сказати, що професійна діяльність прямо впливає на мою творчість чи тематику книги. Наукова сфера – це один вид моєї діяльності. Своєю чергою художня проза виступає окремим внутрішнім простором – більш емоційним й особистим.

– Чи допомагає історичний фах глибше бачити людські долі – уже не в архівах, а в художньому тексті?

– Мені доводилося працювати з великою кількістю біографій історичних діячів, що, своєю чергою, навчило дивитися на людину крізь призму історичних епох, обставин, у яких вона жила, та її рішень. Особливо мене цікавила постать українського політика і борця за незалежність кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Лева Бачинського, уродженця с. Серафинці на Городенківщині, який відіграв важливу роль у творенні соборної України. Я з дитинства люблю спостерігати за людьми, аналізувати їхні вчинки, співпереживати та намагатися зрозуміти їхні дії. Можливо, саме тому в художній літературі для мене одним із найважливіших є передусім внутрішній світ людини – її переживання, сумніви й відчуття, які часто залишаються поза увагою.

– Кому насамперед адресована книжка «У сутінках душі»? Якого читача Ви уявляли, коли писали?

– Книга адресована тим, хто шукає щирості та глибини почуттів. Коли писала, то не уявляла якогось конкретного читача. Радше це була думка про людину, яка зможе знайти між рядками щось дуже близьке – переживання, сумніви, щастя. Водночас я хотіла б, щоб серед читачів були й ті, хто, можливо, не переживаючи подібних станів, не завжди усвідомлює, як їхні слова та вчинки здатні впливати на інших.

Адже за усмішкою часто приховується крихкий внутрішній світ, який легко поранити і розбити на безліч уламків одним необережним словом.

– Усі кошти від продажу книги Ви передаєте на потреби ЗСУ. Чому це рішення стало для Вас принциповим?

– На завершальному етапі підготовки збірки я вирішила всі кошти від продажу книги спрямувати на допомогу ЗСУ. Вважаю, що це найменше, що можу зробити за можливість зустрічати нові світанки під українським небом. Окрім професійної та творчої діяльності, стараюся максимально долучатися до волонтерських ініціатив, які організовує Івано-Франківський краєзнавчий музей, в якому працюю. Наш музей співпрацює з волонтером Валерієм Островським – істориком, методистом, співробітником Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Він регулярно їздить до наших захисників на передову та передає їм необхідну допомогу. Окрім того, п. Валерія я знаю багато років як справедливу, принципову і кришталево чесну людину, тому кошти від продажу книги переказую саме йому. На сьогодні це майже 12 тис. грн. Збірку можна замовити особисто у мене через соцмережі, про всі переказані на ЗСУ кошти звітую на своїй сторінці у фейсбуку.

– Якби Вам потрібно було описати «У сутінках душі» одним-двома реченнями для людини, яка ще не тримала книгу в руках, що б Ви сказали?

– Ця збірка спонукає замислитися над безцінністю часу, важливістю кожної миті, потребою залишатися собою у дуже непростому світі, в якому живемо. Вона для тих, хто прагне зрозуміти себе й відчути силу щирого слова.