Після розмови з Анастасією ЛОПУХ – керівницею зразкового ансамблю танцю «Реверанс» міського Будинку культури Долини і засновницею однойменної балетної студії вкотре переконався: є люди, які щодня своєю працею кланяються світові. Причому роблять це не лише в переносному, а й у буквальному розумінні, але навіть не переймаються тим, аби якось популяризувати свою діяльність чи заявляти про себе на широкий загал. Принаймні ця наша публікація про мисткиню танцю – то, по суті, її перше представлення у пресі за понад десять років хореографічної творчості.

Коли свого часу я мав нагоду заглянути до танцювальної зали обох «Реверансів» у супроводі директора Центру культури і мистецтв Долинської міської ради Івана Кондрина, то був приємно подивований її облаштуванням – професійним і зі смаком. Тож через якийсь час саме це враження і привело мене на бесіду до керівниці танцювальної спільноти.

«Вважаю танець справою свого життя, – розповідає Анастасія Лопух. – І після навчання хореографії у Калуському коледжі культури і мистецтв, а відтак – у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника я повернулася у рідну Долину. Змалку виховувалася у мистецькій атмосфері, тож і професію обрала не випадково, а передовсім з любові й поваги до батьків.

Власне, замолоду займалася у танцювальному колективі, яким керувала моя мама Надія Лопух, але тоді хореографія для мене ще була просто хобі, а вже пізніше стала життєвою справою.

Я закінчила Долинську музичну школу естетичного виховання. Тож довелося вибирати між музикою і танцями. Адже батько Ігор Лопух – професійний музикант, а мама – танцівниця. Мама якось зізналася: думала, що я оберу музику, а я віддала перевагу танцю. І мене ніхто з батьків не підштовхував. А тепер для мене танець – то, образно кажучи, мій спосіб дихати і спілкуватися зі світом мовою рухів. А назва «Реверанс» – то не просто з французького «уклін», а передовсім – про повагу танцювальників до сцени і глядача, а насамперед – до самих себе. Навчаю своїх вихованців не лише танцювати, а й час від часу стишуватися, зупинятися, щоб у красивих жестах вклонитися Богові, світові, глядачам…».

Ще студенткою ПНУ ім. В. Стефаника Анастасія працювала в Івано-Франківській обласній філармонії імені Іри Маланюк. Саме там свого часу майбутня хореографиня зустрілася з колишнім міським головою Долини світлої пам’яті Володимиром Гараздом. І ця зустріч, як показав час, не була випадковою у її житті.

«Володимир Степанович підійшов до мене і сказав: «Я хотів би, щоб і в Долині було таке мистецтво класичного танцю…», – пригадує Анастасія ту зустріч, яка повернула її у Долину. – Я ж не планувала працювати у рідному місті. Але через два роки вже не лише працювала, а й заснувала «Реверанс». Завжди мріяла мати свою дитячу хореографічну студію класичного танцю, а у роботі з молоддю міського Будинку культури поєднала і український дівочий танець, і класику. Адже у мене і в студії, і в ансамблі – суто дівчата. То була моя ідея, бракувало навичок працювати з хлопцями. А після народження сина я вже прикликаю до студії і хлопчиків. Робота керівниці танцювального колективу – то передовсім ритм і безперервний рух без права на довгі паузи. Така робота, звісно, виснажує, але результати додають натхнення і розуміння, що ти на правильному шляху…».

Ансамбль «Реверанс» – це дорослі дівчата від 14 років. А в однойменній студії займаються діти від п’яти років. До ансамблю переходять і залишаються в ньому найстійкіші й належно підготовлені вихованці студії. Високий рівень «Реверансу» досягається тим, що діти навчаються багато років. Але праця керівниці – то не лише репетиції, а й спілкування, продумування деталей костюмів, облаштування зали й забезпечення належних умов для занять.

«Усе, що маємо, створювали роками, – розповідає, запрошуючи до по-сучасному облаштованої танцювальної зали керівниця «Реверансу». – З професійним покриттям зали – спеціальним лінолеумом – допоміг свого часу Володимир Гаразд, а решту – дзеркала, освітлення, внутрішній ремонт – купувала й робила власним коштом. А також безмежно вдячна за допомогу батькам моїх вихованців і меценатам, які допомогли придбати для дітей сценічні костюми. Чи допомагає влада? Звісно, що набагато легше працювати, коли відчуваєш підтримку влади. І я її більше відчуваю, ніж не відчуваю…».

Танцювальні колективи під керівництвом А. Лопух допомагають ЗСУ, влаштовуючи благодійні виступи на різних подіумах.

«Зібрані кошти з концертів в Україні і за кордоном під час турне ми переказуємо на потреби наших воїнів. Наприклад, після поїздки Німеччиною і турне Францією ми з колективом передали на реабілітацію вояків ЗСУ сім тисяч євро, – розповідає Анастасія. – А всі збори з концертів на Прикарпатті вихованці «Реверансу» офірували для закриття інших актуальних волонтерських проєктів. Я намагаюся ніколи не відмовляти, коли нас запрошують до участі у спільних волонтерських заходах, ба більше – сама шукаю можливості виступити на благодійних майданчиках. Кульмінацією чи найбільшим щастям для нас постають ті миттєвості, коли зала аплодує стоячи.

Це в Долині, Вигоді, Львові, Городенці, Івано-Франківську було вже не один десяток разів, а особливо, коли з нами виступали воїн-доброволець із Долини Сергій Тарнавський – після важкого поранення, чи моя однорічна донечка Лія. Своїми танцями ми кажемо світові: українці – незламні люди, які люблять свою Батьківщину і своє мистецтво…».

Коли на сцені вихованці «Реверансу», то їхня керівниця – у хвилюванні за лаштунками.

«Кожен рух у танці – це слова, які ми не наважуємося чи боїмося промовити вголос, – відкриває деякі тонкощі хореографії мисткиня. – І це передовсім про мене. Я намагаюся у танці розповідати ті історії, які не можу проговорити словами. Дуже люблю народні танці і продовжую справу своєї мами, яка майже пів століття керувала заснованою нею «Бойківчанкою». Тож народний танець завжди буде у моїх хореографічних композиціях. Але моя душа любить класику в її чистому вигляді…

Ми зі своїми вихованцями як жителі невеличкого містечка часто буваємо на таких сценах, де представлені колективи з великих міст і обласних центрів. Це мене дуже тішить».

Танець – це не лише сцена, а й важка і рутинна праця до виходу на неї, а також чималі фізичні навантаження, що супроводжуються й емоційною напругою. Але під час занять основна група «Реверансу» часто працює попри втому стільки часу, скільки потрібно.

«Танець – то свідомий вибір дівчат. До нього нікого не можна змусити – тут спрацьовує лише осібне бажання, – визнає моя співрозмовниця. – Дітей потрібно відчувати, щоб не переборщити з репетиціями. Треба бути не лише вмілим викладачем, об’єктивним критиком, а й добрим психологом та вірним другом вихованців. Коли батьки приводять своїх дітей у нашу студію, то найперше раджу їм набратися терпіння.

За характером я дуже м’яка, зате у роботі вмію так організувати себе, що мої домашні мене не впізнали б – то наче дві різні людини. Але ніколи не розмовляю з вихованцями на підвищених тонах. Діти – то особливе спілкування. Та я завжди кажу, що мені працювати легше, адже я проводжу репетиції не під фонограми, а під фортепіано – акомпанемент чудових концертмейстерів Софії Василишин, Ігоря Лопуха та Анни Кикавець. Такі речі зокрема і умови для репетицій, і стиль їх провадження, на мою думку, формують естетичні смаки дітей…».

Керівниця «Реверансу» не вважає грамоти, кубки чи дипломи головними показниками успіху. На переконання хореографині, найбільше досягнення – це виховання внутрішнього духовного стрижня та естетичної досконалості кожного учасника колективу.

«Танець для мене – це мова, якою розмовляю з людьми в різний час про різне, – каже вона. – Але у війну в хореографії на перше місце виходить людяність. Репертуар намагаюся дібрати з огляду на вік своїх вихованців. Серед знакових композицій з дорослим колективом – «Кленова балада», де роль матері, що прощалася із сином (станцював Олександр Віщук, – авт.), який ішов на війну, станцювала Надія Лопух. Її, до речі, активно наслідують інші танцювальні колективи.

Танець для мене – це не просто моя справа чи професія, а моє життя. Та самотужки не змогла б упоратися з таким великим навантаженням. За лаштунками в мене завжди є велика команда – передовсім моя родина».

«Реверанси» – ровесники війни в Україні. І вона в той чи інший спосіб не оминула кожного їхнього учасника. «У гіркий час воєнних реалій в Україні навчаю і дітей, чиї батьки полягли у війні з російськими загарбниками. І моя місія – бодай трішечки допомогти їм нести тягар втрати. Тож для мене дуже важливо бути у контакті з Богом. І свій день я завжди починаю зі спілкування з Господом – Він у мене на першому місці і в будні, й у свята», – щиро зізнається Анастасія.