«Іскро Божа! Де ти, іскро Божа? Засвіти! Благаю, засвіти!...». Це рядок з історичної поеми «Митуса», яку я написала всередині сімдесятих. Випадково моя мама знайшла її серед моїх конспектів з органічної хімії – і злякалася, бо хотіла дати мені надійний фах, а не примарні сподівання на успіх в літературі. Однак вирішила таки звернутися за порадою до Дмитра Павличка, бо мій тато, як і він, був родом зі Стопчатова.

«Іскра Божа у Вашої доньки є», – відповів ствердно Павличко і, як не дивно, ця лаконічна відповідь маму заспокоїла, тож я й надалі віршувала. Невдовзі побачила світ моя перша поетична збірка, за яку мене прийняли до Спілки письменників України за рекомендацією обласної організації НСПУ, якій днями виповнилося 55 років.

Її створення пов’язане з іменем Василя Стефаника та урочистим святкуванням його столітнього ювілею. Саме напередодні цих урочистостей 10 травня 1971 року відбулися установчі збори, на яких і створили обласну організацію НСПУ. До її складу ввійшло всього десять письменників, але вони добре розуміли, що таке Божа іскра і відповідно ставилися до високого дару Слова. Зрештою, такою була стезя українського письменства упродовж століть – відтак читачі вірили ідеалам, які створювала література і які ставали прикладом для багатьох наших краян на їхньому часто нелегкому життєвому шляху.

Здавалось би, здобуття Незалежності мало би стати часом розквіту для української літератури, але наша держава, ледве вирвавшись з цупких обіймів червоного диявола, потрапила в лабети жовтого. Гроші стали мірилом людської вартості, а страхітливий молох збагачення зазіхнув на людські чесноти. Митці, наділені даром Слова, стали зайвими.

Письменницьку працю в Україні нині не вважають професією. Ніхто гонорарів письменникам не виплачує, а розмір більшості національних премій лише нагадує допомогу з безробіття. До цього варто додати, що попри Закон про видавничу справу в Україні, згідно з яким рукописи книжок мають проходити редакційну підготовку, ніхто серйозно до цього не ставиться. Видавництва приймають будь-що і від будь-кого, аби лишень хтось оплатив друк кількох десятків чи сотень книжок, які в кращому випадку потраплять у бібліотечні фонди, а в гіршому – автор сам їх кому схоче подарує або продасть…

Тож чи може сьогодні читач відрізнити літературу від макулатури, графоманію від творчості, брехню від правди?.. Незліченна кількість блогерів і авторів цифрового контенту навіть не здогадується, що слово «автор» запозичене з латинської мови й означає «творець, знавець, письменник», тобто авторитетна особа, здатна впливати на душу людини, гартувати її волю і навіть захищати її.

«От пише в дану епоху 10–15 письменників. Чому з них один стає великим?.. Чи він найбільше вчений?.. Чи, може, найрозумніший?.. Але ж – ні. Рядом з ним стоять люди розумніші, а, прецінь, не стають великими. То що робить чоловіка великим?» – запитує Гнат Хоткевич у статті «Цим Шевченко великий». І сам дає відповідь: «Поет, душа котрого не сколихнеться великими почуваннями, не буде великим».

У минулих століттях це ще розуміли. Талановитих людей або шанували, або гноїли у казематах – але щоб зневажати чи не помічати зовсім – такого не було. І не буде, допоки не зміниться ставлення до письменника держави, за яку було пролито і проливається стільки крові.

«Якби ти знав, як много важить слово», – пише Іван Франко в поемі «Із книги Кааф». І далі: «Якби ти знав! Та се знання предавнє, відчути треба, серцем зрозуміть. Що темне для ума, для серця ясне й явне… Тож іншим би тоді вказався світ. Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги Була б несхитна, ясна путь твоя. Як той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих, Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих: «Не бійтеся! Се Я!».

Що можна додати до цих слів напередодні двох Франкових ювілеїв, які незабаром відзначатиме місто Франкове?..