Чи не вперше у нашій «Літературній світлиці» ми мали за честь зустрічати маму українського воїна-захисника – жінку, яка не тільки народила його і зростила в любові, а й виховала патріотом України. Педагогиня й поетеса Світлана Шинкар народилась і живе у Калуші, а працює вчителькою української мови та літератури у Завадківській гімназії Верхнянської сільської ради територіальної громади. Чи може мама говорити і думати про щось інше, крім того, що її син на війні з часу повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну? Чи може поетеса творити без доторку до найчутливішої теми війни, якщо її кровинка – у пеклі бойових дій? Чи потрібна – яка й кому – поезія у час війни? Відповіді – в інтерв’ю з талановитою, самобутньою, але через реалії війни навіть у зеніті років ще нерозквітлою й нереалізованою у письменстві прикарпатською поетесою Світланою ШИНКАР.

З перших хвилин розмови я зрозумів, що такій емоційній співрозмовниці, як вона, легше й комфортніше спілкуватися мовою віршів, тому що навіть від побіжної згадки про родинні будні чи українські реалії нашого часу клубок у горлі паралізує її голос і не пускає на волю слова. Вона – патріотка України, жінка-рушій і жінка-дія, а передовсім – жінка-емоція. Тож як заспів до нашого діалогу пропоную одну з її поезій.

– Дитинство моє було надзвичайним – справжнім раєм, адже я зростала з дідом Андрієм і бабою Зосею, – розповідає Світлана ШИНКАР. – Бабуся була дуже освіченою жінкою, але не стала вчителькою тільки через те, що її рідні вважали, що закінчувати жінці навчальний заклад не обов’язково. А молоді мої батьки Євгенія Володимирівна та Дмитро Іванович Мензатюки вчителювали у селі Пійло. Батько працював фізруком, а мама викладала історію. Вся наша родина – освітяни.

Я з дитинства так полюбила бабусин город, що згодом навіть маючи чотирьох дітей і перебуваючи у декретній відпустці, жодного разу не забувала його належно впорядкувати та доглянути. Про те, як я біжу у поле до бабусі і любуюся навколишньою красою, навіть свого часу написала кілька віршованих рядків.

Тепер нашого родинного обійстя у Калуші вже немає – знесли. Я спочатку навчалася у Пійлівській восьмирічці, а далі – у ЗОШ №3 міста.

– Як, Світлано Дмитрівно, прокладалися Ваші перші віршовані первомости?

– Свої перші віршики про річечку і поле, ліс і квіти я написала ще у дошкільному віці у Калуші – у діда з бабою. Також я римувала рядки про маленький ясен, про довкілля тощо. Я ніби відчувала біль того деревця і плакала, коли пересаджували сад, а ясена брати не хотіли. Але таки перенесли, і тепер у нього є «синочок» – зростає у Калуші на обійсті сестри Оксани. А бабусі, звичайно, показувала мої перші поетичні спроби, але кожен на той час мав свої клопоти: дорослі будували хату і не звертали увагу на такі речі. Вірші я і згодом писала – у школі, університеті, хоч ніде не друкувала. Тож маю тільки одну збірку поезій 2019 року «Засіяне слово», яка побачила світ у видавництві «НАІР» міста Івано-Франківська. Передмову до неї написав Володимир Чорнописький, а редактор видання – Віталій Півторак.

– Якою була Ваша дорога до «Засіяного слова»?

– У своїй педагогічній роботі я завжди практикую зустрічі школярів із письменниками. Для мене поети чи прозаїки у всі часи були такою величчю і таїною, що я і дорослою навіть боялася до них наблизитися. Тож відтак мамі урвався терпець – звернулася до Євгена Барана, а він порекомендував порадитися з відомим поетом, літературознавцем і перекладачем світлої пам’яті Василем Ганущаком з Калуша. Я так і вчинила. Ми довго розмовляли з Василем Дмитровичем, він передивлявся мої вірші і правив деякі твори. Мої поезії йому сподобалися. Саме він порадив мені не зволікати і видавати книжку. Всі, хто мене знав і шанував, на мою думку, після появи книжки поезій «Засіяне слово» полегшено видихнули: «Нарешті…» І я також безмежно раділа.

– Де відбулася презентація збірки?

– Не дивуйтесь, але представлення ще не було – чекаю повернення з війни сина Івана, щоб зібрати всіх своїх чотирьох дітей докупи. Відтак і буде презентація. 18 квітня минуло чотири роки, як син пішов на фронт. А доти був волонтером. Хочу також перевидати «Засіяне слово». Вже маю матеріали і для моєї нової книжки поезій. Дуже хочу назвати її «Причетність», але ще треба подумати, тому що книжка з такою назвою вже є у калуської авторки Валентини Іванівни Корнійчук (дружина Василя Ганущака, – авт.) Чому така назва? Тому що мене болить все і не байдужа жодна людина. Часто плачу. Але точно знаю, що поки не закінчиться війна, я спокійнішою не стану. Знаю авторів, які не можуть творити у час війни. А я пишу. На мене інколи таке находить, що не можу не писати.

– Про що нині Вам здебільшого пишеться?

– Про пекло війни і передовсім про тих, завдяки кому живемо, – воїнів ЗСУ. Моя лірика – громадянська і патріотична, а ще – філософсько-політична. Я ж розумію і аналізую все, що відбувається в Україні. Мені легше розмовляти з людьми віршами. У 2014 році я про війну не писала. Там не було моєї дитини, і я не відчувала того, чим живу тепер. А коли пішов на війну Іван, то моя поезія стала іншою – нестримною і разючою, як зброя, громадянською і твердою.

– Чи допомагала Вам творчість пережити тягарі емоцій у час війни?

– Звісно, що так. Але я не переконана, чи поетична творчість мені допомагає, чи, навпаки, ще більше вселяє неспокій. Адже коли пишу, то серце калатає немилосердно, а тиск аж зашкалює. Навіть коли редагую твори інших авторів про війну, то емоції мене переповнюють. Важко справлятися з такими відчуттями, адже щодня маю знати, як там моя дитина на війні. Я свого часу передрікала, що почнеться війна, але не могла собі уявити, що мій син піде на фронт і буде зі зброєю в руках захищати Україну. Те, що я нині роблю, називаю короткою фразою – «тримаю небо». Над сином Іваном, над всіма воїнами ЗСУ і Україною. Треба писати, образно кажучи, по живому, бо мине час – і наші серця відчуватимуть інше й вигупуватимуть інші мелодії. А справжній біль можна передати тільки тоді, коли болить, а не згодом, як переболить. Тож, на мою думку, про наболіле слід писати тепер і не відкладати.

– Яке значення, на Ваш погляд, має поезія у час війни?

– Поезія мене тримає, але справжня поезія. І це я намагаюся донести своїм учням. Без літературного слова я не можу жити, а тим більше – без поетичного. Повторю, що слово для мене – це всепричетність. Я не байдужа до кожної події в Україні чи за її межами, чи у своєму місті, а передусім – до чужого болю. Ніколи не думаю про наслідки, а передовсім намагаюся боротися за правду і не бути літеплою до людей і їхнього горя. Адже і в нас, у Калуші, є чимало негативу, тож я ніколи не залишаюся осторонь людських проблем: завжди втручаюся у відстоювання справедливості і гідності. Я завжди комусь допомагаю.

– Як Ви на уроках української літератури пояснюєте своїм вихованцям актуальність поезій про війну?

– Я працюю у восьмих і дев’ятих класах. Серед учнів є чимало таких, чиї батьки на війні захищають Україну, а також вчаться діти, чиї батьки, на жаль, не повернулися з війни. Тож мої учні добре розуміють, для чого потрібна поезія про війну. Я їм наголошую, що така поезія твориться, щоб ніколи не забути тих, хто віддав своє життя за Україну, і пам’ятати, у який час ми живемо. Та й мої сучасні поезії передовсім про війну і про людей у війні. Моя лірика здебільшого має політико-філософські сенси. Дуже важко писати, щоб за темами, навіяними війною, не втратити зерна поезії. У своїх творах я замислююся: коли ми, українці, станемо такими, як потрібно? Пробую знайти відповіді на такі запитання. В Україні триває війна, а тим часом у різних сферах суспільного життя – в економіці, фінансовому секторі, освіті, медицині, культурі тощо – відбуваються ганебні й далекі від гідності та людської християнської моралі речі. Корупція, хабарництво, кон’юнктура, марнославство та кумівство – ці ниці явища обсіли наше суспільство, як реп’яхи, у той час, коли воїни віддають свої життя, щодня поповнюючи ряди Небесного війська. Через це все б’ю на сполох у своїх поетичних творах. Чому мій Іван добровільно пішов на війну у перший день? Тому що я своїх дітей так виховувала змалку. Він інакше не міг вчинити – така його життєва громадянська позиція. Ми інакшими не можемо бути – у нашій родині всі причетні.

– Про що, на Вашу думку, мали б нині писати письменники?

– Думаю, треба писати про майбутнє України, адже попри все війна колись таки закінчиться. Якими ми будемо? Чи сильними вийдемо з війни? Чи зрозуміємо свої і чужі помилки? Адже ми стали байдужими до інших і звикли носити хабарі та думати тільки про себе навіть у час незагойних втрат на фронті. Вважаю, що війна показала, де правда, а де брехня, де справжність, а де лицемірство, де щирість, а де марнослав’я. Але ж оті всі суспільні чиряки нікуди не щезли, а залишилися. Дуже боляче усвідомлювати такі речі. У своїй поезії сповідую життєве гасло: «Бути людиною на цій землі!» А це означає, що слід бути до всього причетними.

– Чи потрібна Ваша поезія воїнам ЗСУ?

– Без сумніву, що мої твори щонайперше потрібні мені, моїй родині і воїнам-захисникам України, яких війна вже дуже втомила. А також тим матерям і батькам, яким нині нестерпно важко, – як усвідомлення, що про їхніх дітей у суспільстві не забули і не забудуть. Нині потрібна поезія різнотематична й різножанрова. А воїнам, на мою думку, передовсім смакує лірика. Про війну вони не хочуть ні читати, ні розмовляти. Поезія може бути поміччю воїнам після закінчення війни. Читання стане для них відпочинком, тому що ці люди пережили пекло. Думаю, що коли мій Іван повернеться з війни, то найперше захоче почитати поетичні рядки про ліс і загалом довкілля. Мої діти здавна замилувані у довкілля.

– Якою, на Ваш погляд, буде Ваша поезія перемоги?

– Я напишу щось таке потужне, як той парад наших добровольців на Хрещатику 2020 року. Також хочу створити такі поетичні рядки, щоб жодного з наших героїв не забути – ні на фронті, ні в тилу. Це буде моя поезія безмежної вдячності українським воїнам-захисникам.

Довідка «Галичини»

Світлана Шинкар (Мензатюк) закінчила філологічний факультет Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Працювала вчителькою у калуських школах №2, №8 та №9, вихователькою у дошкільному навчальному закладі «Золотий ключик» та ДП ВО «Карпати». Нині викладає українську мову і літературу у Завадківській гімназії Верхнянської ТГ на Калущині. Авторка книжки поезій «Засіяне слово» (2019 р.). Лавреатка Всеукраїнського поетичного вернісажу імені Максима Рильського «Троянди й виноград» у номінації «Філософська лірика» (2017), переможниця конкурсу «Ан-Т-Р-Акт»-2021 – «Дзен поезії» Літературного фестивалю та І поетичного конкурсу «Колізей пера» (2021) і Київського ювілейного V Міжнародного літературно-музичного конкурсу-фестивалю «ПРИЧАЛ на ПОШТОВІЙ» (2021), дипломантка Міжнародного конкурсу «Малахітовий носоріг» (2021). Редакторка низки прозових і поетичних видань. Твори поетеси друкували у періодиці та альманахах «Житомир TEN», «Інтереальність», «Маяк».