Музей історії у селищі Делятині переживає дуже скрутні часи і ледь дихає

З любов’ю заснований лише сім років тому Андрієм Мисюком Музей історії Делятинщини у колишньому будинку адвоката Миколи Лагодинського в селищі Делятині ОТГ має своє подвижницьке минуле, байдуже і скрутне сучасне і хтозна, чи матиме славне майбутнє. Адже, очевидно, як і у часи Івана Франка, сьогодні дуже важко щонайперше рушити Делятин, інакше кажучи – розбудити громаду і зацікавити своєю великою історією. До такого висновку ми дійшли після відвертої розмови з керівником музею Андрієм Мисюком у часі кількох знаменних дат – 100-річчя смерті Миколи Лагодинського і напередодні 145-річчя від дня народження Марка Черемшини.

Директор Музею історії Делятинщини Андрій Мисюк

Спроба як смисл життя

Адвокат Микола Лагодинський був потужним громадсько-політичним діячем, і після Михайла Павлика, який змінив Івана Франка, очолював Радикальну партію Галичини, його обирали послом до австрійського парламенту двох скликань, разом з Кирилом Трельовським він засновував українську організацію «Січ» для гуртування молоді в патріотичному дусі і т. ін.

– Що привело таку потужну особистість, як доктор права Микола Лагодинський, до скромного й непоказного Делятина?

– За однією з версій, – розповідає Андрій Мисюк, – М. Лагодинський приїхав у Делятин на пробу – після спору з Іваном Франком як радикалом і після того, як Каменяр покритикував селище. Кажуть, це сталося після того, як письменник зауважив, що не так то й легко рушити не те що Галичину, а й навіть Делятин. Мовляв, там є багато українців, але ніхто не бачить тієї України, бо нема у містечку жодних українських інституцій. На той час у Делятині мешкало до п’яти тисяч українців, але, на відміну від інших сіл і міст, тут не було ні «Просвіти», ні інших українських громадських організацій.

А пан Микола був амбітним чоловіком, тож приїхав рушити Делятин. І проба вдалася. Делятин став смислом його життя. Бо з чотирьох доньок дві народилися саме у Делятині. Відтак приїхав Марко Черемшина і підсилив присутність тут М. Лагодинського. Тож колись наш музей був громадсько-літературним імені Марка Черемшини. Але, як показав час, нікому те не було потрібно. А М. Лагодинський таки рушив Делятин – створив «Просвіту», організації «Руська каса» і «Сільський господар», розвивав товариство «Січ», і організації запрацювали.

Тут він збудував собі віллу двоповерхову, у якій тепер музей, а колишню хату безплатно передав на потреби тих українських організацій, назвавши приміщення «Руська бесіда». Саме пан Микола був ініціатором Акту злуки ЗУНР і УНР, повітовим комісаром ЗУНР. У травні 1919 року він помер. А його спроба рушити Делятин вдалася. Будинок у Делятині не забрали і не зруйнували ні «визволителі» у 1939 році, ні згодом фашисти чи «другі руські» 1944-го…

Постання з руїн

Музей історії Делятинщини відкрили 16 вересня 2012 року. А до того, як каже Андрій Мисюк, у віллі М. Лагодинського була «руїна музею імені Марка Черемшини»:

– Побачивши таке жахіття, я звернувся до директора школи, адже у цьому будинку і сьогодні розміщена початкова школа – чотири класи. Директор школи пояснив, що все нидіє і занепадає через брак коштів. Тоді якраз головою сільради вибрали Михайла Косила. Він не заперечував, щоб я взявся за відновлення музею. Були купа сміття, прогнилі стіни, якихось кілька стендів і т. ін. Але я дуже любив історію, хоч і став інженером. То якщо сказав «а», повинен був сказати «я». Почав шукати ресурси. Мені щонайперше допоміг чинний голова обласної ради Олександр Сич, якого я відтоді ще більше заповажав. Тому що він мене підтримав і надихнув до праці, навчив, як залучати кошти. І відкриття музею призначили на 16 вересня. Мені й самому не вірилося, що я зміг цю справу зробити. Дивувався, як і звідки все бралося – ніби Бог реально керував творенням музею. Чого, наприклад, варті лише відновлення дерев’яного хреста при вході у музей чи відкриття малярського спадку художника Осипа Васьківа! З макулатури, із забуття я відновив фактично всю картинну галерею художника. Мене називали свого часу Шерлоком Холмсом, який «знайшов Васьківа на забутому острові Делятин». Дуже багато допоміг у відкритті музею і Олександр Зварчук, який завідує відділом культури у Надвірнянській РДА. Я спочатку добровільно працював як волонтер – безплатно. А коли район очолив Юрій Касьянчук, то розпорядився дати мені ставку наукового співробітника Надвірнянського краєзнавчого музею.

– Означте, будь ласка, основні експозиції музею.

– Музей розташований на площі 150 м кв. і має, можна сказати, кілька локацій. До речі, і двір, і веранда також виконують функції музею. У великій залі розміщено експонати, які ілюструють нашу історію від давніх часів через різні промисли, ремесла, археологію, освіту, релігію тощо. У кімнаті, де колись був адвокатський офіс Миколи Лагодинського, зберігається все, що стосується родини його та Марка Черемшини. Коли робили ремонт, то перед відкриттям музею знайшли старі замуровані двері. І в тій кімнаті я планував зробити потужну експозицію, присвячену шкільництву, а клас шкільний перенести в інше приміщення. Але вчителі були проти: мовляв, діти не мають, де вчитися. Була й комісія з обласного управління культури – все марно, не вступилися. Проблему взявся розв’язати голова обласної ради Олександр Сич, і тепер вже будують приміщення для початкової школи позаду селищної ради, щоб відселити учнів з музейного будинку. Але і тут учителі вже починають крутити. Проте, думаю, все буде добре. Адже матеріалу є на кілька музеїв. Плануємо, до речі, незабаром відкрити у музеї ще одну нову експозицію – з життя делятинських євреїв. Це частина історії Делятинщини. Тут було розстріляно до трьох тисяч євреїв під час Другої світової війни.

– А що, на Вашу думку, є осердям чи цікавинкою Музею історії Делятинщини?

– На другому поверсі маємо картинну галерею художника Осипа Васьківа. Вона і є осердям нашого музею. Я за неї дуже потерпаю: свого часу до галереї вже двічі добиралися злодії. Як випускник Львівської академії мистецтв Осип Васьків у 20-х роках минулого століття брав участь у різноманітних варшавських і львівських виставках, на яких успішно конкурував з іншими відомими художниками, зокрема з Казимиром Малевичем на вернісажі 1929 р. Помер він 1972-го і похований на цвинтарі у Делятині.

Злодії добиралися до ще одного нашого раритету – справжнього делятинського кептаря. У ньому під час відвідин селища була вбрана внучка Миколи Лагодинського – Оксана. І майстриня із верховинського села Замагури сьогодні відновлює той унікальний гуцульський делятинський кептар. Скажу відверто, що музей дуже слабо захищений. А з другого боку, і в Берліні вкрали свого часу стокілограмову золоту монету. Хоч через рік і віддали. Мені навіть страшно подумати про те, щоб з галереї щось пропало.

– Що може урухомити життя музею?

– Навіть не знаю. Делятин байдужий до долі музею. А пригнані керівництвом освіти учні з учителями його не урухомлять. І моя воля надломилася також. Я не бачу, для кого потрібно продовжувати творити музейну справу в Делятині. Байдужість людей страшна. Нівелюються цінності. Хвиля національного піднесення, на жаль, спала.

…Музей історії Делятинщини справді потребує невідкладної уваги головно громади селища. Тим паче, що недавно воно стало центром об’єднаної територіальної громади, тож є надія на добрі зміни в її житті, на те, що новообраному керівництву ОТГ вдасться урухомити місцеву інтелігенцію – рушити Делятин з байдужості. Звісно, якщо делятинці захочуть написати і свою сучасну сторінку в історії краю.

Заступник головного редактора газети "Галичина"