Пропонуємо короткі метрики авторів деяких із майже чотирьох десятків книжок поезій, які в різні часи вийшли у світ з-під пера представників галицького літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси», – тих, які вже у засвітах, і нині сущих. А також уривки їхніх віршів, які свідчать, що це літературне згромадження не тільки є живим осердям галицького аматорського письменства, а й плекає талановитих і цікавих професійних митців поезії.

Митець пера і скальпеля

Володимир НАКОНЕЧНИЙ. Усе на світі від любові. Бурштин: ПП Гусак, 2008.

Володимир Наконечний за фахом – лікар-хірург, завідувач хірургічного відділення Бурштинської міської лікарні, народився у сім’ї політв’язнів у Воркуті, а дитинство його минуло в селищі Делятині. «Усе на світі від любові» – перша книжка поета. У своїй поетичній творчості, на мій погляд, Володимир Наконечний передовсім – патріот, цікавий і самобутній поет-лірик і пісняр, дошкульний і спостережливий гуморист...

Защеміло серце вдалині від дому,

Вкрили сльози очі джурі молодому,

Похилилась в думі буйна головонька,

Вже не жде, напевно, люба дівчинонька.

Вже не тішать душу козацькі розваги,

Не бракує хисту, сили та відваги,

Але точить смуток, як засуха дуба –

Не сумуй, козаче, бо любов – то згуба.

Співець Лемківщини

Семен ВОЗНЯК. Сонце волі. Галич, 2016.

Світлої пам’яті Семен Возняк – поет-аматор, автор кількох збірок поезій. У книжці «Сонце волі» вміщені поезії, гумор, чотиривірші, написані 2014 – 2016 рр. В основі тематичного розмаїття творів автора-патріота – біль за долю України та її захисників, любов до рідної землі і батьківських лемківських порогів...

Ти прекрасна, Лемківщино наша!

І Бескиди твої і плаї...

І з роками стаєш усе краща,

Квітнуть гори зелені твої.

Твої води Попраду і Сяну

З юних літ в моїм серці шумлять,

І потічки у зворах коханих

Досі чую, як з гір клекотять.

Туго моя! Ти біль і розрада,

Надія моя світлоруса...

Чи повернем назад до Попраду

На поклик і ласку Ісуса?

Поезія Любові

Любов БОЙКО (Людкевич). З берегів мого серця. Івано-Франківськ: ПП «Ярина», 2018.

Письменниця Любов Бойко (Людкевич) – членкиня НСЖУ, заввідділом Національного заповідника «Давній Галич», уродженка села Нижньої Липиці на Рогатинщині. Очолює галицьке літературно-мистецьке об’єднання «Нащадки Митуси». Авторка книжок поезій «Пелюстки» і «З берегів мого серця», книг прози «З мережі часу», «Життя прекрасне», публіцистики «Галицький часопис», упорядниця і співавторка літературно-мистецьких альманахів «Нащадки Митуси», «Бурштинове намисто», «Муза не мовчить». Лірика Л. Бойко у виданні «З берегів мого серця» – делікатна і така, що проймає наскрізь, я насолоджуюся тією мелодією серця ліричної героїні й ніколи не залишаюся байдужим як читач і літературний критик. Звісно, збірка – не аматорська, а виписана фаховою мисткинею слова. Книжка не тільки і не стільки про найпотаємніші почуття, як головно – про жінку у цьому світі контрастів і перемін…

Десь вдалині моя любов,

Десь вдалині.

І вже мені не світять знов

Її вогні.

Забулись ноти і слова

в її піснях.

Ще тільки вчора тут була

І ось – нема.

До неї руки простягну –

О прилети!

Росинки мук з лиця зітру –

Мене прости.

Оберігатиму тебе,

Тільки вернись,

Нехай далеко ти, я жду,

Лише озвись.

Краєзнавець і поет

Іван ДРАБЧУК. Там, де тече Рутка. Івано-Франківськ: ЯРИНА, 2020.

Ім’я педагога Івана Драбчука – історика, письменника і науковця-дослідника – як краєзнавця дуже добре знане на Прикарпатті. Та мало хто знає, що Іван Драбчук – ще й поет, а його книжка «Там, де тече Рутка» – то вже шоста збірка поезій автора. Передмову «Його любов сягає до небес» до видання написав відомий прикарпатський педагог і краєзнавець Йосип Карпів, означивши автора «тонким ліриком і патріотом». Цілком погоджуюся з цим і вважаю, зі свого боку, що саме лірична палітра у поезії І. Драбчука творить самобутність і цікавість нової збірки – від неї стає тепло на душі.

На вітрах замріяних колисалось жито,

Осипавсь між стеблами його цвіту пил.

Так минало літечко, й книгу незакриту

Я читав і розумом набирався сил.

А тепер лиш спогади закружляють садом,

Жито вже не сіється – зріє лобода.

Вибило роки мої, наче поле градом,

Понеслась за повінню збуджена вода.