26 січня мав би зустріти своє 80-ліття відомий поет і прозаїк, фольклорист, громадсько-культурний і політичний діяч Степан ПУШИК, але його вже п’ять років немає серед нас. Пошанувати пам’ять видатного нашого краянина з нагоди ювілейної дати його уродин запланували на цей зимовий день у Шевченківській авдиторії ПНУ ім. В. Стефаника, професором якого він був, проте, як «Галичина» вже повідомляла, ювілейний захід не відбувся через телефонування зловмисника про «замінування» університету й оголошену пізніше повітряну тривогу. Та все ж письменники й журналісти, земляки Пушика з Вікторова – староста цього села Галицької ТГ Надія Блинчук та директор гімназії ім. С. Пушика Федір Ленюк згадали Шевченківського лавреата у невеликому, але затишному приміщенні Літературного музею Прикарпаття, оглянули тут виставку «Сила Пушикового слова», на якій представлено книжки, подаровані автором цьому закладу культури, а також світлини з його фондів. А Ф. Ленюк також розповів історію про надання гімназії імені славного вихідця з їхнього села, яке тепер належить до Івано-Франківського району.

– Дерев’яну школу в горішній частині села збудували ще за Австро-Угорщини, 1896 року. Степан Пушик жив в Івано-Франківську (його, вже після смерті, відзначили званням почесного громадянина міста), проте вболівав за свою малу батьківщину, переймався проблемами Вікторова. Зокрема якось запросив сюди тодішнього голову ОДА Михайла Вишиванюка, щоб той на власні очі побачив, у яких кепських умовах навчаються діти. За вказівкою Вишиванюка зводили нову школу методом народної будови два роки. На урочисте її відкриття у 2000-му приїхало чимало гостей. Хтось із них, здається, композитор Дмитро Циганков, мовив жартома, заримувавши два рядки: «Звучить, як прекрасна музика, – школа імені Степана Пушика». Степан Григорович на те мовив: «Називайте як хочете, але жодним закладам не дають імена живих людей». Уже після того, як він 2018 року відійшов у засвіти, школу 31 серпня 2021 р. на прохання громади села назвали його ім’ям. А торік 8 жовтня на фасаді цього освітнього закладу відкрили пам’ятну таблицю співцеві Галичини, депутатові Верховної Ради першого скликання, обласної ради…

Певна річ, його у Вікторові поважали й цінували не лише за те, що посприяв у розв’язанні проблеми школи, а й як людину, про яку найстарші жителі села зберігають добру пам’ять, починаючи з підліткових літ Степана. Він після смерті батька залишився напівсиротою і 13-річним став опорою матері, допомагав стати на ноги молодшим сестрам та братові. Взував кирзаки чи ґумаки і йшов годувати й пасти колгоспну худобу, забирав і вивозив з тваринницького приміщення гній. Поважали люди С. Пушика й за те, що всього, чого досяг у житті, він домігся своїми розумом й руками.

Ярослав Ткачівський, заступник голови НСПУ й теж уродженець Вікторова, що був колись передмістям княжого Галича, нагадав рядки однієї з ранніх, та досить відомої поезії С. Пушика:

Саме через цей вірш у молодого поета почалися проблеми з певним органом, який у народі називали «конторою глибокого буріння». Спочатку співробітники управління КҐБ прискіпалися до молодого поета нібито через вираз «в крові викупаю слово»: мовляв, чи не збирається він боротися проти радянської влади?.. Пізніше вчепилися в нього за рядок іншого вірша: «не танці в моїх думах, а повстанці…». Мабуть, таки здогадувалися, що ці повстанці – вояки УПА, а не гарібальдійці, як пояснював поет чекістам-«буровикам», під пильним оком яких він відтоді перебував…

Я. Ткачівський запропонував присутнім для увічнення пам’яті письменника написати спогади про нього й видати окремою книжкою.

Голова ОО НСПУ Євген Баран прийшов у музей з дипломом та орденом «Народний поет України» – таким званням, запровадженим Літературно-мистецькою академією, де президентом чернігівський письменник Сергій Дзюба, відзначили торік посмертно й Степана Пушика. Ці відзнаки буде вручено його дружині Ганні Пушик, яка, до речі, того дня передала в дарунок Літмузеєві декілька книжок, що вийшли останніми роками завдяки передовсім її старанням. А з виданої вже далекого 1964-го в Івано-Франківську репринтним способом збірки віршів «Зелена хвоя» С. Пушика Є. Баран прочитав вірш на той час ще 20-річного поета, члена літоб’єднання «Іскри юності», але вже спроможного розпізнавати справжні й фальшиві цінності в житті – цим завдячує своїм батькам, які навчили його «…відділяти зерно від полови. Ось тому я вклоняюся правді святій, А неправду розстрілюю словом».

На думку Є. Барана, «нічого кращого прикарпатські історики й літератори не створять про перші 25 років української державности за щоденники Пушика. Нині дехто нарікає, що завеликі, багато зайвого. Років через 50 будуть шкодувати, що замало контрастних оцінок, шкандальних характеристик і вражень… Просто наша духовна обмеженість, відсутність державної гуманітарної політики впродовж 30 років незалежности, партійні гетто вірнопідданости не дають побачити крайнебо української людини. Пушик умів це побачити. Його з’їдала провінція. Він бунтував, залишаючись найколоритнішим прикарпатським письменником доби неймовірної імовірності українського буття...».

Письменник Василь Бабій віднайшов одну з перших публікацій Степана Пушика – поезію 16-річного хлопця опублікувала в січні 1961-го богородчанська «районка». Перед тим автор вірша про юного чабана вступив до технікуму бухгалтерського обліку, що був тоді в Богородчанах. Свої спогади на тему «Степан Пушик і Богородчанщина» В. Бабій, котрий мешкав в одному будинку з молодшим братом письменника Богданом, теж уже покійним, вмістив у місцевій газеті «Слово народу». А ще він до 80-річчя С. Пушика випустив у рамках проєкту «Літературна пам’ять» листівку, в якій ідеться про те, що багато віршів бояна Галичини мовби самі напрошувались бути зауваженими композиторами й покладеними на музику.

Також письменник узявся розгадати ім’я анонімного автора «Слова о полку Ігоревім». Це ім’я «Степан Пушик озвучив, і його версія, можливо, близька до істини, а його прізвище ввійшло в науковий обіг». Водночас письменник «був натурою широкою, буйною, фантазійною, творчою як мало хто, неординарною й геніальною у багатьох вимірах, а притому й суперечливою, як кожен із нас, не святих».

Споминами про незабутні зустрічі зі С. Пушиком поділилися також редактор надвірнянської газети «Народна воля» Іван Гриджук та членкиня НСПУ Анна Космач, котра подарувала музеєві підписану їй автором першу, що вийшла високим друком, поетичну книжку Степана Пушика – «Молоді громи» (1967).