У широкий прокат виходить психологічна драма «Втомлені», яка майстерно й проникливо оповідає історію ветеранів, котрі намагаються подолати травми війни та знайти опору одне в одному. З цієї нагоди в івано-франківському кінотеатрі «Movieland» відбувся допрем’єрний показ стрічки з участю творчої групи: режисера Юрія Дуная, продюсера Пилипа Іллєнка та виконавиці головної ролі Валерії Ходос. Забігаючи наперед, зауважу: на сьогодні це один із найсильніших фільмів про реінтеграцію військових у цивільне життя.

Фабула та меседжі

У центрі сюжету «Втомлених» – історія Андрія та Люби, котрі після отриманих на війні травм проходять реабілітацію. Сила обставин і кохання переплітають їхні долі, а боротьба з невидимими ранами, власними страхами та байдужістю суспільства стає для героїв справжнім випробуванням.

На презентації драми в Івано-Франківську режисер Юрій Дунай наголосив: йому б дуже не хотілося, аби стрічку сприймали суто як кіно про ветеранів із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Адже насамперед це історія про кохання. За його словами, травми та синдроми, з якими стикаються герої, – лише обставини їхнього життя. Головним натомість є почуття: те, як герої закохуються, як намагаються завдяки цій близькості допомагати одне одному та як у них це виходить чи не виходить.

Режисер не боїться торкатися тем, які часто залишаються за зачиненими дверима кабінетів психологів чи у межах вузького сімейного кола. А ще це відвертий діалог між військовими та цивільними.

«Мені дуже хотілося б, щоб цей фільм став містком розуміння між цивільною та військовою частинами суспільства, – коментує режисер. – Найважливіший досвід, який я здобув на службі, – це усвідомлення величезної прірви між ними, адже цивільні часто не розуміють військових, тих викликів і проблем, з якими вони стикаються. Насамперед кажу про людей, котрі отримали травми. І вони не лише фізичні. Каліцтва тіла ми бачимо, але найважчі рани – ті, що отримують душа та психіка. Тому я дуже хочу, аби цей фільм став для цивільної аудиторії підказкою, як варто поводитися з травмованими військовими, як бути тактовними, чуйними та емпатичними з ними».

За словами продюсера Пилипа Іллєнка, стрічку створили у стислі терміни – лише за дев’ять місяців. «

Це кіно воєнного часу, задум якого виник уже під час повномасштабної війни. Важливо також зауважити, що значна частина команди – ветерани або чинні військовослужбовці: люди, які мають той досвід, про який розповідаємо. Зокрема, у лавах ЗСУ служить виконавець головної ролі Дмитро Сова. Наш режисер Юрій Дунай також починав роботу над фільмом як цивільний, а на етапі завершення стрічки долучився до лав Збройних сил України», – розповідає П. Іллєнко.

З погляду акторської майстерності

Акторський склад підібрано надзвичайно вдало, я навіть сказала б – філігранно. Для Валерії Ходос, яка втілила образ Люби, це дебют у повному метрі. І цією роллю вона надзвичайно високо підняла планку, проявивши себе як талановита драматична актриса. Під час презентації акторка щиро зізналася, що чекала на таку глибоку психологічну роль усе життя. І це справді велика удача, що вона її таки дочекалася.

Дмитро Сова зіграв Андрія. Це роль, м’яко кажучи, непроста. Проте тут, як кажуть, теж зійшлися всі зорі. Таке враження, що актор не грав, а жив у кадрі. Військовий досвід Дмитра перетворює його гру на справжню правду життя. Тепер я добре розумію, чому режисерові було важливо знайти на цю роль людину, яка не з чуток знає, що таке війна. «Те, що Дмитро Сова став Андрієм, вважаю великим щастям», – зазначив Юрій Дунай на презентації. І тут я можу лише погодитися з ним. Я бачила цього актора в різних проєктах, проте саме у цій стрічці він на своєму місці. Іншого Андрія просто неможливо уявити.

Також у картині зіграла неперевершена Ірма Вітовська. Зізнаюся, ніколи не уявляла її у ролі військової, але вона знову дивує здатністю робити кожного персонажа «своїм» і справді ставати тією людиною, яку грає. Вже з перших секунд появи актриси на екрані глядач розуміє, що перед ним – професійна військова. І річ не в камуфляжі, а в тому, як вона існує в просторі фільму. Про її досвід говорить не однострій, а хода, погляд, мова. А коли Ірма взаємодіє в кадрі з Оленою Узлюк, захоплення від гри подвоюється, адже на екрані – важка акторська артилерія.

Звісно, це далеко не всі актори, які засвітилися у «Втомлених». Не зупинятимуся на кожному окремо. Але зазначу, що тут усі на своїх місцях. Загалом саме акторський ансамбль є однією з найвагоміших переваг стрічки.

Коли хочеться мовчати…

Чесне кіно. Це, мабуть, перша характеристика, яка спадає на думку. Стрічка не намагається прикрашати реальність чи подавати її менш травматично. Вона розмовляє з глядачем відверто. Так, як воно є. Безумовно, для багатьох цей фільм буде непростим, складним чи навіть «незручним». Проте його варто показувати якомога ширшій аудиторії, аби розвіювати ілюзорні уявлення про воєнні реалії.

Ця чесність проявляється і в діалогах. Тут немає штучної літературної мови. Герої розмовляють так, як і люди в житті: з діалектами, сленгом і навіть вживають нецензурні слова. Це додає стрічці особливої реалістичності. Глядач вірить побаченому ще й тому, що чує не вичищені репліки, а справжню живу мову, яка щодня лунає на вулицях, у маршрутках, лікарнях чи магазинах. Таке зображення життя максимально наближає художній фільм до документалістики.

У цій драмі однозначно більше сильних сторін, аніж слабких. Серед безперечних переваг – сценарій, над яким працювала Соломія Томащук. Також варто відзначити операторську роботу та грим. Не розкриватиму деталей: кожен, хто подивиться фільм, сам усе зрозуміє. Скажу лише, що складний спеціальний грим тут виконано надзвичайно реалістично та професійно.

«Втомлені» – це доволі повільне кіно, що розповідає свою історію поступово. Воно інтригує глядача, змушуючи уважно стежити за сюжетом та розплутувати його, немов клубок ниток. Тож нудьгувати не доведеться. Як і не вдасться вийти з кінозалу без важких роздумів про реалії нашого життя та про те, через що доводиться проходити військовим, які рани приховують їхні тіла та душі. Це надзвичайно важлива стрічка. А найцінніше те, що таку актуальну й складну тему, як реінтеграція ветеранів у цивільне життя, не зіпсували, а змогли подати дуже делікатно, обережно й талановито.

Після перегляду фільму мені хотілося мовчати. Для мене – це ознака вартісного кіно на складні теми. Зрештою, погоджуюся з режисером, що «Втомлені» – це передусім історія про кохання на тлі травм, драм та війни. Бо так воно і є. А ще це дуже смілива робота, якій хочеться аплодувати. І попри непростий, трагічний сюжет, я неодмінно подивилася б цю стрічку знову.