Це рядок з віршованої молитви «госпітальєрки»-поетки Олени ГЕРАСИМ’ЮК – цьогорічної лавреатки літературної премії «Князь роси» ім. Т. Мельничука. Вона не перша жінка, котру визнано гідною цієї престижної відзнаки. Але перша, яку називають «Княгинею роси»...

Поезія у час війни всотує в себе бунтарство політичного в’язня радянських таборів Тараса Мельничука. Особливо та, що з війни, а не про війну. «З» і «ПРО» – наче два береги бурхливої ріки. Перша рве їх болем, страхом, смертю... Друга – загоює рвані рани.

Іменем лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка за поетичну збірку «Князь роси» (1992) означено дві літературні премії: ім. Тараса Мельничука та «Князь роси» його імені. Ці професійні відзнаки заснували 1996-го, тобто через рік після смерті в’язня сумління, відповідно Коломийська міська рада та всеукраїнський часопис «Буковинський журнал» (Чернівці), головний редактор якого – заслужений діяч мистецтв України Мирослав Лазарук, разом із Коломийським літературним товариством «Плин», яким керує письменник Василь Рябий. Першу вручають до дня народження поета – 20 серпня, а другу – до дня його пам’яті 29 березня.

М. Лазарук та В. Рябий є лавреатами численних літературних нагород, навчалися на факультеті журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Обидва є великими подвижниками творчості Тараса Мельничука, а М. Лазарук – ще й першим лавреатом премії «Князь роси». Ці дві премії підвищили статус і розширили географічні рамки аж до рівня всеукраїнських. Пам’яті поета-політв’язня присвячено Всеукраїнський фестиваль поезії «Від Гуцулії – до кряжів донецьких», а також іще одна літературно-мистецька імпреза – «Покрова».

Уже є ціла плеяда письменників, нагороджених літературними відзнаками, уславленими життям і творчістю Тараса Мельничука. Це зокрема Василь Клічак, Василь Кухта, Василь Герасим’юк, Василь Шкурган, Микола Рачук, Микола Близнюк, Леонід Талалай, Ніна Гнатюк, Ярослав Ясінський, Віра Китайгородська, Анатолій Кичинський, Василь Карп’юк, Казімєж Бурнат, Олександр Масляник та інші талановиті майстри слова, котрі розширили обрії української культури.

Під час вручення премії «Князь роси» ім. Т. Мельничука 29 березня 2024 року в колі студентів Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Олена Герасим’юк подякувала всім організаторам та учасникам велелюдного зібрання за вміння «серед побуту й турбот знаходити місце і для літератури». Слова подяки звучали також персонально не лише Мирославові Лазаруку, котрий вручав премію, а й письменникам – професорові Борисові Бунчуку – лавреатові премії ім. Т. Мельничука (2006) та доцентові вишу Світлані Кирилюк.

О. Герасим’юк, яка присвятила себе вже шестирічній службі в добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри», сказала, що такі творчі зустрічі дають їй «наснагу дихати». І конкретизувала: «Дихати і працювати для інших». Вона закликала «цінувати живе спілкування»: «Якщо живі не пам’ятатимуть загиблих – це означатиме перемогу ворога», – наголосила поетка.

Мені сподобалася думка Олени про захист «освітленої ідеї суспільства». І письменники мають бути в його перших рядах. Адже недарма портрети наших літературних класиків, як і великих українських князів, зображено на гривнях. «Література – це також потужна зброя. Це ідеологія. Це політика, – мовила лавреатка. – Тому беріть цю зброю і стріляйте. Захищайте інших і будьте сміливими!».

Гостя з фронту зневажила тих, хто «вірний рублям», а також поділилася думками про «егоїзм у літературі», бо, за її словами, знаємо з історії, як він «виводив багатьох до розстрільних ям». І впевнено додала: «З цим не можна миритися і вибачати ні злочинцям, ні тим, хто з ними змирився. Такої злочинної змови не має бути в моєму поколінні», – резюмувала молода поетка. Повідомила також, що грошовий еквівалент премії додає до загальної суми збору на свій батальйон «Госпітальєри». «Це моя особиста традиція, якої дотримуюся повсякчас», – сказала вона.

Для себе сповна відкрила творчість Олени Герасим’юк, коли прочитала її молитву «Отче наш», написану в час війни. Вона ж є авторкою поетичних книжок «Глухота» (2014), «Розстріляний Календар» (2017) і «Тюремна Пісня» (2020). Її діди-прадіди – з українських патріотів: січових стрільців та упівців. Тато Василь Герасим’юк – лавреат Національної премії ім. Т. Шевченка (2003). Підсилює моє захоплення її вільними віршами авторитетне слово окремих письменників про те, що творчість у час війни, особливо в окопах, набирає нових художніх обрисів і життєвих сенсів.

Письменник і літературний критик Іван Андрусяк – автор передмови до першої збірки віршів «Глухота», наприклад, вважає: «Поета з таким голосом в Україні не було давно. Те, що він з’явився, – дуже добрий знак». Лавреат Національної премії ім. Т. Шевченка Тарас Прохасько щиро подивований молодим талантом: «Сильна поезія Олени, яка відключає мислення, дере та не залишає ніяких сумнівів».

Інтерв’ю О. Герасим’юк, її відеокадри з фронту доповнюють розуміння вільної поезії, що наближає до бунтарної метафоричності віршів самого «Князя роси» – Тараса Мельничука.

Перечитую поета-дисидента, «репресованого за вірші»:

Не тільки Тарас Мельничук, а й більшість представників інтелігенції, заґратованої за вільнодумство в захисті національних інтересів, передбачали майбутні криваві події імперської московії.

Тому поезія з війни зазвучала по-новому, підхопила дух, писаної з-за ґрат. Особливо роздирає душу вірш Олени «Отче наш» у виконанні київської акторки й музикантки Руслани Хазіпової. То ціла художня композиція, побудована з фрагментів відео про роботу парамедикині О. Герасим’юк та її загиблого побратима. Зйомки відбувалися в героїчному Бахмуті... (https://youtu.be/9iid5UGQWv0?si=1DxJ4jsDue76s5_5)

Авторка ще з дитинства пробувала творчі сили в шуканні свого поетичного стилю в чудовому українському журналі «Соняшник». Продовжувала експериментувати зі словом у студентські роки, навчаючись в Інституті філології КНУ ім. Т. Шевченка, у письменницьких виданнях «Українська літературна газета» й «Літературна Україна». Дорожила першою премією в молодіжному конкурсі пам’яті Леоніда Кисельова (2012) та міжнародним визнанням у рамках українсько-німецької літературної премії ім. О. Гончара (2013), іншими вагомими професійними нагородами. Вірші народжувалися на Майданах у Києві. Разом з Василем Карп’юком, також молодим письменником, вони упорядкували поетичну книжку «Євромайдан».

З 2017 року вона – парамедик добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Змінюється її поетичне письмо, стає наступальним, з чітким окресленням ознак часу страшної війни росії проти України.

В одному з інтерв’ю поетка розповіла про спецоперацію (2019) із затримання російського бойовика володимира цемаха, причетного до збиття пасажирського літака над Донецьком (2014), через що загинули майже триста пасажирів. Вона з побратимом надавала першу медичну допомогу важкопораненим при тому українським військовим розвідникам Олександрові Колодяжному та Дмитрові Гержану. За це, а також за своє віддане «госпітальєрство» отримала державну нагороду – медаль «За збережене життя» (2020). Це її перша бойова відзнака. І вже вкотре згодом пережила смерть людини, яку, ризикуючи своїм життям, врятувала на полі бою. Олександрове тіло, за її словами, було наче «пропущене через м'ясорубку». Він помер через два тижні після поранення... Вона та її побратими зчаста згадують О. Колодяжного, якого посмертно відзначили званням «Герой України». Ціною власного життя він, затримавши терориста, допоміг повернути в Україну в процесі обміну 35 заручників росії.

Свій «Отче наш» О. Герасим’юк писала 2018-го, після року надважкої служби в «Госпітальєрах». Її позивний – «Гера», а побратима 20-річного Миколи Волкова – «Смурфик». Молитва після звертання «Отче наш! Боже України суверенної!» далі розповідає про хлопчика Смурфика та дівчинку Геру.

Повторюю молитву за Оленою, склавши долоні перед серцем, і прошу Всевишнього почути нас, українців, бо вже рідна земля закипає від крові наших найкращих синів і доньок, татів і матерів, сестер і братів... Милостивий Боже, порятуй Україну!

І тут її молитва розриває серце навпіл:

...гемостатичних бинтів,

усіх живих і здорових.

Що ще просить у Неба Олена Герасим’юк? Чим наповнене її серце, коли вже втратила 24-х побратимів?

Стає моторошно, і сльози рікою. Щоб не зачерствіти душею, не скурвитися в тихій тиловій заводі, бо ворог тільки й чекає цього. Він не лише чекає, а й силою своєї потужної отруєної пропаганди, вміло замаскованої, без куль вбиває нас байдужістю до війни, до смертей, що вже стають показною ритуальністю... Інакше будували б реабілітаційні центри для поранених воїнів, а не церкви під час війни...

Головну християнську молитву «Отче наш» і однойменне віршоване звертання до Бога О. Герасим’юк треба читати вранці та ввечері, перед святими образами і просто Неба... Треба, щоб вони звучали на повну гучність на майданах міст і сіл. Може, хоч тоді отямимось перед загрозою озвірілого ворога! Може, хоч тоді трохи менше буде красти владна рать від Києва до територіальної громади! Може, хоч тоді будемо менше розважатися з надуманих приводів і без них! Може, хоч тоді перестанемо брехати у фейсбуках, інстаграмах, телеграмах... Може, хоч тоді ставатимемо адекватними до реалій війни, того пекла, в якому перебувають українські захисники і «госпітальєрка» Олена зокрема. Може, хоч тоді прокинеться приспана москалями совість...

Черговий рядок-моління людини, котра живе серед смертей і зі смертями, серед крику від болю поранених. Ворогам не можна прощати, бо:

Ось вона, війна! На ній кожен воїн хоче вижити й жити. А ми, буває, навіть під час поховальних процесій не стаємо навколішки і не промовляємо «Отче наш». Квапимось дивитися дурні серіали, нашпиговані смердючою тванню з «95-го кварталу» з москальським запашком... А вдови-дружини, згорьовані матері, діти-сироти?! Чи ступаємо на їхній поріг, щоб вислухати їх, нарубати дров, принести води, купити ляльку... Чи просто разом помолитися, поплакати, почути їх, що мусимо бити москалів за пролиту ними кров рідних...

Надто різко О. Герасим’юк звертається до тих, хто лукаво напрошується в «братья» із владивостока:

Карався-мучився тюрмами у московській імперії і поет Тарас Мельничук. Там гнобили усю свідому українську інтелігенцію!

Хіба ми не знаємо, якими колами пекла проходять поранені, їхні родини для отримання необхідних ліків чи довідок?! Нерідко ці пекельні кола страшніші, ніж на фронті! Вбиває байдужість, що ранить до крові...

Невже цієї проблеми не бачить Президент Володимир Зеленський? А влада на місцях, котра маніпулює кворумами депутатів для схвалення рішень у своїх інтересах і застрягає в суцільних чергових і позачергових засіданнях сесій без результатів? Конфіскувати в законному порядку всі вкрадені гроші в корупціонерів – і не треба їздити по світу шукати їх! Це просто й очевидно, що доходить до краю із розумінням: так далі не може тривати!

…«Гера» везла пораненого «Смурфика» до лікарні під Маріуполем. Ворожий снайпер поцілив йому в голову. Куля майже розірвала череп. Показники на медичних моніторах – на нулях. Але хлопчина знаходить звідкись сили, ледь підіймає руку й торкається долоні тендітної дівчини-парамедика... Чіпляється за життя! Йому лише 20! Як згадує О. Герасим’юк («Гера»), це було найстрашніше. Інший побратим зняв закривавлений годинник «Смурфика» і надів його на руку «госпітальєрки»: «Опритомніє, то віддаси», – мовив тихо.

За словами Олени, вона пів року після цього не могла зняти той годинник. Він наче вп’явся в тіло. Тепер годинник лежить у неї вдома. «Вирішила, що коли помру, – зізналася в інтерв’ю журналістці інтернет-видання «Цензор. НЕТ» Віолетті Кіртоці, – то його покладуть мені в домовину, і я аж там, на небесах, передам годинник «Смурфику», коли ми зустрінемося...».

Так О. Герасим’юк називає війну у вільному вірші, присвяченому Драматичному театру в Маріуполі. Вважає його одним із найкращих, як і її «Отче наш», доктор філологічних наук Тарас Пастух. Про це він написав у популярному виданні «Збруч». У ньому, як у всіх віршах поетки, – надзвичайна енергія слова. Це щемливий монолог авторки з фронту, цілісність думки, що зворушує. Подаю весь вірш.

Прочитавши цей вірш, хочеш мовчати, щоб не кричати з болю, з люті до ворога, з нерозуміння людства, що допустило цю агресивну війну і тепер здебільшого стурбовано спостерігає, замість того, щоб усім світом раз і назавжди поневолити країну-агресора.

Коли писала ці рядки, то прочитала інформацію міського голови окупованого Маріуполя Вадима Бойченка. У місто-привид, знищений москалями, приїжджають ті самі москалі з депресивних районів російської імперії і вселяються в уцілілих квартирах. Їх, нелюдів, не жахає, що у дворах присипані землею або просто лежать ниць трупи колишніх мешканців. Маріупольців, які залишилися в місті Марії, окупанти виганяють з осель надвір – у нікуди...

То як не кричати криком у віршах, не проклинати москалів!

Такі вірші, які пише Олена Герасим’юк, потрібні насамперед тим, для кого в цій країні війни немає. Читати, щоб ставати українцями! І все ж, переконана вона:

Воістину, «госпітальєрка»-поетка гідна літературної премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука!