Відсвяткував 70-річний ювілей заслужений художник України, голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, доцент кафедри методики викладання образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та дизайну Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, майстер різьблення на дереві, монументаліст Василь Корпанюк, твори якого розміщено у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Львівському музеї етнографії та художніх промислів, Музеї народного мистецтва «Лавра», у приватних колекціях України та за кордоном. З тієї нагоди й відбулася наша розмова з майстром.

– Пане Василю, з якими думками зустрічаєте свій 71-й рік життя?

– Маю друга, який народився того самого року, що й я, але в січні. І згадую, коли він мене вітав із 60-річчям, то представився так: «Тебе вітає чоловік похилого віку». І це було десять років тому, а що вже казати тепер? З одного боку, 70 – це просто число, з другого – воно ж щось означає і змушує задуматися. Тож нікуди від цього не дітися.

– Які Ваші перші спогади з дитинства?

– Мені – три роки. Я маю свій маленький стілець і щось різьблю. І поруч дідо Семен за своїм верстатом, а тато – за своїм. І те, що я з маленького спостерігав діда і тата за верстатами постійно у роботі – це основа основ, найперший приклад, який я перейняв.

– Що для вас найдорожче в житті?

– Усе, що пов’язане з Гуцульщиною, з рідною хатою, з родиною. І цю частку рідного дому я мав із собою завжди. Коли вчився у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, то ходив у сардаку з довгим волоссям. І завжди вживав діалектизми, архаїзми, і дотепер це роблю, бо це жива народна мова. Звичайно, у місті доводиться спілкуватися літературною мовою, але коли приїжджаю додому, то відразу починаю говорити, як навчили ще маленьким: «єк спали?», «єк днували?», «єк дужі»?

– Ви народилися у відомій родині, тож Вашу долю було мовби наперед визначено. А чи хотілося Вам бути кимось іншим, а не продовжувачем родинних традицій?

– Ні, ніколи. І я вдячний Богу і долі, що моє життя склалося саме так, що я народився на чудовій Гуцульщині в родині не лише талановитій, а й духовно та шляхетно багатій.

І ще я вже тепер починаю задумуватися над тим, що не тільки народився у такій родині, де кожний мав якесь покликання, а й що мені в житті дуже щастило на справжніх друзів. Наприклад, з Романом Гораком, заслуженим працівником культури України, кандидатом хімічних наук, профессором, ми познайомилися, коли разом співали у тамбурі потяга, яким їхали зі Львова до Коломиї. Я тоді ще був студентом, а він – аспірантом Львівського університету. Стільки років минуло відтоді, а ми з ним дотепер не тільки найближчі друзі, а й куми. Чи Любомир Медвідь, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України, професор, академік Національної академії мистецтв України. Мій учитель і товариш, я пам’ятаю, як він мені у Львові в парку на лавочці читав свої новели. У покійної Алли Горської – художниці-шістдесятниці і відомої діячки правозахисного руху 60-х років в Україні – я ночував у студентські роки, коли приїжджав до Києва. А народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Іван Марчук був у мене на весіллі в Яворові.

І ці знайомства, спілкування з такими людьми теж мене формували, виховували у творчому і професійному планах.

– Уже довший час Ви поєднуєте творчу роботу з викладацькою. Вам подобається навчати студентів, відкривати нові таланти, передавати молодим свій багатий досвід?

– До викладання мене запросив покійний Михайло Фіголь – заслужений художник УРСР, доктор мистецтвознавства. І відтоді я викладаю. Що вам сказати… Мені подобається викладацька робота. Лише не подобаються різні сучасні міністерські нововведення та постанови, які, на мою думку, шкодять освіті. Але хочеться сподіватися, що це робиться не навмисне. Що стосується студентів, то є випадкові діти, яким нічого не треба, а є дуже здібні, цікаві, у яких очі світяться, які душу вкладають у свої роботи.

Але мені сумно думати з моїм великим життєвим досвідом, що їх чекає далі, після навчання. Бо на що їм потім жити, чим заробляти? На базар іти? Адже з мистецтва нинішніми часами не проживеш.

Так, є базари, сувенірні крамнички, кожний виживає, як може. Але маємо XXI століття, і тепер попри те, що все можна робити на комп’ютері, ручна робота у світі цінується як ніколи. Але в нас із цим сумна картина. Немає ринку в Україні, немає можливості виходити на європейські ринки, заявляти про себе на повний голос. І навіть те, що раніше з кожної художньої виставки музеї за державний кошт купували найкращі роботи – це теж було важливо. По-перше, поповнювалися колекції музеїв, по-друге, художник міг певний час жити зі свого таланту. Але останні 30 років музеї нічого не купують, у підсумку – витворилася порожнеча, прірва, яку невідомо як і чим заповнювати…

Я не хочу порівнювати з радянськими часами чи із ще давнішими. Але такої безнадійної ситуації не було. Наприклад, за Польщі зі своїх виробів можна було жити. Було багато перекупників, які купували їх у народних умільців і їздили в Європу продавати. І це були великі гроші.

І в часи моєї молодості це була дуже престижна професія, були цікаві монументальні замовлення на роботи на різних об’єктах, можна було заробляти достатньо, щоб вистачало на життя і на творчість. А тепер все зводиться до ремісництва, до заробляння на хліб насущний.

Звичайно, й нині відбувається багато цікавих речей. Наприклад, свято майстрів народних художніх промислів «Гуцульщина – перлина народного мистецтва», виставки з ліжникарства «Барвисте диво», фестиваль «Лудинє», але в їхній основі більше ентузіазму, ніж якоїсь виваженої державної культурної політики. Також можна згадати тур «Золоте кільце Гуцульщини» – від Яремча до Яворова, під час якого туристи ознайомлюються з чудовою природою, з народно-прикладним мистецтвом та художніми промислами.

– Що таке талант, на Вашу думку?

– То абсолютно Божий дар. І це велике щастя і велике задоволення, коли ти маєш можливість ним розпоряджатися, приносити людям радість і самому її відчувати.

Бог щедро вділив таланту моїй родині. Юрій Шкрібляк був знаним майстром, вироби якого відзначалися оригінальною формою, досконалістю орнаментики й надзвичайно делікатним технічним виконанням. Його донька Катерина вийшла заміж за Івана Корпанюка, який був знаним бондарем. У них народилося троє синів. І середущий Семен став моїм дідом. Разом з братом Юрком мали свою маленьку кузню, в якій виготовляли собі всі інструменти. Були самоуками, майстерності і досконалості досягли працею й наполегливістю.

Родина діда Семена для мене завжди була прикладом шляхетності, якої ніде не навчишся, з нею можна тільки народитися. Коли дідо простував у неділю до церкви, то люди казали, що він не йшов, а летів, бо яке б не було надворі болото, в нього постоли завжди були такі чистенькі і сорочка якась така особливо біленька.

І баба Параска була артистична натура і мала дуже добру пам’ять: знала всі приповідки, які чула з дитинства. І в кожну розмову їх так вміло вставляла, що всі дивувалися. Тобто талант – це не як вміння створювати гарні речі, а й уміння бачити довкола себе красу, і вміти самому прикрашати життя.

– Яке місце у Вашому житті має музика?

О, це щось особливе і теж родинне. Дід Семен, коли був ще хлопцем, то з товаришем ходили у ліс слухати, як пташки співають. Люди з того дивувалися, їм було незвично: як то так, іти птахів слухати? Мій тато грав на скрипці, на кларнеті, на дримбі, на сопілці. Мелодію ловив на слух. А ще складав поетичні балади, був цікавий і дотепний. А мій вуйко зі Шкрібляків грав на музичному конкурсі у Відні і йому як винагороду подарували скрипку. Музика живе в мені і дотепер, вона залишається як щось прекрасне, як душа і дух народу.

Під час навчання у Львові я співав у чоловічому хорі «Прометей». Разом з Романом Гораком ми створили дует «Дубельтівка» і за нами такі золоті верби росли... Відвідували всі концерти у філармонії і в оперному театрі. Пам’ятаю, як на балконі у першому ряду сиділи корифеї Станіслав Людкевич і Анатолій Кос-Анатольський. І коли я зі своїми батьками приходив на сільські весілля, то ми завжди співали утрьох...

Тепер дивлюся всі музичні програми «Голос країни» і «Голос. Діти», де такі різні, талановиті і такі цікаві виконавці. Дивуюся і захоплююся ними.

– А як Ви познайомилися з пані Марією, з якою виховали разом двох синів – Юрія та Семена?

– Це теж льос. Марія тоді закінчила Косівський технікум народних художніх промислів, а я – Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва і працював в Івано-Франківську. Я вперше побачив її в майстерні, і ця дівчина мені сподобалася. Я почав чимраз більше й більше приглядатися до неї, в нас виявилися однакові погляди на багато важливих життєвих речей, спільні важливі орієнтири і, звичайно, творчість та потяг до прекрасного. І так триває дотепер…