Поки українські військові на фронті ведуть запеклі бої за кожен сантиметр своєї землі, за незалежність та майбутнє держави, в тилу триває не менш важливий бій – за нашу пам’ять та свідомість. Карпатський військово-історичний музей в Івано-Франківську одним із перших почав документувати події повномасштабного вторгнення в режимі реального часу. Про трансформацію музею «Героїв Дніпра» в сучасний та актуальний простір військової історії краю та України, специфіку збору експонатів на передовій, сімейну педагогіку та особисті втрати невеликого колективу розмовляємо із завідувачем установи Яремою КВАСНЮКОМ.

– Яремо Богдановичу, Карпатський військово-історичний музей постав на базі колишнього музею «Героїв Дніпра». У чому полягає філософія нової концепції установи і наскільки складним був процес трансформації?

– Торік ухвалили рішення перейменувати заклад на Карпатський військово-історичний музей. До такого кроку спонукало саме життя. Ми живемо в нашому місті, в нашій державі й керуємося її інтересами. Радянська назва «Героїв Дніпра» вже давно стала неактуальною, вона абсолютно не відповідала сучасній експозиції та реаліям, адже за останні роки багато що кардинально змінилося. Відколи музей став філією Національного військово-історичного музею України, всю нашу експозицію будували на історії Збройних Сил України та загалом на військовій історії нашої держави. Тому під час перейменування нам не довелося докорінно змінювати виставки, адже цю роботу системно вели й до того.

У нас є велика виставкова зала, присвячена періоду АТО/ООС із 2014-го по 2022-ий рік. А після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну буквально з перших днів узялися за формування нової експозиції. Нині темі російсько-української війни присвятили дві великі експозиційні зали. Це сьогодні про полеглих героїв, діючих військових пишуть багато, а тоді, у лютому-березні 2022 року, інформації практично не було. Ми збирали її по крупинках і одразу оформляли в стенди.

– А як саме збираєте експонати новітньої історії, зокрема періоду повномасштабної війни? З якими труднощами стикаєтеся, адже працювати доводиться в режимі реального часу, коли тема є надзвичайно чутливою та тригерною для суспільства?

– Крім експозиційної роботи, працюємо ще над «Книгою пам'яті» – збираємо інформацію про уродженців і жителів нашої області, які воюють чи загинули у складі Сил оборони. Нам ця робота допомагає формувати експозицію та створювати окремі тематичні стенди. І, само собою, спілкуємося з військовими частинами: 102 окремою бригадою територіальної оборони і 106 окремою бригадою територіальної оборони, бо туди передали івано-франківський батальйон, а також із 114 бригадою тактичної авіації, 33 окремою механізованою бригадою.

Відповідно у нас є стенди про їхніх людей. Коли бійці приїжджають з передової, то намагаються привезти до музею якісь предмети: уламки розірваних снарядів, залишки ворожого чи нашого озброєння тощо. Поєднуючи ці артефакти з нашою великою базовою колекцією стрілецької зброї та інженерних боєприпасів, створюємо змістовні композиції.

Намагаємося акцентувати на тому, що найбільше болить і цікавить людей. Після кожної екскурсії прагнемо вносити якісь оновлення, адже якщо людина прийде і двічі побачить одне й те саме, на третій раз їй уже буде нецікаво. Крім екскурсій, проводимо зустрічі з рідними полеглих та зниклих безвісти воїнів, презентуємо книги на військову тематику. Наприклад, у нас відбулася презентація книги Наталії Тарабалки – матері Героя України Степана Тарабалки «В твоїх крилах моя сила», а також видання про полеглих героїв села Комарів «Сини нескореної України» вчительки з Галицького району Галини Фаріон.

– Очевидно, що частими гостями музею є самі військовослужбовці, ветерани та родини полеглих воїнів. Якою є їхня реакція на експозиції?

– Реакція нормальна, адже перед тим, як зробити стенд про конкретну людину, ретельно збираю інформацію, контактую з родиною, щоб усе було вивірено до деталей і не виникало жодних запитань. Деякі моменти людей навіть приємно дивують. Скажімо, до Дня матері збирали тут матерів полеглих героїв, які нині активно займаються волонтерством. Їм було надзвичайно приємно побачити, що пам'ять про їхніх дітей гідно вшанована та розкрита в музейному просторі. Про чийсь подвиг знають сусіди чи близькі родичі, а потрібно, щоб знав ширший загал. Тільки тоді це працює на виховання поваги до війська та формування правильного ставлення до армії в суспільстві. Бо, ніде правди діти, нині у ставленні до військових проглядаються певні негативні тенденції.

У нас маленький колектив – усього п’ять осіб у штаті. Але навіть у невеликому колі працівників музею різних літ є двоє воїнів, які віддали свої життя за Україну. Це наш молодший науковий співробітник Марко Вуянко, який воював у 45-ій окремій артилерійській бригаді й загинув 30 квітня 2024 року. І мій син, Богдан Кваснюк, який десять років пропрацював у нашому музеї. Вони з Марком товаришували, разом працювали... Ще один наш колега, Василь Яремин із Косівського району, наразі вважається зниклим безвісти.

Ця війна зачепила практично кожну родину, кожну хату, і ми не можемо стояти осторонь. Від 1991 року наш музей ніколи не був ізольованим від процесів у державі, а оскільки ми завжди були військовим музеєм, то живемо одним життям із нашими Збройними силами. Проте ключовий акцент робимо саме на жителях та уродженцях Івано-Франківської області.

– Чи є постаті або військові формування минулого, історію яких музей сьогодні фактично повертає із забуття? Адже не таємниця, що в радянський період багато сторінок української військової історії замовчували або спотворювали.

– Ви дуже правильно зауважили, ми працюємо не лише над новітнім періодом. У музеї розгорнули великий розділ, присвячений Першій світовій війні, Українським січовим стрільцям, Українській Галицькій Армії, перебуванню військ УНР на території нашого краю в 1920-х роках. Намагаємося охопити всі пласти військової історії України.

Але якщо інші музеї більше зачіпають цивільну хроніку чи загальну культуру, то наша специфіка – суто військова історія та військова справа. Ми володіємо унікальними артефактами тих епох, висвітлюємо становлення українського козацтва та визвольних змагань початку ХХ століття – все те, що колись радянська пропаганда старанно табуювала.

– Коли музей відвідують сучасні підлітки та діти, чи помічаєте Ви зміни в їхньому сприйнятті національного, патріотичного, історичного матеріалу?

– Діти надзвичайно різні. Хтось із зацікавленням розглядає експонати, хтось упізнає на фото своїх близьких чи знайомих. Але буває й так: приходить клас чи група, а хтось один все одно сидить у телефоні. Якогось тотального, однакового для всіх потягу до історії не бачу. Водночас є дуже багато ерудованих дітей, які глибоко в темі, ставлять зрілі запитання, намагаються докопатися до суті й перевірити факти.

Проте я хотів би зосередитися на тому, про що нині, можливо, мало говорять. Усе йде з родини – від батьків, бабусі, дідуся. Одразу впадає в око, з якої родини дитина. Якщо вдома закладено правильні ціннісні орієнтири, то з ними людина йде далі по життю: у навчанні, в роботі. Жодна школа чи університет не виправлять того, що упустили в дитинстві. Але у нас про родинну чи сімейну педагогіку нині чомусь надзвичайно мало говорять. А все закладається в сім'ї, і не обов'язково батьки мають веліти: «Робіть так або не так». Діти просто дивляться на них і роблять те, що й вони: бачать їхні вчинки, ставлення та чують розмови.

– Як гадаєте, якими мають бути сучасні уроки національно-патріотичного виховання, щоб вони справді зачіпали за живе, а не були «для галочки»?

– Вони мають бути не про щось абстрактне, а про конкретні речі та конкретних героїв. Часто спостерігаю таку картину: коли діти тільки заходять у вестибюль, ми з ними вітаємося, починаємо розповідь, а вони ще крутяться, неуважні. Але коли ми заходимо в залу, де з фотографій дивляться і полеглі, і ті, хто нині воює, ситуація змінюється. Діти концентруються, і в них з’являється живий інтерес.

Коли ви розповідаєте про якогось земляка, чи тих же братів Шепаровичів, чи про якусь іншу відому родину – це справляє більше враження, ніж коли ви будете розказувати про якогось абстрактного героя. Це моя особиста думка. І другий момент: патріотизм або є, або його немає. Якщо людина відповідно не налаштована, ви нічим його їй не прищепите.

– А як говорити з дітьми про війну, зброю та втрати так, щоб це формувало стійкість і відповідальність?

– З ними потрібно говорити винятково відверто. Не треба ховатися від незручних запитань. На будь-яке запитання – і позитивне, і негативне має бути чесна відповідь. Сучасне покоління далеко не дурне, інформації у відкритому доступі маса, вони вміють її зіставляти та робити власні висновки. Якщо ви почнете лукавити, крутити чи уникати гострих кутів, підлітки миттєво зчитають це і втратять до вас будь-який інтерес.

– Чи налагоджена у Вас постійна співпраця із закладами освіти Івано-Франківська протягом навчального року?

– Так, учні та студенти – це наш основний контингент. Ми часто надаємо нашу конференцзалу для проведення занять. Ба більше, викладачі, які добре підготовлені, мають можливість самі провести тут тематичний урок, ознайомити молодь зі зброєю чи інженерними боєприпасами. Останнє нині критично важливо, адже мінна безпека – тема номер один. Створили спеціальний розділ експозиції, де наочно показали, які міни-пастки використовують росіяни, як вони маскують їх під дитячі іграшки чи побутові предмети тощо. Про все це розповідаємо на прикладах.

– Як гадаєте, чи може військово-історичний музей сьогодні бути дієвим інструментом протидії ворожій пропаганді та вчити критичного мислення?

– Ми робимо це під час кожної екскурсії. У нас є відповідні експонати, наприклад, оригінал російської газети «Красная звєзда» за 22 березня 2022 року. Показуємо її відвідувачам, розбираємо фейки, демонструємо абсурдність їхніх наративів. Нам навіть не доводиться вигадувати якісь надскладні штучні інструменти, адже сама реальність говорить за себе. До того ж серед наших відвідувачів є чимало студентів та учнів із числа внутрішньо переміщених осіб – дітей, які приїхали з тимчасово окупованих територій чи із зон активних бойових дій. Вони знають правду з власного досвіду, і цей живий діалог у стінах музею відбувається щодня.

– Що особисто Вас свого часу привело в музейництво і чому саме військова історія стала справою всього життя?

– Після школи спершу вступив до Чернівецького університету, але згодом передумав там навчатися. Батько, пригадую, через це дуже довго зі мною не розмовляв (усміхається). Пішов на строкову службу в армію. Оскільки мені завжди подобалися автомобілі, після служби вирішив вступати до нашого Івано-Франківського інституту нафти і газу на факультет експлуатації автомобільного транспорту. Походив на підготовче відділення і зрозумів, що це не моє. У підсумку вступив на історичний факультет.

Ще під час служби в армії став одним із засновників музею бойової слави військової частини 70-ї гвардійської дивізії. Ця справа мені припала до душі. Згодом прийшов працювати в цей музей й залишаюся в цих стінах уже понад 30 років. За цей час експозиція кардинально змінилася. І це природно, адже наш заклад не може існувати відірвано від життя держави та її війська.

– З якими найбільшими викликами стикається музей під час воєнного стану?

– Як і для більшості музейних установ, головна проблема – це хронічний брак фінансування. Дуже складно в таких умовах формувати нові експозиції. Якщо згадати перші тижні після повномасштабного вторгнення, то певний час заклад був закритий для відвідувачів. Але в той час працівники музею допомагали плести «кікімори» та маскувальні сітки, я проводив заняття з викладачами і студентами медичного університету. А щойно музей відновив свою роботу зосередилися на створенні нової актуальної експозиції.

– Яким Ви бачите Карпатський військово-історичний музей у майбутньому і що, на Вашу думку, має відчути людина, виходячи з його залів?

– Відвідувач має виходити звідси під враженням від побаченого й почутого. Якщо нам вдалося зачепити людину за живе, вона обов'язково повернеться сюди знову й приведе друзів. У нас часто буває, що після екскурсії одного класу інші діти з тієї ж школи починають просити своїх учителів: «Ми теж хочемо туди піти».

Музей повинен справляти на людей незабутнє враження. Експозиція не може бути статичною, адже тут важить усе в комплексі: і жива подача матеріалу під час екскурсії, і багатство фондів, і унікальність кожного предмета. Лише за такої умови виникає потрібний емоційний відгук. Якщо ж відвідувач просто пройшовся залами, байдуже знизав плечима й пішов собі далі – значить, музей не виконав своєї головної місії, свого справжнього призначення.