Калуські села, зокрема і на правобережжі ріки Лімниці у Чорному лісі, свого часу були осердям національно-визвольного спротиву московитам у Бойківському Підгір’ї. Зокрема, у селі Завій, що розкинулося на берегах ріки Лукви – правої притоки Дністра, за офіційною статистикою, діяло одне із п’яти найактивніших підпіль ОУН у тогочасному Перегінському районі. Ці бойківські терени – місця сили, овіяні особливим магнетизмом і одухотворені героїзмом борців за волю України.

У тому ж Завої, наприклад, з 1864-го по 1883 роки місцевим парохом був дід Степана Бандери – о. Володимир Глодзінський, у сусідньому Старому Угринові у родині о. Андрія Бандери народився майбутній Провідник ОУН-УПА Степан Бандера, а в Бережниці неподалік – обласний провідник ОУН Ярослав Мельник («Роберт»).

У Чорному лісі у часі Другої світової війни – на території Тисменицького, Калуського і Богородчанського районів – боровся з московськими окупантами один із перших повстанських загонів, який відтак став осердям куреня, що був основною потугою тактичного відтинку №22 «Чорний ліс» на чолі з командиром полковником УПА Василем Андрусяком («Різун», «Різьбяр», «Чорний», «Коваль», «Грегіт»…).

Тож сучасна Калущина, зокрема і територія Новицької ТГ, – це велика історія минулого і сьогодення, писана чином героїзму і болем втрат. Нещодавно у приміщенні Завійської гімназії створили етнографічний простір, так і означивши музейні експозиції – «З минулого – у майбутнє».

…З Івано-Франківська до села Завій, що у Чорному лісі, якщо їхати автом через Добровляни, – до пів сотні кілометрів. Село вважається одним із найдавніших поселень Калущини і відоме ще з ХІІІ ст. Є чимало версій походження назви цього бойківського поселення. З-поміж інших заслуговує на увагу дослідження місцевого краєзнавця Теодозія Короля, який виводить назву Завою з галльського «за» і «вой» – «своя дорога». Та я схильний міркувати, що назва Завій етимологічно пов’язана зі словами «завиток», «закрут» чи «вигин» тощо. Адже довжина села сягає дев’яти кілометрів, а ріка Луква, що його омиває, оперезана з десятком мостів.

Колись я вже бував у Завої, та через роки село не впізнав – причепурилось і обновилося. Тож сторінки поважної книжки Йосипа Кащишина «Завій над Луквою-рікою», написані ще понад двадцять років тому – 2005-го, сьогодні треба, образно кажучи, ще дописувати і дописувати. І першими літописцями сучасного Завою є люди і їхня праця. А нещодавнє відкриття у приміщенні Завійської гімназії етнопростору «З минулого – у майбутнє» – одна із яскравих сторінок сучасного життя сільської громади.

Завійська гімназія збудована в низинці і має чималий розмах території, а зовні нагадує мені – після замилування навколишньою природою – якийсь казковий будинок серед Богом створеної краси довкілля – у дерев’яних шатах і доглянутості. Тепер – це осердя бойківського етнопростору у Чорному лісі.

– «Локацію «З минулого – у майбутнє», яку ми відкрили у навчальному закладі, – зустрічає мене та інформує директорка школи Марія МАРТИНЮК, – ми називаємо не просто музеєм, а простором пам’яті, ідентичності та виховання. Так вирішили після дискусії у колективі. Адже тут зібрані скарби минулого – і для сучасників, і для прийдешніх поколінь. Я – уродженка Коломийщини і трохи гуцулка, а мій чоловік – отець Ярослав – подолянин з Тернопілля. І любов до своєї землі у нас з діда-прадіда. Ще п’ятнадцять років тому, коли я прийшла працювати вчителькою початкових класів у Завійську школу І–ІІ ст., я вже задумувалася над створенням в освітньому закладі такого етнопростору. Але на той час нам бракувало приміщення…

На початку року учителі разом з учнями почали «велике прибирання» російськомовного та іншого книжкового непотребу у шкільній читальній залі.

«Як почали прибирати, то вивільнилося чимало місця, – розповідає, запрошуючи нас до огляду аж у піддашшя, Марія Василівна. – А все відбулося після того, як завдяки старанням і великій фінансовій підтримці голови Новицької сільської ради територіальної громади Богдана Дадяка у нашій школі під керівництвом колишньої директорки, а нині вже пенсіонерки Марії Данів перекрили дах. Завдяки їй зробили дуже велику і необхідну справу. Адже у приміщенні навчального закладу з’явився широкий і надійний простір. Все для облаштування і відкриття етнопростору «З минулого – у майбутнє» ми – тобто наші майстри – зробили разом з колективом і з підручних матеріалів та стараннями вчителів і технічних працівників – без бюджетних чи грантових коштів. Допомагав увесь педколектив, але першими, образно кажучи, стали у стрій і взяли на себе основне навантаження технічні працівники нашої школи – прибиральниці, робітники, опалювачі котельні…

Звичайно ж, наші учителі – не тільки гідні педагоги, є й чимало вправних майстрів із золотими руками. Загалом у колективі – двадцять вісім учителів і вісім технічних працівників. Ми принципово не хотіли маленького краєзнавчого куточка – це могли створити ще давно, а мріяли заснувати щось масштабніше. Та згодом виникло питання, а чим формувати і заповнювати експозиції в етнографічному просторі?»

Форма майбутнього етнопростору змінювалися – спочатку ми думали про один широкий коридор з різнотематичними експонатами. А згодом зробили з одного боку українську світлицю. У селі пішов розголос про шкільне починання, і жителі Завою поприносили багато предметів минувшини зі своїх ґаздівств – сакральні речі, книжки місцевих авторів, вишивані образи і картини, куделі, бомбетлі, лавки, інструменти, масляниці, одіж, сільськогосподарський реманент, побутове начиння тощо. І після того знову постала інша проблема – місце для розміщення експонатів, тож ми вирішили розширятися. І облаштували в етнопросторі не тільки бойківську сільську оселю, а й картинну галерею, сакральну експозицію.

Загалом у музеї в часі його відкриття були представлені чотири локації: «Українська світлиця – хата наших предків», «Світлиця духовності і традицій», «Картинна галерея – нитка, що єднає покоління» і «Сторінки історії – пам’ять поколінь». Є й першина – журналісти газети «Галичина» першими змогли зануритися в нововідкритий етнопростір п’ятої локації «Український рушник – вишиті крила», де представлено кілька десятків вишитих рушників, а загалом їх у музеї – не менше двохсот.

«Кожен експонат нашого музейного етнопростору – це дотик і відбиток давньої історії, – розповідає директорка школи Марія Мартинюк, – є серед них і дуже раритетні, як, наприклад, частина ткацького верстату з нитками тощо. Коли ми створювали музей, то нам активно допомагали учні старших класів. Дуже приємно, що це була ініціатива дітей. Навіть відкриття музею ми вимушені були зробити окремо для школярів, тому що їх цікавість була дуже великою. Діти просили про екскурсію. Я бачила очі наших вихованців – світилися від подиву і радості. У нашому етнопросторі є важлива деталь – усім відвідувачам дозволено торкатися експонатів руками. Надалі ми плануємо залучати учнів до краєзнавчої роботи і заснувати гурток, щоб школярі відчували себе всередині етнопростору, а не збоку…».

Мандруємо далі – вище і вище, як каже Марія Василівна, «на стрих», де перед нами обабіч широкого коридору відкриваються основні локації музейного етнопростору. У центрі огляду, як і годиться, – сакральна експозиція: давній кивот, хрести, образи, богослужебна література, фелони, покрівці, церковна метрична книга тощо. І це – не формальність. Адже у гімназії працюють вчителі християнської етики, серед яких віднедавна – і настоятель сільського храму Архистратига Михаїла ПЦУ о. Ярослав Мартинюк.

«Кожен експонат цінний передовсім тим, що свого часу зроблений людськими руками, тож з душею, – каже він. – Ті речі виготовляли не тільки з найдорожчих матеріалів, а й передовсім з любов’ю, тобто думкою про кожного, кому вони будуть служити. Хоч люди і не були заможними, та для Бога жертвували найкраще. Священиче облачення, наприклад, виготовляли з дуже якісних матеріалів, які не парили влітку і не холодили взимку. Саме у музейному просторі я планую згодом проводити і свої уроки християнської етики з третього по дев’ятий класи, адже ми тільки нещодавно відкрили етнопростір. Та задум проведення уроків у такому форматі маємо…»

Ми підходимо до найновішої локації музейного етнопростору «Український рушник – вишиті крила». Звертаю увагу на вдале розташування експонатів, які й справді схожі на крила у леті. У фарбоподілі та орнаментах виразно домінують бойківські традиції, проте помічаю й гуцульські, опільські чи подільські мотиви. Переважають рушники, вишиті хрестиком. Є й подекуди низинка чи гладь.

«Український рушник, – вже наче фахова музейна провідниця, – розповідає пані Марія. – Це не просто витвір мистецтва, а справжній символ нашої духовності та ідентичності, родинних цінностей і тяглості зв’язку поколінь. Рушник супроводжував людину всю життєву дорогу – від народження і до відходу у засвіти, був оберегом, знаком любові, благословення і пам’яті. У кожному орнаменті чи стібку нитки закладені мудрість і душа українського народу. Створивши цю локацію, ми прагнули передати нині сущим і прийдешнім поколінням багатство українських традицій, зокрема, красу вишивки, і нагадати, що рушник – це жива історія, яка єднає минуле, сучасне і майбутнє. Всі наші експонати – давні і намолені часом. Безпосередньо у локації «Український рушник – вишиті крила» налічується тридцять шість вишиваних експонатів. Головно – завійські мотиви. У центрі цієї локації експонуються ще унікальні, надзвичайно цікаві і символічні експонати – дуже давня дитяча дерев’яна «люлечка» чи колиска зі спеціальним кошиком для дитячого одягу, а також спеціальна діжка, в яку під час весільного обряду садовили молоду».

А наостанок відкриваю книжку Йосипа Кащишина «Завій над Луквою-рікою» – подарунок дирекції гімназії – і смакую чудові патріотичні рядки його «Пісні про Завій», надзвичайно актуальні й напутні: